Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки подав на суд глядача виставу за п’єсою Андрія Курейчика «Ілюзіон» (режисер Олег Нікітін). Ця постановка — дипломний спектакль Університету театру, кіно та телебачення ім. Карпенка-Карого, курс Михайла Резниковича, який прийняв своїх вчорашніх студентів до Студії молодих акторів театру Російської драми.
Головна героїня вистави Фетч Данавей (Ірина Борщевська) дуже схожа на Катю Пушкарьову — зірку серіалу «Не родись вродлива», який зараз йде на каналі «1+1». Але, на відміну від авторів суперпопулярного «мила», драматург Курейчик більш реалістичний у створенні образу невродливої дівчини Фетч, що мріє про велике й чисте кохання. У героїні безліч комплексів, подолати які, здається, майже неможливо. Вона так прагне кохання, жадає ласки, що, здається, готова повірити кожному, хто зверне на неї увагу. Режисер Олег Нікітін акцентує увагу на зовнішній непривабливості, навіть потворності героїні. Фетч — комічно незграбна товстуха, ходить у балахоні та потворних окулярах з великими лінзами, і вже однією своєю появою на сцені викликає сміх у залі. Але поступово комічний образ набуває відтінку трагічного…
Четверо учнів коледжу, в якому працює прибиральницею Фетч, Сандерс (Станіслав Бобко), Моллі (Любов Тищенко), Роббі (Євген Авдєєнко) і Кортні (Олена Борох), а пізніше й хуліган «з комерційною жилкою» Грогстер (Юрій Шульган) вирішують організувати «Ілюзіон». Молоді люди керуються юнацьким максималізмом і прагненням романтики, помноженим на шалений страх стати схожими на байдужих дорослих, які думають тільки про гроші й забули про диво. Справа за малим — умовити Фетч нікому не розповідати про репетиції. Ще не розуміючи, наскільки далеко він зайшов, Роббі морочить голову наївній Фетч вигадками про «давнє» почуття...
П’єса, написана молодим автором про молодих і зіграна молодими акторами, настільки правдива, що, незважаючи на умовність, періодично виникає відчуття відсутності сцени — адже такі ситуації бувають у житті…
А трагедія молодих людей у тому, що їхні перші почуття геть позбавлені самозречення в ім’я коханої людини, ніби у фразі «Я тебе кохаю» головним є займенник «я». Чому не я?
Олег Нікітін у виставі створює складну сценічну метафору: Фетч надуває презерватив, ніби повітряну кульку, як символ мрії про кохання — роздуває свої фантазії, але раптом цей символ стає явним, грубим, конкретним фрейдистським знаком. Ні, не кохання, не мрія, тільки секс є реальною можливістю прив’язати до себе Роббі... Здавалося б, розкол неминучий, і про мрію можна забути. Ілюзіон виявився всього лише ілюзією. Але наче чарівник з’являється старший і досвідчений друг — знаменитий ілюзіоніст (Валерій Зайцев), який допомагає здійснити задумане.
Яскрава картинка цирку змушує по-іншому — з іронією та гумором — подивитися на те, що відбувається у виставі. Наприклад, гордовита Кортні стає палкою клоунесою, що жонглює чоловічими серцями. А Фетч — сонячним веселим клоуном, дивлячись на якого хочеться радіти життю.
Фінал п’єси сумний. У ящику ілюзіону зіпсувався механізм, Сандерс смертельно ранить ножем Моллі… Але театр пропонує нам іще один фінал — знаменитий ілюзіоніст забирає у Моллі червону хустку, що символізує кров. Такий інтерактивний вибір надає глядачу можливість обирати те закінчення історії, яке йому ближче. «Но все пройдет — увы, увы,/ И будет только то, что будет./Забудете артистов вы,/ Зато они вас не забудут».
