Так, тема, запропонована редакцією своїм читачам,
досить таки актуальна і гостра. З одного боку, Україна в особі київського
«Динамо» дуже гідно представляє вітчизняний футбол на міжнародній арені,
а з іншого — більшого щось і не простежується. Та й збірна країни тримає
палкі душі болільників, наче на гойдалках. То видасть чудові ігри зі збірними
Росії та Франції, а то безбарвно віддасть дорогоцінні очки далеко не грізним
ісландцям і вірменам. Тож є над чим замислитися і посперечатися. Сьогодні
ми пропонуємо ще кілька думок і спостережень з цього приводу.
Ось що пише у своєму листі київський інженер, уболівальник
з 50-річним стажем Віктор БОЙКО , який вважає, що український футбол
підійшов до певної межі у своєму розвитку і потребує певного переосмислення
і коригування:
«Ми маємо явного клубного лідера, чий рівень значно вирізняєтьсся
на тлі інших команд. Київське «Динамо», виходячи з власних (часто-густо
егоїстичних) інтересів, останнім часом зробило ставку на формування складу
за рахунок легіонерів, що, зрозуміло, негативно відбивається на головній
команді України. Візьмемо, приміром, той же білорусько-російський півзахист,
який багато в чому має визначати малюнок гри. Така тактика створює значні
труднощі для підготовки висококваліфікованих виконавців для збірної. Відтак,
посилання на те, що гравці цих ланок, продані за кордон, набувають там
високого класу, а тому послугують Україні, не мають під собою ніякого грунту.
Бо переважна більшість цих футболістів, перебуваючи там багато часу на
лаві запасних, в нашій національній команді виглядають дуже невпевнено,
мляво і випадають з ансамблю.
Напрошуються опробовані в багатьох країнах (можливо, для
нас — тимчасово) принципи, коли для клубів існує обмеження (приміром, не
більше двох гравців) на легіонерів. Цей захід, гадаю, примусить функціонерів
та тренерів зробити ставку на вітчизняних футболістів, підніме конкуренцію
у внутрішньому чемпіонаті, що служитиме зростанню майстерності в усіх клубах.
Стосовно ж київського «Динамо», у нього в усі часи не бракувало
власних «зірок». Згадаймо принаймні Бібу, Каневського, Макарова, Лобановського,
Базилевича, Бишовця, Блохіна, Онищенка, Сосніхіна, Шевченка. Тож не будемо
рубити дерево, на якому ростуть золоті яблука. Престиж «Динамо» не повинен
бути перепоною на вихід збірної України на вищі європейські та світові
рівні. Будемо патріотами народу, держави, а не тільки міста, хоча воно
навіть і столиця!
Питання нерівного виступу збірної України хвилює й 34-річного
прихильника футболу із Глухова, що на Сумщинi, А. ПАВЛЕНКА , який
хоч порівняно недавно (7 років) почав уболівати за «Динамо», але добре
розуміється і на проблемах інших клубів країни.
«У свій час хорошою командою був «донецький «Шахтар», за
який виступали самобутні футболісти — Старухін, Соколовський, П'яних, Варнавський.
А як не згадати «Дніпро», «Чорноморець», «Зорю». А це було тоді, коли всі
клуби мали добру матеріальну базу. До чого це я? А до того, що «Динамо»
— це виняток iз правил. А правило — те, що через свою злиденність жодна
з команд не здатна конкурувати з «Динамо» чи суперниками з Європи.
Що ж стосується збірної, то Йожеф Сабо посилається на відсутність
у його команді таких висококласних гравців, як Бількевич, Хацкевич та Каладзе.
А хто йому заважає відшукати гідну заміну? Гадаю, справа у професійних
якостях самого головного тренера. Бо ж є майстри, а є й ремісники, є професіонали,
а є й дилетанти. А від Сабо тільки й чуєш, що, мовляв, поле у поганому
стані, гравців немає, вірмени несподівано сильно діяли проти збірної України
(!). Потрібно не труднощі шукати, а шляхи їхнього вирішення (приміром,
та ж відсутність у складі киян у зустрічі з «Н'юкаслом» двох центральних
півзахисників не завадила підопічним Валерія Лобановського показати футбол
високого гатунку, і коли б не два прикрі рикошети...). Та й молодих тренерів
зі своїми поглядами на гру не бракує — Михайло Фоменко, Леонід Буряк, Павло
Яковенко, котрі не тільки не поступаються Сабо в розумінні сучасного футболу,
а й у певних компонентах набагато його випередили. А зi старим багажем
далеко не заїдеш. Отже, доводиться тренерові виправдовуватися, викручуватися.
Якщо хтось зуміє, нехай мені заперечить».
Тиждень тому цілий вибух емоцій у серцях болільників викликав
непередбачений дзвiнок до київського «Динамо» найкращого бомбардира французького
чемпіонату світу хорвата Давора Шукера, який запропонував свої послуги.
Сьогодні відомо, що він, мабуть, тоді погарячкував, адже вже підписав контракт
з лондонським «Арсеналом». Проте київський пенсіонер Юрій СТАДНIЧЕНКО
спробує проаналізувати, що спонукало «зірку» це зробити і що його зупинило.
Так, вважає Юрій Миколайович, 31-річний ветеран вирішив просто покуштувати
східної екзотики, а можливо, захотілося попрацювати з авторитетним у світі
тренером Валерієм Лобановським.
«Чому ж ми не дочекалися Шукера? – запитує автор листа.
І тут же дає відповідь: «Мабуть, хтось підказав гравцю, з якими проблемами
доведеться зіткнутися професіоналу в Україні. По-перше, йому б явно не
сподобалося перебування під постійним наглядом на навчально-тренувальній
базі «Динамо», де денний розпорядок розписаний майже по хвилинах і схожий
скорiше на військовий. У цій «клітці» (навіть у «золотій» і «найвишуканішій»)
молоді хлопці відгороджені від світу і, вважаю, не можуть всебічно духовно
розвиватися. Чи не було це однією з причин того, що Андрій Шевченко наполегливо
домагався швидше виїхати до Мілана. Гадаю, що і побутові умови, і сума
контракту не могли б повністю задовольнити потреби «зірки».
Та найголовніше, як на мене, в іншому, Давор по-справжньому
розкривається й блискуче діє лише в тих клубах, де йому надають можливість
імпровізувати. Тут він почувається, наче риба у воді. В «Динамо» гра передусім
побудована на ретельно відпрацьованих під час тренувань схемах. Відтак,
підсумовуючи, скажемо: Давор Шукер — людина з менталітетом, який докорінно
різниться від менталітету українських футболістів. Тож розмірковувати над
тим, які наслідки мав його переїзд до Києва, — справа вкрай невдячна. Можливо,
«Динамо» втратило шанс позбутися «соціалістичного зашморгу» й перейти до
цивільних форм взаємовідносин між роботодавцями і гравцями. Не знаю...»
Зрозуміло, не все в думках цих трьох дописувачів слід
сприймати однозначно. Можливо, емоції часом беруть гору над спокійним розсудливим
аналізом. Та не в цьому справа. Головне, що вони висловили свої думки і
не можуть лишитися осторонь. Редакція запрошує приєднатися до цієї дискусії
всіх, хто любить і вірить в український футбол!
