Стереотип, що провінційний театр — це зборище нероб і акторів- невдах, які не змогли реалізувати себе на кону великих театрів, доволі міцно укорінився в свідомості українця. Про який якісний театральний продукт може йтися, якщо, наприклад, у Чернігові з населенням в 250 тисяч осіб немає ні стимулу пробивати собі шлях до театрального олімпу, ні можливості, ні потенціалу? Напевно, так сказало б чимало людей, і були б праві, але, як відомо, правил без винятків не буває.
Як усі шляхи ведуть у Рим, так і тут жителі міста тягнуться в Чернігівський обласний державний український музично-драматичний театр, якому минулого року, до 75 річниці, присвоїли ще й статус академічного. Це сталося на тлі того, що заслужені артисти туляться в «комуналках», не завжди отримують належні їм 220 гривень на місяць і сидять безвилазно в місті, тому що сьогодні гастролі для театру — справа збиткова. Водночас здивувати навіть найприскіпливішого глядача, розпещеного закордонними гастролерами, вони, без сумніву, можуть. Підтвердження цьому — нещодавня прем’єра спектаклю «Мертві душі», яку, щоб до кінця зрозуміти й пережити, багато глядачів відвідали кілька разів. Це цілком зрозуміло: заочна «співпраця» М. Гоголя, М. Булгакова і О. Бакірова (режисер спектаклю) породила оригінальну інтерпретацію класичного твору, яка вдало вписалася в загальний настрій епохи — пригнічений і депресивний.
«Мертві душі» — це драматична фантазія в чотирьох снах — іреалістичному, сюрреалістичному, фантастичному й летаргічному. Як розповів режисер спектаклю Андрій Бакіров, до ідеї про сни його підштовхнула вся творчість Гоголя, суцільно пройнята сонливістю. Дії героїв у спектаклі мало чим відрізняються від першоджерела, хіба що акценти проставлено дещо інакше. В почерку режисера дуже явно проглядається вплив шкіл психоаналізу. Приміром, сон, у якому відображено підсвідомі страхи, прагнення та нереалізовані бажання, є лейтмотивом «фантазії на тему Гоголя». У появі ж таких образів, як тінь Чичикова та дорога, яка жене героя спочатку шукати продавців душ, а потім приводить до безумства, явно відчувається вплив юнговських переконань. Щоправда, взаємовиключні явища, велика кількість парадоксів і несподіваний фінал залишають після спектаклю відчуття фрустрованості. Негативний герой Чичиков, якого грає вихідець з Чернігівського молодіжного театру Сергій Горшков, починає викликати позитивні емоції та жалість, особливо у фіналі, коли О. Бакіров показує глядачеві поетапне перетворення негідника за Гоголем на психопатологічну особистість, і божевільний Чичиков ідентифікується зі своєю тінню. Трансформації зазнали й інші гоголівські персонажі. Наприклад, ноздрьовщина в тих, хто подивився спектакль, може тепер асоціюватися з нетрадиційною орієнтацією, яку приписав брехуну й хвалькові режисер; скнара Плюшкін у виконанні Валентина Гаркуші, який до того ж став жителем пекла, — з казковим образом смерті з косою, а Лізонька Манілова — з квочкою, котра весь час кудкудахче. Іншими словами, гротескність спектаклю похитнула стійкість шкільного сприйняття образів гоголівських героїв. Постановники зліпили їх самі, наділивши при цьому тими характеристиками, які перетворили сюжет класики на спектакль-містерію.
Щоправда, як розповідають актори, містика на сцені після спектаклю плавно перейшла в повсякденне життя. Наприклад, перед прем’єрою кудись зникло дзеркало з бритвою, періодично зникають касети з фонограмою, змінилося не в кращий бік і особисте життя виконавців головних ролей у цьому спектаклі. Актори вважають, що це показник того, що енергія спектаклю торкнулася не тільки глядачів, а й небес. Київський глядач зможе побачити його на фестивалі, присвяченому двохсотріччю від дня народження Миколи Гоголя в квітні, але в той же час для того, щоб подивитися спектакль, варто провести дві години в дорозі.
