Відразу ж зауважу — пишу це не для того, щоб ділитися власними
відчуттями, а, передусім, аби потішити читачів приємною звісткою: зростає
співтовариство людей чистої душі та яскравої фантазії. Адже захоплений
польотами, хто хоч раз відчув себе крилатою істотою, у кого здатність літати
душею й тілом у крові — ніколи не заподіє зло всьому живому на планеті.
Це аксіома з якою я цілком згоден, позаяк маю змогу регулярно спілкуватися
з нашими українськими льотчиками-спортсменами, військовими льотчиками і,
як у цьому випадку, з кандидатами в космонавти.
У відборі «West in space» брали участь тисячі наших співвітчизників.
Спочатку то було анкетування і співбесіда, потім перевірка здоров’я і повторна
співбесіда. Зокрема, у нас, в Україні було зібрано четвірку кандидатів
(двоє хлопців і дві дівчини) для участі в конкурсі з остаточного відбору
до загону космонавтів. Вони потрапили в Єврокосмічний центр у Бельгії,
а потім змагалися в гірському селищі в Німеччині (я про це розповідав у
«Червоному кутку») і приємно було відчувати й бачити, як наша четвірка
претендентів вирізнялася не лише ідеальним здоров’ям, а й добротою, людяністю,
комунікабельністю. До честі кандидатів з інших 12 країн — майже всі відповідають
цим параметрам. Тоді їх було 70, але для проходження циклу підготовки до
космічних польотів потрібно було відібрати лише 12 (плюс 2 запасних). Молода
мама, перекладач-референт з Вінниці Оксана Віштал пройшла цей відбір чудово!
Я лише дивувався: «Звідки в цій тендітній і спокійній пані стільки сили,
азарту боротьби й мужності?» Останню з названих якостей — ох як потрібно
мати «при собі», готуючись до польоту в космос.
І от — виклик чотирьох українських журналістів на останній,
осінній етап відбору кандидатів в «Зоряний», який проводила київська філія
фірми «Реємстма». Ранній осінній ранок у Підмосков’ї. Їдемо з Зоряного
містечка до Чкаловська, де базується єдиний у світі Іл-76, обладнаний для
параболічних польотів зі створенням невагомості. Думаю, мій читачу, ви
не раз бачили у фільмах про космонавтику його «нутро» — величезний простір
очищеного від усього салону з високою стелею в два людських зрости. Але
так як тепер, відкрито й розкуто пілоти й інструктори не працювали ще ніколи
— публіка була аж надто комунікабельна. Мої колеги (оператор і режисер
із Німеччини, лише вони мали право знімати в польоті) люб’язно погодилися
зняти мій спільний політ-інтерв’ю з нашою Оксаною.
У променях сонця, що сходить, наша маленька група — 12
кандидатів і ваш покірний слуга, піднімається на борт літака і займається
підгонкою парашутів. Це необхідна операція, бо літак близько 2-х годин
летить у критичному режимі — 10 «гірок», 10 парабол зі зльотами й падіннями
— усе може статися. Потім знімаємо парашутні ранці й закріпляємо їх біля
бортів літака, намагаючись запам’ятати місце закріплення. І нарешті ми
злітаємо і, відлетівши подалі від населених пунктів, ідемо на першу «гірку».
Спочатку тисне сила в 2 «q» (же) і раптом, за сигналом: «Режим!» спалахують
десятки світильників під стелею і... наші ноги першими линуть до цього
світла. Легко підіймаємося з матів на підлозі і перекидаємося, неначе пушинки
в потоках повітря від потужного «вентилятора». Відчуття словами — не передати!
Бачу це на обличчях партнерів. Усі, крім тих кому відразу ж стає не по
собі, літають із блаженними усмішками. «Двадцять секунд!» — грізно реве
динамік. Потрібно зорієнтуватися — куди впасти. «Двадцять п’ять секунд!»
— купа мала. Через три секунди всіх вдавлює в підлогу. Хто не зорієнтувався,
ризикує зламати шию. Відразу ж хочеться — ще! На другий раз інструктор
Володя, ноги котрого прикріплені шнуром до підлоги, пропонує «покрутити
пропелер». Стаю перед ним і він однією рукою, а то й одним пальцем, крутить
мене в усіх площинах. Сирену почув вчасно й після вирівнювання йду готувати
оператора й Оксану до телеспілкування в невагомості. Оператора закріпляємо
за ноги спиною до кабіни пілотів, інструктор за нашими спинами, мікрофон
зв’язаний кабелем з камерою (слід уникати різких рухів, інакше оператор
полетить через нас в інший кінець літака). Чекаємо сигналу. Все перевершує
наші очікування, ми літаємо й розмовляємо з глядачем, але трішки не встигаємо
за сигналом про час — припечатуємося до матів на підлозі й Оксана Віштал
говорить єдине слово в телеінтерв’ю: «Клас!». Оператор у напівнепритомному
стані вже вимикає камеру. А попереду ще 7 «гірок»! Здорово. Все пролетіло
дуже швидко. Не всі з кандидатів усе це бачили й відчували, але наша Оксана
показала: без неї космос неможливий! До речі, це підтвердив і льотчик —
космонавт Геннадій Монаков, котрий опікував кандидатів. А він либонь ас,
має близько року стажу життя в космосі.
Подумалося: «Адже у нас, в Україні, в зв’язку зі створенням
Центру підготовки, також можна створити такий літак, та ще й заробляти
на розвиток Центру, надаючи змогу (за хороші гроші) сотням любителів гострих
відчуттів випробувати досі незнане! Це реально, повірте. Коли не вірите
— зазирніть у «Червоний кут» газети «День» лише за останні 4 місяці й прочитайте
такі матеріали як: «А на Марсі наша вишня зацвіте», «Хоча б інколи, дивіться
в небо, панове!», «А без Оксани «Зоряний» неможливий». Я сам тоді не вельми
вірив, що очікуване не таке вже й фантастичне й таке близьке до реальності.
Це означає — живемо ми в непростий, але динамічний час. Причому динаміку
додаємо йому ми самі — ЛЮДИ!
№182 24.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
