Нині в Національному художньому музеї України проходить виставка творів Людмили Ястреб (1945—1980) — однієї з найяскравіших представниць одеського андеграунду 1960—1970 років. Своїми спогадами про цю непересічну жінку ділиться Віктор Маринюк, відомий нонконформіст, чоловік і соратник художниці, який є промоутером виставки.
— Нещодавно в Одесі відбулася масштабна виставка творів Людмили Ястреб. На ній було представлено 100 робіт майстрині. І ось новий вернісаж у столиці. Який масштаб київської виставки?
— Спочатку я мав певні сумніви стосовно доцільності проведення виставки в Києві, бо тут відбувається надзвичайно багато заходів, дуже різних, є чимало розкручених проектів, наприклад у PinchukArtCentre, у галереях і музеях. Зрештою, бажання показати твори Людмили Ястреб в одному з найпрестижніших музеїв України перемогло. Повірте, я трохи знаю мистецтво, яке робиться в Україні, знаю про те, що робиться знаком українського мистецтва. Вважаю, що Людмила Ястреб займає в нашому культурному просторі своє особливе місце, і вона заслуговує на те, щоб про неї трохи більше знали як мистецький феномен. І не тому, що це моя дружина, але з огляду на часову дистанцію, саме як явище. На цій виставці представлена сімдесят одна робота. На відкритті виставки зібралася дуже вишукана публіка. Дуже щиру, високу оцінку представленим роботам дав, зокрема, професор Микола Стороженко та інші відвідувачі виставки.
— Ви досить ревно ставитесь до творчої спадщини дружини. У «Мамаїв», до речі, є гарна традиція, виставляти на групових виставках твори й тих, кого вже немає в живих.
— У нас має бути висока міра відповідальності до спадщини тих людей, які передчасно пішли з життя, тим більше, коли йдеться про майстра такого рівня, як Людмила Ястреб. Варто зауважити, що це вже п’ята персональна виставка, організована мною після її смерті...
«Мамаї» об’єднують певне коло художників-нонконформістів одного покоління, які свого часу навчалися разом у «Греківці» та спільно з Людмилою творили нове мистецтво. Назвіть мені хоч один відомий творчий гурт, який чинить саме так.
— Коли мистецтвознавці ведуть мову про одеський андеграунд, то називають кількох лідерів: Юрія Єгорова, Валентина Хруща і Людмилу Ястреб. Чи була Людмила лідером серед вас?
— У тому оточенні, де перебували названі митці, вони ніколи не були лідерами. То були чудові художники (а добрий художник — сам є напрямок). Юрій Єгоров — це цілісне, визначне явище. Те, що робила Люда, — це також дуже яскраве явище як в Одесі, так і в Україні загалом, але лідером нашої групи вона не була...
— Закономірно, що харизматичні особи міфологізуються.
— Справді, це, скоріше, міфотворчість. Я перший мав би стверджувати, що вона була лідером. Можна говорити, що на якихось етапах проявляли лідерські якості Сашко Ануфрієв і Володя Стрельников, маю на увазі наш гурт, до якого входили разом зі мною Валера Басанець, Люда Ястреб, Валентин Хрущ, Станіслав Сичов, пізніше — Олександр Стовбур, Євген Рахманінов, Володимир Наумець, Руслан Макоєв. Усі вони повною мірою розкрилися як особистості. Володя організовував виставки, їздив у Москву. Потім справу рухали інші. Люда приєдналася до цього руху трохи пізніше, але органічно увійшла в це середовище, яке для кожного з нас, за її висловом, було «університетом душ».
— Будь-ласка, трохи детальніше.
— Цей процес, власне, розпочався ще в училищі. Хоч частина художників його не закінчили, бо відчували себе цілком сформованими митцями. Відчуття змін витало в повітрі й вимагало свого вирішення. Відчувалася потреба в новій мові, іншій гармонії. Час потребував людей, які здатні акумулювати нові ідеї, нові підходи в мистецтві. Однак це мало статися природно. Андеграунд був різним у Львові, Києві, Москві чи Ленінграді. Московські нонконформісти творили дуже цікаві речі, проте з помітним акцентом на опозиційності до соцреалізму. Вони були більш самобутніми, ніж, скажімо, польські, чеські чи угорські нонконформісти, які, скоріше, творили кальку із західного. Це чимось нагадує нинішню ситуацію в Україні з contemporary art...
Наприкінці 1960-х — на початку 1970-х років Людмила вже знайшла свій «ястребиний» стиль: тема білого, барокові жінки, вільна, енергійна мова — дуже сконцентровані й виразні речі. Добре про це пише художник, мистецтвознавець Павільчук Іва, яка називає це явище модерним бароко.
Ми захоплювалися класикою, французьким модерним мистецтвом, але західне мистецтво було «десь там», дистанційоване у просторі й часі. Відчували гостру потребу в нашому мистецтві, необхідність заповнити розрив тривалістю в сорок років (від авангарду 1920-х. — В. К.) — процес, штучно перерваний. Щоб виробити нову образну мову, необхідно було подолати традиційну школу. Люда отримала чудову професійну підготовку, у неї є багато ранніх, дуже фахових творів. Щоб перебороти академізм, Люда йшла через наїв, через традиції народного мистецтва. Пошук своєї переконливої мови — процес перманентний. Шляхом спрощення, намагання вичерпно сформулювати образ її барокові жінки згодом трансформувалися у варіативні «Три грації», які стають ніби «тінню», а згодом вона зводить їх до абстракції («Криві»).
