На Великдень на дзвіниці львівської церкви Успіння Пресвятої Богородиці, як і було колись, залилися у передзвоні три дзвони. Минулого року дзвін «Апостол Петро» на свої кошти відлив і встановив ректор одного з львівських вищих навчальних закладів. А нинішньої весни завдяки групі меценатів, новий дзвін, ім’я якого «Благочестивий князь Олег», сповістив про початок свята.
Багато століть храм Успіння Богородиці був серцем українського Львова. Історики вважають, що нинішня будівля стала четвертою спорудою на цьому місці. Попередня, зведена у 1527-му, постраждала від пожежі 1571 року. Її зображення, що стало першою ренесансною ластівкою в архітектурі Львова, збереглося на печатці львівського братства — національно-релігійної громадської організації українських городян.
Як стверджують історики, вже в середині ХVI століття в місті існувало кілька православних братств, але найвідомішим було Успенське, яке стало центром боротьби українського населення за свої політичні та громадянські права, національну та культурну автономію. У 1538-му Успенське братство добилося того, що митрополит Київський і Всієї Русі освятив купця з вулиці Руської Макара Тучапського на високий пост львівського єпископа. Делегати міщан зуміли знайти підхід і до короля, і він своїм рішенням затвердив купця на єпископському престолі.
У 1586-му Успенське братство приймає рішення про зведення нового храму, що й було пізніше зроблено. Треба відзначити, що «кошти для будівництва збиралися по всій Україні та за її межами. Зокрема, значні суми внесли російський цар Федір Іоанович та молдавські правителі, про що свідчать герби Росії та Молдавії в центральному куполі, які можна бачити й сьогодні», — так пише відомий львівський архітектор Іван Могитич у своїй книзі «Ансамбль вулиці Руської».
Цікаво, що до братства могли вступати лише одружені чоловіки, для неодружених існувало «молодше» братство при Онуфріївському монастирі. Дисципліна була жорсткою, всі рішення приймалися більшістю голосів. Керівники організації особливо піклувалися про освіту громадян Львова — працювали школи при Успенській церкві та в передмістях. Статут братства допускав навчання у школах дітей різного стану. До викладання залучалися відомі культурні діячі, письменники, вчені. Навчання проводилося українською або, як тоді говорили, слов’янсько-руською, але вивчали також грецьку, латину, польську мови. Братство планувало підняти навчання до рівня академії, що викликало колосальну протидію єзуїтів. А у 1585-му навіть запрацювала друкарня на основі викупленої у лихваря Якубовича типографського обладнання Івана Федоровича (Федорова). Тільки у 1690-му книжок продано було на суму понад 17 тисяч золотих. Практично всі гроші пішли на ремонт церкви, утримання школи та лікарні.
Членом братства свого часу став і один із найбагатших купців грецького походження Костянтин Корнякт, людина надзвичайних комерційних талантів, якому в 1571-му році король Сигізмунд II Август дарував дворянство, — так успішно збирав Корнякт для нього все «руське мито».
Однак Костянтин Корнякт, крім усього іншого, ревно відстоював православ’я. Був одним із найвідоміших меценатів львівської архітектури часів Pенесансу. (До нього зверталися відомі архітектори Павло Римлянин і Петро Красовський.) І взагалі був людиною оригінальною. Наприклад, більшість львівських багатих будинків будувалися на ширину трьох вікон, а Корнякт собі звів будинок на шість — на зразок королівської резиденції. Вже у досить похилому віці одружився на 18-річній русинці Ганні Дідушицькій, і народилося у них шестеро дітей — троє синів і три доньки. Так ось саме грек Корнякт побудував вежу Корнякта і повісив дзвін, ім’я якому дав «Кирило». Ця вежа стала своєрідним символом братства і була пізніше нанесена на печатку Успенського братства. До речі, Корнякт на свої кошти відлив ще кілька дзвонів, які за часів першої світової відправили на переплавку…
Тобто можна стверджувати, що нинішні меценати продовжили традиції Корнякта і нарешті дали можливість львів’янам послухати неповторний дзвін Успенської церкви. До речі, й нинішній, і минулорічний дзвін відлиті не в Україні. Як стверджує настоятель Успенської церкви Ігор Бурмило, дзвін «Апостол Петро» відлито у Празі, а «Благочестивий Олег» — у Перемишлі, тобто в Польщі. Саме там збереглися давні традиції лиття, технології, які дозволяють звучати дзвонам по- особливому, повноваго і гучно, даруючи львів’янам відчуття справжнього свята.
P.S. ...Уже написавши цей невеликий матеріал про Успенську церкву та її меценатів, мені потрапив на очі уривок зі статті Романа Федорова в журналі «Жовтень» «Леви і брук», і подумалося, що його не можна не навести: «Успенське Ставропігійське братство було не стільки організацією церковною, скільки виступало великою світською силою. Воно, братсто, узяло на свої плечі і несло, не згинаючись протягом століть, тягар рідної освіти, культури, літератури. Коли сьогодні зайдете під склепіння Успення Богородіці, то не шукайте на її каменях тільки зображень державних гербів господаря Молдавії, російського царя, які надсилали братчикам золото, «куни» і соболині шкурки на будівництво й оздоблення храму.., а оглянтеся і побачите в синьому диму кадил згорблені спини львівського плебсу — сідлярів, шевців, кожух’яків, столярів, зброярів та інших ремісничих людей, які ставали тоді на хрест і «віри руської» і «слова руського»: бо хіба не тут під цими склепіннями, на цьому дворищі, лунав дужий голос майстра Юрія Рогатинця, який закликав громаду: «Єднаймося, браття!!! В єдності наша сила, у слові нашому сила...»
