Хто б міг подумати, що в цьому шикарному ззовні будинку на жвавій трасі — на шляху між двома райцентрами — стільки років на робочому місці гибіє в холоді жінка, яку називають «Поліським соловейком»! Співачок із таким голосом, як у Ганни Григорівни Павляшик, можна, мабуть, порахувати на пальцях. Нею захоплювалися в Берліні, Дрездені, Любліні, Варшаві, Москві, Києві, Бресті... А вона після багатолюдних виступів поверталася у сільський Будинок культури, в якому тридцять років не було ремонту, а половину цих років він і не опалювався. Тече дах, «замкнуло» світло, нещодавно ще й «поїхала» несуча стіна...
Але і цього дня ми застали Ганну Григорівну на директорському посту. Темна комірчина півтора на півтора метра, старезний стіл і такі ж баяни, портрет Тараса Шевченка та герб Української держави на стіні... За проектом тут мала бути білетна каса, а вийшов «кабінет». Ми вже обійшли навколо Будинку культури, і бачили вікна, на яких замість шибок — набиті дошки, кватирки, з яких вітер витягає старі фіранки, стіни, з яких опадає цегла... Картина не так моторошна (чи мало на Волині «клюбів», на яких лише вивіска нагадує про їхнє первісне призначення?), як шокуюча: на подвір’ї, під вікнами Видричівського будинку культури, — вагончик з «буфетиком» поруч. На порожніх столах (на повну силу цей «заклад» працює, звісно, надвечір) — порожні пляшки з-під горілки й пива... За кілька ж кроків від «вогнища культури» — сліди від вогнища справжнього: полум’я не встигло долизати порожні коробки від цигарок та інші сліди п’яного дозвілля (як виявилося згодом, їх смиренно згрібає й спалює директор Будинку культури)... Доповнює картину сільського «культурного центру» сусідство ще одного бару з романтично-грайливою назвою «Чорний кіт».
У самому приміщенні так холодно й сиро, що напрошується порівняння «як у могилі». І все ж сліди колишньої «розкоші» на якийсь час перекривають неприємні відчуття. Спочатку це був справді палац культури з художнім ліпленням на стелі, з великою просторою сценою, з якої чи не сотні разів линули пісні у виконанні Поліського соловейка. А зал! Не в кожному райцентрі є такий зал. Під одним дахом з Будинком культури розкошували і просторий спортзал, де теж тече дах, бібліотека, температура повітря в якій нині примушує подумати про вічну мерзлоту...
Ганну Григорівну Павляшик ми застали у трохи мінорному настрої не лише тому, що холод мало сприяє творчому натхненню: нещодавно вона втратила одного з найактивніших учасників художньої самодіяльності, друга їхньої сім’ї («Всіх моїх дітей похрестив!»), вчителя музики та співів місцевої школи Степана Михайловича Горбачука. Він був, так і не одружившись, одинаком, помер 60 річним. У сільській радірозказали, що на його чекали на концерті з нагоди Дня вчителя, а застали нерухоме тіло в кімнаті...
— Скільки ми з ним поколядували на церкву, яку у Видричах відкрили 4 вересня! І по Ратному, і по Камені-Каширському, по селах, по хатах... Де ми тільки не були! А ще ж на монастир Михнівський, як будувався, скільки ті ніженьки, дякувати Богу, обходили...
Зі Степаном Михайловичем свого часу Ганна Григорівна й починала «переможний шлях» народної співачки. Десь на початку сімдесятих років минулого століття районний відділ культури послав їх на кущовий огляд. Запропонували заспівати пісню «Їхав, їхав козак містом...».
— То був один із перших оглядів фольклорних колективів, тому я проти вибору пісні протестувала. Це ж пісня «заспівана», вже не фольклорна, а просто популярна народна. Я вам, кажу, зараз ту заспіваю, яку моїй бабусі ще мама її співала, — і Ганна Григорівна просто у холодному фойє Будинку культури «видала» на повний голос поліського соловейка:
Ой, воли мої, соловейки,
чом самі не орете...
Ах літа мої, молоденькі,
чом хмариною йдете...
— Свою роботу любите?
— Любила! Але, певно, тута свої ноги відморозила... Уже ледве ходжу (у жінки — ревматоїдний поліартрит. — Авт. ). А молодь же, хоч у селі її нині ріденько — так, підрощаки-школярі, вимагає: давай, Ганна Григорівна, Будинок культури! А що я запропоную?! Світло замкнуло, дах тече й падає... Тут усе було у калюжах, то я через сина свого, Мішу, організувала молодь, і що можемо, своїми силами трохи підтримуємо... («Обіцяльників тут було багато, особливо перед виборами!» — іронічно додає хтось з гурту, що зібрався у фойє). Але що буде далі, не знаю, тому вирішила піти на «чорнобильську» пенсію. Що змогла — те зберегла. Ні сільрада, ні райвідділ культури до мене претензій не мали, доган не давали, на мене не було й скарг від молоді.
— І скільки ж Будинок культури не опалюється?
