Пригоди колекції «Градобанку» — це, в певному сенсі, відображення новітньої історії України. Спочатку — легкі скажені гроші, повітряні замки меценатства й колекціонування, зведені на хитких фундаментах напівбандитської економіки, паралельний гарячковий розквіт вітчизняного постмодернізму, раптово затребуваного в кабінетах і оселях скоробагатьків, потім — оглушливий колапс, перехід колекції як оплата боргу до тимчасового власника (Нацбанк), котрий, дарма що є державною структурою, поводиться як справжній рейдер, і, нарешті, три крапки судових процесів, які тягнуться й досі.
Ефектна прелюдія в першому залі — стіна графіки класиків європейського мистецтва — Дега, Пікассо, Ренуара, Шагала, Тулуз-Лотрека, Пауля Клеє, Хуана Міро; не оригінали, а завірені правовласниками копії, від того, втім, не менш прекрасні. Особливо запам’ятовуються несподівано зворушливий «Наполеон» Лотрека і «Людина» кубіста Жоржа Брака, котрий, виявляється, цілком володів текучою лінією, так само примхливою, як у бешкетника Міро. Але змістовна домінанта, звісно, — українське мистецтво 1980—1990-х.
Добір картин, незважаючи на їхню відносно малу кількість (виставили лише 10% колекції, що зайняло, втім, три зали), так само складає чудову паралель до суспільних колізій епохи ранньої Незалежності. Більшість полотен — це, повторюся, наш доморощений і вже незліченну кількість разів показаний і в тому-таки НХМУ, і в інших залах по всьому Києві український постмодерн, час якого давно сплив. Іронія випарувалася разом із її контекстом, колись шокуючі образи видаються набагато банальнішими за Ворголову бляшанку «Кока-Коли», а тодішня тріскуча боротьба проти попередників, сучасників і одне одного зараз викликає хіба що асоціацію з бурею в склянці фуршетної мінералки.
Справді гідних робіт теж вистачає. Роки не зробили ані на йоту гіршими картини Олександра Сухоліта, Миколи Кривенка, Лева Маркосяна, Петра Бевзи, Анатолія Криволапа. Найважливіше питання — що буде з колекцією далі. Не в сенсі нинішньої судової тяганини, котра, сподіватимемося, завершиться на користь НХМУ, а в більш серйозній перспективі. Адже, незважаючи на те, що розмови про створення реального, місткого, добре обладнаного, активно працюючого і з авторами, і з глядачами Музею сучасного мистецтва тривають останні чверть століття, — віз і нині там. Чи то бракує грошей, чи то політичної волі, чи то громадської згуртованості, чи всього разом — можна міркувати довго, але з таким самим результатом. Мистецтво, що складатиме нашу культурну пам’ять у майбутньому, пропадає в запасниках, розходиться приватними колекціями, тікає за кордон. І нового Майдану з цього приводу ніхто не збирає. Хоча інколи здається, що тільки б це й допомогло.
Виставка триватиме до 15 січня 2017 року.
