«Кава-кава-кава», — промуркотів друг Вітя, підштовхуючи
під лікоть: у мене накльовувався роман з його однокурсницею. А трампліном
для цього могла стати кав’ярня, лише кав’ярня і нічого крім кав’ярні. Не
так вже й важливо, що відтоді там двічі змінили вивіску, а з роману вийшов
пшик. Кава ж була там відмінна. Не те, що «нинішнє плем’я».
Гм, сьогодні не кажуть: «зустрінемося на каві», хоча табу на колоніальний
товар не оголошено. Каву варять і п’ють як і раніше, а орієнтири — інші.
Молодь усе частіше вибирає ром-колу та джин-тонік, які не вимагають ритуальних
форм споживання і спеціального посуду.
Зблякли й інші різновиди навколокавових спокус: паленого коньяку стало
так багато, що немає сенсу доливати «50 грам» до кавової порції. Це ж стосується
й лікерів: незбагненний розквіт на початку 90-х років «Amaretto» (на 85%
— доморослого) та його стрімкий кінець швидко поставили хрест на цій традиції.
Каву п’ють, звичайно, й зараз — але як п’ють? У підземках, обпікаючись
і похапцем. Ритуал став повсякденністю, різдвяний пиріг — вівсянкою.
А раніше? Кав’ярні були «нашими університетами». Дизайн їхній був убогий,
публіка — часом випадкова (це вам не компанія Сартра на Сен-Жермен-де-Пре!).
Але тут щосили кипіло світське життя, спорадично вихлюпуючись на суміжні
бульвари та скверики. Тут обмінювалися новинами й томиком Гессе, сперечалися
до хрипоти про долі людства. Тут часом розбивалися серця (див. вище). А
після 2—3 «подвійних» і чарки «Слинчева Бряга» — негайно відсилали гінця
до найближчого гастроному за «бомбою» кріп’яку. І життя спочатку розцвітало,
як запашна матіола... Цінувалися тоді: «Хвилинка» на Великій Житомирській
(нині — «Кобза»), кафетерій-кондитерська на Львівському майдані (зачинена),
«Шанхай» або «Бункер» (підвал із музичним автоматом — сьогодні пивниця),
«Затишок» на колишній вулиці К. Маркса (на вічному ремонті...) Звичайно
ж, акваріум у «Трубі» (з ним, здається, все гаразд). Тобто можна визнати
майже доведеним, що у радянські часи «кавова церемонія» (на противагу «чайній»
на Сході) для багатьох представників мислячого люду служила тимчасовим,
але безпечним сурогатом «внутрішньої еміграції». Без нашої кави не відбулася
б ні наша література, ні наша політика. Наявність елегантних кав’ярень
у місті Львові й на відповідній території — єдиний вартісний аргумент Ю.
Андруховича на користь вітчизняної культури порівняно з культурою кондової
Росії, де таких немає («Московіада»). Кавовими ілюзіями мерехтять рядки
сучасних поетів: «ви така чорнява, як турецька кава»... (В.Неборак). «Я
буду плакати і радіти, й в кав’ярні протирать штани» (Ю.Позаяк).
Сьогоднішньому «кінцю кавової імперії» чимало посприяло поширення розчинної
кави, яку, до речі, рекламують без особливого лаконізму.
Характерний приклад: років п’ять тому колега почав збирати колекцію
таких баночок — природно, після вживання, як справжній кавоман. Дійшов
до трьох десятків — і покинув: зрозумів, що ідеал недосяжний. Та й серце
стало давати збої. Обзавівся джезвою, а в колекційні бляшаночки зсипав
крупи й спеції.
Кава домашня перемогла каву громадських кав’ярень, подібно до того,
як відео- та телевізор із 12 каналами нокаутували холодний, порожній, нудотний
ангар кінотеатру. Між іншим, споживати каву в місті, як і відвідувати кінозал,
ще й недешево. Наші дівчата якось зазирнули «на вогник», ковтнули по чашці
«напою бадьорості», куснули по часточці бісквітно-карликового тортика...
Задоволення обійшлося в $10 — дівчата вразилися й вилетіли, без особливого
бажання повторного візиту.
Можливо, їм не поталанило з вибором місця. (Записні кавомани нахвалюють
кав’ярню-гастроном на Пушкінській.) Але, не потрапивши до неіснуючого «Затишку»,
вони можуть оцінити «затишок» домашній — із турочкою, що затишно бурчить
на газу, й непідробним напоєм на двох.