— Та, Господи, стільки, скільки я ним завідую! Кілька років було трішечки тепло ще при радянській владі: тоді, коли була котельня, коли для неї виділяли вугілля, коли працювало чотири кочегари, мала у штаті і техпрацівницю, і художнього керівника... А тепер давно — сама.
— І все одно співаєте?
— Співала, співаю і буду співати. І якщо Бог дав мені голос... Це не лише я так думаю — так люди кажуть... То я буду вже Господа прославляти, доки б’ється моє серце!
Село Видричі спіткала доля окремої держави Ватикану у серці «вічного міста» — Рима. Розміщене на широкому асфальтованому шляху з одного райцентру в інший, не серед лісу і не в «глибинці», село живе за якимись окремими правилами. Навколо всі населені пункти давно газифіковані, а Видричі, Дубровицю й Теклине це диво цивілізації обминуло. Вважають, що газифікацію «профукав» колишній сільський голова, про «діяння» якого на цьому посту за 17 років можна говорити багато, та досить розказати, що завершив він кар’єру анекдотично-драматичним фактом: серед білого дня у селі Дубровиця... зникла хата. Її власник, інвалід I-ої групи по Чорнобилю, отримав квартиру в Ковелі, а дім залишився на балансі сільської ради. Приїхали міцні хлопці, розібрали його й вивезли. Секретар сільської ради Лідія Іванівна Понедільник каже, що народ на всі розпитування мовчав (мабуть, маючи для того підстави), наче «підпільний обком і сьогодні діє!». До речі, незрозумілою залишається ситуація і з барами під вікнами Будинку культури: їхню появу «благословив» колишній сільський голова, і хоча люди це рішення сприйняли як «негарне й нечесне», чиїсь корисливі інтереси й досі правлять бал.
— Села вмирають, — печально розповідала Лідія Іванівна. — У тій же Дубровиці, де 110 дворів, у 34-х хатах живе лише по одній людині, і ще в тридцяти — по двоє стареньких. Школу закрили, діти не народжуються... Хати якщо й будують, то протягом десяти років — і кінця нема. Ото як помре стара бабця, молоді халупину куплять, і далі у ній товчуться... У Теклиному, де школа валилася після того, як її доруйнував ураган, Мінчорнобиль спорудив нову. Якби путніший був голова чи думали на перспективу, спорудили б її на перехресті між Теклиним, де нині лише 54 учня, і Видричами, де школа тісна.
Із сумом згадує, що вже років 15 не бачила «голубого неба на землі» — так називали поля, коли розквітав льон. Рвуть волинські поліщуки нині льон, обробляють бурякові й картопляні плантації у колгоспах сусідньої Білорусі, а заробивши зерна й цукру, контрабандними стежками вхитряються переправляти добро на батьківщину. Ось і того дня, коли ми були у Видричах, сюди прибув автобус від сябрів, й «менеджер» від батька Лукашенка шукав «незайняту молодь», яка б попрацювала на збиранні цибулі: машина цибулю рве, а люди лише збирають. Два рази у день годують, дають житло, ще й виплачують 10 доларів за один робочий день...
Кажуть, що колишній сільський голова подався на заробітки до Росії, та по його недолугій спадщині сільську раду й досі «трусять» ревізії. Одну таку бригаду ми теж застали. У молодого 31-річного сільського голови Володимира Сороки «планов громадье», та мусив їхати з «контролерами». Вони вже зачекалися його на вулиці, а він не міг закінчити розмову про біди селян. Неможливо збути ні вирощену бульбу, ні моркву, ні свинину: ціни виставляють занадто мізерні... «Золотим» видався газ для селян: щоб газифікувати будинок, потрібно здати понад три тисячі гривень, тож не дивно, що у Видричах з 244 будинків його підведено лише до 140... Та ще «обурює й душа криком кричить» у молодого голови, що «культурної сфери на селі вже давно нема»:
— Хоч би звернули увагу, що наш поліський соловейко Ганна Павляшик їздить по міжнародних конкурсах, а в яких умовах виступає вдома!
4 вересня минулого року у Видричах відкрили та освятили храм Різдва Христового. Незадовго до цієї знаменної події Ганну Григорівну Павляшик покликав до себе місцевий священик отець Олег. Попросив організувати церковний хор й очолити його.
— Та я ж, кажу, батюшко, у такому злачному місці все життя відпрацювала! Не знаю ні уставу, ні канонів, ні законів церкви...
Але все ж співати у хор пішла, і тепер каже, що «коли Бог дасть пам’ять й поспіває при комусь, то, можливо, й навчиться». Проте у видричівському храмі, куди принесла свій талант Ганна Павляшик, уже співають — по нотах, у чотири голоси — всю літургію, освоїли вечірні й заутрені служби.
На запитання, як ставиться до «злачного» сусідства — двох барів біля Будинку культури, Ганна Григорівна каже:
— Я така людина, що будете з мене, мабуть, сміятися: позбираю папірчики, порожні пачки з-під цигарок, спалю їх... Позгрібаю скельця та скляночки — повиношу... Або найму людей і сміття вивезу.
P.S. У райвідділі культури повідомили, що Ганну Павляшик умовили ще не йти на пенсію. Про ремонт Будинку культури ніхто й не заїкається, але у штат ввели художнього керівника...
