У Білорусі пройшов Міжнародний молодіжний форум «М.ART.КОНТАКТ». Директором цього фестивалю є Андрій Новиков. Він задумав «М.ART.КОНТАКТ», як свято театрального мистецтва, на яке з нетерпінням чекають глядачі. Форум дає можливість зустрітися в Могильовському драматичному театрі представникам різних течій, напрямів, шкіл і поглядів, а також почути один одного, посперечатися та виявити картину сучасного театру.
Традиційно програма складається з сильних і серйозних сценічних робіт. Цього року було представлено 14 вистав з Білорусі, України, Росії, Молдови, Литви та Польщі.
Про те, що розмова з глядачем буде дуже відвертою дали зрозуміти на виставі «Біле на чорному» Р.Гальєго Орловського театру «Свободное пространство» (постановка Г.Тростянецького). Вистава почалася запрошенням із зали глядачки. Їй запропонували написати слово на папері, але зробити це тримаючи ручку... в роті, уявивши себе людиною, яка не має рук. Ось таким був пролог до історії прикутого до інвалідного візка Рубена, «радянського іспанця», який провів дитячі роки в страшних спецінтернатах брежнєвської доби. Виставу витримано в чорно-білій гамі (добро-зло), сценографія лаконічна — біла кахельна стіна, яка розділяє два світи і залізне ліжко посередині. Але в такій, здавалося б, однозначності, режисером і акторами закладається справжній космос чорно-білого різноманіття. А всіма барвами веселки палахкотять душі людей, які не втратили людської подоби, всупереч несправедливості, яка прирікає їх не на життя, а на існування. Орловцям удалося не прочитати і програти текст, а театралізувати дію. Від цього історія стала об’ємною, захоплюючою, багатою на метафори та асоціації. Уявіть, що групі інвалідів потрібно провести певну дію. Розповідаючи про людину паралізовану, позбавлену можливості говорити, рухатися, легко впасти в сентиментальність і сльозливість, а вистава «Біле на чорному» підноситься на пік достовірності високого мистецтва. Кажучи про складні, найтонші нюанси людської психіки мовою пластики, органіки акторських виражальних засобів, вистава показує, як із мозаїки окремих думок можна виліпити повнокровне полотно, яке звучить гімном силі людського духу... Ця вистава отримала Гран-прі форуму.
Запам’яталася публіці вистава «Пінська шляхта» В.Дуніна-Марцинкевича Мінського національного драматичного театру ім. Янки Купали (режисер Н.Пінігін). На тлі сюжету про сварку двох родин місцевої шляхти, діти яких хочуть з’єднати свої долі, нам показують гіпертрофовану картину суспільного облаштування, де процвітає лицемірство, корупція, влада грошей. Віртуозна сцена приїзду станового пристава (В.Манайло) та його діловодство — це справжня вистава у виставі.
Могильовський драмтеатр зусиллями литовського режисера С.Варнаса представив інтерпретацію п’єси «Смерть Тарєлкіна» Сухово-Кобиліна, назвавши її комедією-фарсом «Тарєлкін», немовби даючи назву знаковому явищу. Насолодитися текстом автора у виставі не вдасться, тут переважає візуальний ряд. Режисер жонглює всілякими сценічними пристроями, переводить усе в систему знаковості, умовної мови театру, змушуючи персонажів виконувати ролі пішаків, втім, дуже красномовних. Нагромадження деталей сценографії, предметів бутафорії символізує безповітряний простір, затхле повітря чиновницького середовища. Повітря це, нібито сморід від померлого Тарєлкіна. Режисер представляє виразну метафору — до власної труни Тарєлкін підкладає тухлу рибу. А вона, як відомо, гниє з голови. Гротескова фантасмагорія поєдинку Тарєлкіна, який став Копиловим (Н.Романовський), з Варравіним (В.Петрович) виявляє весь жах системи, символом якої виступає Расплюєв (В.Галець), який веде дізнання методами навіть не 1937 року. Простір сцени заповнений манекенами в шинелях із порожніми колами замість голів. Манекени мовчать, як народ, який приречений на мовчання можновладцями.
