Футбол в Україні зведено в ранг передвиборної кампанії
чинного Президента. Під час телетрансляцій його прізвище звучить так часто,
що складається враження, що саме він — один із найактивніших гравців матчу.
Але скільки не кажи «Кучма», перемог від того більше не буде. Судячи з
нинішніх виступів українських команд у єврокубках, в основній сітці змагань
чотири команди здобули лише 2 очки — все якраз навпаки. Український футбол
— тепер це вже очевидно — став заручником політики, причому «совкового»
зразка. Чи може в Україні бути сильний чемпіонат чи, тим паче, розвиватися
масовий футбол, якщо, скажімо, голова Федерації футболу — він же прем'єр-міністр,
він же начальник Цивільної оборони, він же лідер пропрезидентського громадсько-політичного
об'єднання «Злагода»; професійну футбольну лігу очолює почесний президент
(до речі, хтось чув про просто президента) ФК «Динамо», народний депутат,
один з лідерів пропрезидентської СДПУ (о) Григорій Суркіс. Звичайно, з
висоти своєї посади Валерій Пустовойтенко може надати пільги футбольним
клубам або й «підкинути» їм якусь копійку, але чи не краще було б, якби
нашим футболом не опікувався б, а займався б вільний від інших обов'язків
менеджер? Сьогодні «День» розпочинає дискусію на тему «Футбол і політика.
Що потрібно для того, аби український футбол вийшов у європейські лідери?».
ТАК БУЛО ЗАВЖДИ
Те, що футбол може прислужитися пропаганді, політики зрозуміли
ще за часів Сталіна. Досить згадати сумнозвісний матч СРСР — Югославія
на Олімпійських іграх 52-го року. Відтак понад півстоліття масове «захворювання»
на футбол значної частини населення планети експлуатується в політичних
цілях. І в цьому немає нічого поганого. Хто насмілиться дорікнути Жаку
Шираку тим, що він демонстративно уболівав за Францію під час фіналу минулорічного
Кубка світу?
Особливістю «політичного» футболу є те, що він завжди беззастережно
патріотичний. Ось тільки патріотизм правлячих кіл і мільйонів любителів
футболу не завжди є однаковим. Згадаймо недавнє минуле, коли команди «соціалістичного
табору» понад усе бажали обіграти збірну СРСР. Це був єдиний дозволений
спосіб довести всю глибину нашого «братства». Так само футболісти Києва
і Тбілісі, Єревана та Вільнюса впиралися до останнього саме в матчах із
московськими командами. На тлі протистояння київського «Динамо» з московським
«Спартаком» ігри між киянами та тбілісцями виглядали тоді в очах уболівальників
ледь не товариськими спарингами. Влада це все добре знала, проте дозволяла
певний футбольний націоналізм. Оскільки у здоровому суперництві виростали
справді великі майстри футболу, які потім на міжнародній арені доводили
перевагу соціалістичного ладу над капіталістичним.
Популярність футболістів завжди була більшою, ніж популярність
політиків. Спокуса поставити першу на службу другій є занадто сильною.
Прикладами відносно вдалого поєднання футболу і політики можна назвати
депутатство Бернара Тапі, власника французького клубу «Олiмпiк» (Марсель)
та Сільвіо Берлусконі, власника італійського клубу «Мілан». Те, що перший
зрештою потрапив до буцегарні, а другий мусив піти з посади прем'єр-міністра
через звинувачення у корупції, не зупиняє легіону бажаючих зібрати політичний
урожай із футбольної ниви.
НАЙНОВІША ІСТОРІЯ
Повернімося до рідного Києва, де першою спробою залучити
футбол до процесу демократизації було висунення Валерія Лобановського в
народні депутати першого демократичного скликання. У ті часи на «Динамо»
в Києві регулярно ходило по тридцять-п'ятдесят тисяч глядачів, однак виявилося,
що для успіху в політиці самого лише дзвінкого футбольного імені не досить.
Поразка, якої зазнав на виборах кращий наш футбольний тренер, сприяла тому,
що футболістів на певний час залишили у спокої. Не будемо всерйоз зважати
на амбіції президентів провінційних футбольних клубів, які перманентно
жадали депутатських мандатів. Це були дрібниці порівняно з тим, що почалося
в останні кілька років.
