І кому, як не йому, учаснику національного опору 60-х, одному із засновників самвидаву, людині, що провела 12 років у радянських тюрмах та на засланні, знати про це?
Читача, обізнаного з творчістю та трагедією шiстдесятництва на Україні, в першу чергу заінтригують чотири твори Сверстюка, за які його і було ув'язнено. Заінтригують — і дещо розчарують. Тому що читач не знайде у них відкритих закликів до повалення радянської влади, як було зазначено у вироку суду. Як і в «Соборі у риштованні», написаному як виклик Іванові Світличному, котрий запевняв, що твір Гончара «Собор» є звичайним твором соцреалізму, а Сверстюк взявся довести, що, незважаючи на це, тема роману може стати приводом для серйозної розмови про стан суспільства. Як і в «Останній сльозі», де автор відходить від класово-соціальних оцінок творчості Кобзаря. Як і в нарисі «На свято жінки», що спочатку писався для стіннівки Інституту ботаніки і в якому, згідно з рецензією для суду, «автор зганьбив гідність радянських жінок та чоловіків». Як і в статті «Котляревський сміється», де розглядаються особливості появи цієї феноменальної постаті в українській культурі. Але знайомство з цими роботами дає розуміння, що єдиний кримінал автора — це свобода слова та думки, за що довелося платити роками таборів і заслання.
Йдучи від твору до твору цієї збірки, читач поглиблює своє знання філософії шiстдесятників, відкриває для себе нові постаті, дізнається нове про вже відомі особистості. Статті про Василя Симоненка, Бориса Мозолевського, Василя Стуса, Зіновія Красівського, Ярослава Лесіва, Івана Світличного, Михайлину Коцюбинську, Івана Дзюбу, Миколу Руденка наче домальовують його портрет. Навіть ті твори автора, що з'явилися ще у 60-ті, легко сприймаються сьогодні.
Книга Євгена Сверстюка — ще одна цеглина до нашого знання про ту когорту людей, які мали сміливість бути в опозиції до влади в часи, коли поняття опозиції, здавалося, не існувало в природі.