Форму вистави-перфомансу запропонував Продюсерський центр «Пан-студія» (режисер Є.Корняг) в дійстві «Cafe «Поглинання», поміщеному в реальну атмосферу нічного клубу. Молоді акторки максимально вжилися в образи завсідників модних тусовок, і грань між мистецтвом і дійсністю втратила свою актуальність.
Поляки з Варшавського театру-студії «Коло» їздили столицею в «Таксі» за У.Керном, представляючи міні-історії, розказані випадковими пасажирами. У атмосферу Парижа часів Едіт Піаф занурила вистава «Падам, падам...» І.Грішпун Кишинівського молодіжного театру «З вулиці Троянд». Акторка О.Софрікова дивовижним чином зуміла передати трагізм долі великої співачки.
Україну на форумі представляв Центр сучасного мистецтва «Нова сцена» з Харкова, показавши виставу «Облом off» М.Угарова. Герої оповіді — гончаровські Обломов, Штольц, Захар, Ільїнська... Але які начебто лише через десятиріччя опинилися перед глядачем. Головне у виставі, скоріше, форма, ніж зміст. Починаючи з костюмів персонажів, уніфікованих за кольором і кроєм, з написами імен «шрифтом ящикової тари». Це не люди, а немовби привезені з солодкого далекого минулого, скрині з цінним вмістом. Актори здійснюють певний ритуал перебування на сцені, іронічно коментуючи єство своїх персонажів.
Пермський театр «У моста», відомий своєю пристрастю до драматургії МакДонаха, показав дві вистави за його п’єсами — «Сиротливий Захід» і «Красуня з Лінена». Досліджувати та знатися на парадоксальній творчості МакДонаха цікаво й повчально. Пермський театр робить упор на зіставлення зовнішнього, матеріального світу, який оточує героїв, і їхнього внутрішнього стану. Але безумство світу не врівноважується хаосом у головах людей. Представляючи найбільш ниці риси людини, як-от, можливість убивства близької людини без усяких вагань, театр, услід за автором, відстоює думку про те, що людина за своєю сутністю — істота прекрасна. Хоча й глибоко нещасна...
Услід за Чеховим, який вустами Трепльова стверджував, що в театрі потрібні нові форми, відомий режисер Р.Тумінас у виставі «Чайка» Вільнюського малого драматичного театру, теж шукає нові форми. І створює у відомому сюжеті життя, яке йому хочеться подарувати чеховським персонажам. Повне бажання любити й невміння дати це відчуття. Всі — немовби механістичні ляльки з обличчями, які відсвічують вощаною блідістю, блукають заданими траєкторіями доріг, рівнобіжно, перетинаючись, стикаючись. Але не висікається від зіткнень іскри кохання. Всі глухі один до одного, всім нудно, а час ллється за інерцією. В атмосфері безвиході задихаються чеховські герої, які говорять литовською мовою. Цій виставі можна було б дати іншу назву — «Людина, яка хотіла». Дзеркало, яке висить посередині сцени, — безпристрасний свідок того, що відбувається, сприймається дверима в іншу реальність. У фіналі всі герої всідаються на стільцях у один ряд на авансцені. Грають у лото. Ось завмерли. Вони вийшли на свій останній старт, до кінця. Перед пострілом Трепльова на сцені залишиться лише ряд порожніх стільців і опудало білої чайки... Зовсім близько до глядачів...
Слід зазначити, що за п’ять років форум «М.ART.КОНТАКТ» упевнено оформлюється в могутнє творче явище, відоме в театральному просторі своїми особливими традиціями, новаціями. Головна традиція — сильна програма, за якою можна скласти картину сучасного театрального контексту з властивими йому тенденціями, суперечностями і навіть недоладностями.