В результаті нашого загальновідомого процвітання майже
повністю всохло коріння масового футболу. Зубожiлі провінційні спортшколи
припинили регулярну подачу талантів у кращі команди країни, і це позначилося
на загальному рівні українського футболу. Зведенний на руїнах колишньої
багатоповерхової футбольної піраміди окремо процвітаючий палац під назвою
«Динамо» (Київ), а також зроблені пізніше спроби зробити це саме в кількох
інших містах, якщо придивитися, нагадують нашвидкуруч збудовані особняки
нинішніх скоробогатьків, які стоять на піску і, попри іноземні будматеріали,
добре виглядають лише перші рік-два. Загальна ейфорія з приводу кількох
виграних киянами міжнародних матчів була збита торік нищівною поразкою
від «Ювентуса» якраз напередодні парламентських виборів, на яких СДПУ(о)
ледве подолала 4-відсотковий бар'єр. Інша «команда» Аграрної партії, до
якої оперативно вступили перед тими виборами футболісти львівських Карпат,
взагалі майже зникла з політичної арени. Про такий самий дружний вступ
київських динамівців до СДПУ(о) зараз воліють не згадувати. А цікаво було
б дізнатися, яка нині партійність у Шевченка, і чи платить він партвнески
із своєї міланської зарплати? Також не повідомляється, що стало з партійністю
ще одного футболіста — колишнього львів'янина, а тепер киянина Єзерського.
Чи залишився він в АПУ, чи перейшов до об'єднаних соціал-демократів? Чи,
може, створив на базі у Кончі-Заспі первинний партосередок або відпрошується
у Лобановського на партійні збори? Як справи з партійністю у динамівських
іноземців із Білорусі, Грузії, Росії та Узбекистану? Ясна річ, що це все
iз сфери анекдотів. Так само як і належність Олега Блохіна до партії «Громада».
НЕЗАСВОЄНІ УРОКИ
Гадаєте, що численні проколи з «політичним» футболом когось
чомусь навчили? Не знаю, чи просив Леонід Кучма розповідати про себе під
час останньої гри львівських Карпат на кубок УЄФА. Навряд чи поразка львів'ян
на щойно відкритому главою держави після ремонту львівському стадіоні від
маловідомого шведського клубу додала популярності «кандидату №1». За телевізійну
ж подачу народу цїєї футбольної страви на УТ-1 хороший господар одразу
б перевів таких офіціантів у посудомийники. Хоча, з іншого боку, ганебний
рівень гри львівських футболістів якраз відповідав рівню досягнень «курсу
реформ». Та навіть гучний провал українських футбольних клубів на євроарені
не зупиняє поки заведену пропагандистську машинку політичних іміджмейкерів
від футболу. Не зумівши підтримати «єдиного кандидата» хорошою грою, керівники
наших футбольних клубів підтримали його кандидатуру всім складом ПФЛ на
своєму засіданні, забувши ніби, що спортивні перемоги в міжнародних(!)
змаганнях, так само як і перемоги на виборах, досягаються не на засіданнях,
а у відкритій і чесній боротьбі. Заплющивши очі на дворовий рівень національних
змагань, футбольні агітатори завели старої пісні про київське «Динамо»,
яке залишилося єдиною розрадою для українського народу. Запитання про те,
чому стільки років поспіль ми маємо тільки цю розраду, поставити якось
нема кому.
Залишається ще національна команда України, яка має в суботу
зіграти з Росією «історичний матч». Наші футболісти самі зробили цей матч
історичним, втративши реальну можливість достроково здобути путівку на
Євро-2000. І саме гра з Росією має показати, чи була це прикра випадковість,
чи насправді наша роль — суперничати на рівних лише з бухгалтерами з карликової
Андорри, із схожими не на футболістів, а на лижників ісландцями та із замученими
багаторічною відсутністю гарячої води вірменами. На фоні майже стовідсоткового
виліту київського «Динамо» з чемпіонської ліги лише перемога України над
Росією дозволить частині політиків розраховувати на «футбольні» очки на
виборах. Дуже хочеться, щоб наші перемогли і синьо-жовте знамено майоріло
наступного літа над європейським футбольним святом нарівні з іншими. Якщо
ця радість станеться, використати футбольну звитягу на виборах захочуть
всі — від першого до останнього кандидата. Бажано лише переконати наших
футболістів за прикладом першого віце-прем'єра заговорити нарешті в мікрофон
українською, а також не поспішати приймати всю футбольну дружину до «Злагоди».
Пишіть нам за адресою:
04212, Київ-212, вул. Маршала Тимошенко,
2л,
з позначкою «Футбол і політика»;
e-mail: [email protected]