Хочу наголосити, що Людмила була людиною різнобічних інтересів, чудово обізнана з музикою та поезію. Їй була близька творчість Баха, Генделя, Маллера, любила середньовічну поезію, вільно читала й перекладала твори слов’янськими мовами, зокрема польською, чеською. Читала поезію з «нульовим забарвленням», ніби відсторонено. Мені особисто не доводилося чути, щоб хтось читав вірші краще.
— А звідки родом Ястреби?
— Батько Людмили походив зі Скадовщини, що на Херсонщині, а народилася вона в Квасниковці поблизу Саратова. Це батьківщина її матері, дівоче прізвище якої — Харківська. Селяни Квасниковки були переселенцями, яких вивезли з-під Харкова в ХІХ ст. Дитинство Людмили проходило вже в Одесі. Вона багатьох дивувала своєю зовнішністю, своїм чудовим, ясним, світлим обличчям.
— До слова, Людмилу Ястреб ще влучно називають «Білим янголом андеграунду».
— Вона була не тільки зовні красива, а взагалі дуже гарною людиною, маю на увазі у ставленні до себе, до людей, до мистецтва. На жаль, вона була невиліковно хворою, про що сама знала протягом семи останніх років, але про що ніхто не здогадувався. При цьому була великим життєлюбом, як здорова людина, і дуже продуктивно працювала. У неї були близькі подруги, серед яких вона дійсно була лідером. Коли її не стало, то їхнє жіноче коло теж розпалося.
— Коли ви одружилися, як співіснували двоє талановитих художників?
— Ми одружилися на Новий 1965 рік. У той час ми багато працювали в Худфонді, виконували розписи, мозаїки, вітражі й таке інше. Мені подобалися твори Людмили, а їй мої. У неї було дивовижне відчуття матеріалу. Наше помешкання, яке називали «домом Маринюків», було місцем, у якому впродовж багатьох років збиралися різні люди: художники, музиканти, знайомі. Людмила любила приймати гостей, особливо велелюдно було тоді, коли ми святкували дні народження. Ми обоє народилися 10 квітня — це день звільнення Одеси. Важко повірити, що в одній кімнатці могли розміститися понад п’ятдесят осіб! На нашу квартиру в ті часи часто приїздили різні гості з різних міст, зокрема колекціонери, в тому числі представники посольств.
— КДБ, мабуть, не давав вам спокою?
— Звичайно, «гебістам» то не подобалося, і всі ми, зрозуміло, були під їхнім наглядом. Та попри це, ми все одно відчували себе вільними людьми, кожен робив свою справу.
— В одній з публікацій з’явилося посилання на щоденник Людмили Ястреб. Чи було його опубліковано, чи плануються якісь видавничі проекти про художницю?
— Щоденника Людмила не вела, але в останні роки свого життя вона робила різні записи про мистецтво і написала есе «Духовний стоїцизм художника в радянському суспільстві» (1979), який нещодавно опублікований у «Музейному провулку». Я вважаю, що є потреба видати книжку Люди Ястреб, і обов’язково це зроблю.
ДОВIДКА «Дня»
Людмила Лук’янівна Ястреб (1945—1980 рр.) — лідер гурту художників-нонконформістів Одеси. Навчалася в Одеському художньому училищі ім. Грекова. Учасниця несанкціонованих квартирних виставок в Одесі, Москві та Санкт-Петербурзі. Була «генератором» естетичних ідей, які освоювали та спільно розвивали одеські нонконформісти. Починаючи з 1969 року — учасник республіканських, всесоюзних та міжнародних виставок. Творчість Людмили яскраво окреслена у школі живопису і графіки, яка сформувалася в Одесі в 1960—1970-х роках. Картини художниці вирізняє самобутність та особливе внутрішнє світло. Вражає цілісність її творів, від якої простежується зв’язок із мистецтвом Раннього Відродження, іконописом, українською вишивкою і народним малярством.
Світло, повітря, простір художниця сприймала як живильну речовину, що творить матеріальне визначення об’ємів, форм, фактур, поєднуваних у живописі всіма їхніми складовими. Але найголовнішим усе ж була мета досягнення природної адекватності світла, і навіть більше — примноження його естетичного значення в образотворенні. Світло стає філософією, образним знаком переживань та відчуттів, системою нового порядку, де відсутні кордони між «початком» і «кінцем». Ця метафора особливо виразно прочитується в трактуванні жіночого образу й сюжетів, пов’язаних із ним. Оголене тіло — вічність краси, а колір і світло — матерія, що творить її візуальну вічність у світі й мистецтві.
Твори майстрині зберігаються в колекціях ОХМ, Одеського літературного музею, СОМУ, МСМ Одеси, НХМУ (Київ), приватних збірках України, Норвегії, Німеччини, Великої Британії, Болгарії, Італії, Росії.
