Iм’я письменниці Марії Матіос останнім часом набуває все більшого розголосу. Причини цього дуже прості: вихід за короткий термін трьох книг, які сколихнули літературний світ, мов камінь, що кинули у стоячу воду. До звання визнаної поетеси письменниця додала ранг зрілого прозаїка. Впору говорити про підбиття певних підсумків, що й було зроблено на творчому вечорі Марії Матіос, який відбувся у пишному конференц-залі Національної Спілки письменників України. Вечір зібрав добрячу кількість високих гостей. Але високих не від рангу посад у державі, а від майстерності володіння словом — поетів, прозаїків, критиків.
Ведучий вечора, письменник і політик Петро Осадчук, розпочав із зізнання, яке зробила йому Марія Матіос перед тим, як увійти до товариства, що прийшло вшанувати її творчість: «Я дуже хвилююся...» Хвилюватися дійсно було чого, адже оцінити написане прийшли не звичайні читачі, а маститі професіонали, які просто так словами не розкидаються. Однак компліментів не шкодували: «прекрасна мова пересипана деталями, мов діамантами», «вона володіє найвищим пілотажем — об’єднувати трагічне і комічне», «коли я прочитав оцю книжку («Нація») у мене здушило горло»...
Марія Матіос «мовчала» цілих п’ять років. Саме стільки пройшло від виходу її останньої поетичної збірки і трьома книжками, що їх нещодавно оприлюднила славетна «Кальварія» («Життя коротке», «Нація» та «Жіночий аркан»). Це стало маленьким шоком та вибухом водночас — твори письменниці у різних виданнях прорецензовано понад 40 разів. Це в той час, коли більш «помітні» та розкручені імена не спромоглися й на десяту частину відгуків, що їх отримала новоспечений прозаїк. В час напівпідпільності та герметичності визріваючої літературної критики. Сама письменниця зізнається: «Коли я писала «Життя коротке», мені здавалося, що я тримала не перо, а скальпель... препарувала процес, коли людина відчуває радість і печаль...» Напевне, саме в цьому криється секрет небайдужості критиків до її творчості. Фахівці називають її етнопсихоаналітиком, що зачіпає найпотаємніші архетипи нації, допомагає знайти відповідь на питання «Хто ми є?». В одному з віршів Матіос пише: «І думаю: хто я є?/Скрадлива білиця-білка,/Що в лапці горіх несе?/Чи просто щаслива жінка?/Щаслива./Отут і вже».
Хтось iз тих, хто виступав, жартома охрестив вечір репетицією перед ушануванням Марії Матіос як лауреата премії ім. Т. Шевченка. З цим важко не погодитись, адже всі були одностайні, — а дехто й прямо закликав членів комітету, що були в залі, — у тому, що більш достойного кандидата не відшукати. Сама ж письменниця була набагато стриманішою: «Я не так хочу тієї премії, як, за висловом мого видавця Петра Мацкевича, писати «хороші книжки».
На цьому тлі дивним жорстким дисонансом зринає матеріал, що його днями розмістила одна досить пристойна столична газета. Розмістила, очевидно, як слід не зваживши, адже нахабнуватий автор геть-чисто забув про елементарну людську етику. Мабуть, у мороці власних антипатій він остаточно сплутав брудні політичні технології з літературою, життєписом та рецензуванням. Натомість зліпив якихось одинадцять пунктів, які до власне творчості письменниці не мають жодного відношення. Усе звелося до шельмування особистості, персонального світогляду та життєвих переконань героїні. Граничний суб’єктивізм помножений на цинізм та безвідповідальність змішав в одному чані особисте життя, службові обов’язки, вирвані з контексту моменти творів та, навіть, національну безпеку країни. Чудернацький вінегрет вийшов!..
«День» у свою чергу пропонує більш зрілу та виважену думку, якою з нами поділився один з найстарших письменників країни, лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка Анатолій Дімаров: «Я не знав, що є така письменниця, але раптом потрапила до рук її книжка — «Нація». Сів читати і скажу відверто — такого рівня письма я давно не бачив. Що мене страшенно вразило — ота неповторна сторона життя буковинського народу. Це настільки яскраво... Я не знаю, звідки в цієї дитини взявся такий талант. Таке потужне входження в літературу було свого часу у Григора Тютюнника, інших шiстдесятників. Потім ми зустрілися, і вона сказала: «Ви знаєте, деякі речі мене настільки випалюють, що, здається, у мене згорає душа...» Оця самовіддача — це дуже важливо. І я дуже радий, що в нашій літературі з’явилася така серйозна письменниця. Я впевнений, що вона достойна премії Т. Шевченка — не знаю, кому там ще за прозу можна дати. За поезію не кажу, бо я прозаїк. Але за прозу... Я вважаю, що це єдина книжка, яка заслуговує на цю премію».
