Завтра у Греції стартує чемпіонат світу з баскетболу.
Одним із найуважніших і найзацікавленіших глядачів спорту стане Римас Куртінайтіс.
І не тільки тому, що він сам був чемпіоном світу, а ще й через те, що зараз
він — міністр спорту Литви. Й підтримати своїх вихованців — його прямий
обов’язок.
Коли в кулуарах нового литовського уряду консерваторів заговорили, нібито
новим директором департаменту спорту може стати баскетболіст, та ще й виступаючий
нині за французький клуб, більшість політиків поставилася до цього скептично.
Та й хто? Куртінайтіс? І не тому, що Римас далекий від політичних конфліктів.
Навпаки, він знаний як людина незалежна, незручна навіть для соратників
своєю прямотою і непередбачуваністю. Більше того, на відміну від більшості
спортсменів атакуючий захисник із міста-цитаделі консерваторів Каунаса
завжди мав славу запеклого прихильника Ландсбергіса й Вагнорюса. Він був
із «Саюдісом» серед тих, хто з тріском програв комуністам політичний матч
1992 року. Тож із лояльністю до партії, яка перемогла на чергових парламентських
виборах, у Куртінайтіса все —
«о’кей!». Кореспондент «Дня» розмовляв із Куртінайтісом незадовго до
його від’їзду.
«БЕЗ МАШИНИ — ПОТОНУВ БИ В МОРІ ПАПЕРІВ»
— Римасе, ми з вами знайомі не один рік. Особливо часто зустрічались
у просторому залі каунаського «Спортгалле», де ви завжди підкреслювали,
що в ньому дихається особливо вільно. А чи не тісно тепер у міністерському
кабінеті?
— Ви маєте рацію, і тому я в ньому майже не буваю. Хіба що, коли треба
прийняти іноземну делегацію чи скористатися «вертушкою» — подзвонити по
прямому телефону якому-небудь великому начальнику. Ну, а в іншому моє життя,
як, утім, і завжди, проходить на колесах.
— Коли не таємниця, які у вас колеса?
— А що приховувати: мені, як члену уряду, виділили «BMW». Я без нього
як без рук. Майже кожні вихідні обов’язково їжджу в маленькі міста і села
на різні спортивні свята і змагання. Отак і виходить, що мені бракує часу
для родини. Дружина мені всі вуха продзижчала: мовляв, думала коли повернемося
додому, житимемо по-людськи — ходитимемо в театри, зустрічатимемося з друзями,
а вийшло навпаки.
— Римасе, наскільки мені відомо, ви завзятий гонщик. Чи були у вас із
цього приводу конфлікти з дорожньою міліцією?
— Так хіба тільки з нею? Приміром, для службових машин є обмеження:
наїжджати не більше 2000 кілометрів на місяць. А я часом цю відстань долаю
за тиждень. Іноді потрапляю в такий цейтнот, що доводиться «включати форсаж»
і їздити на дуже високій швидкості під 200 кілометрів на годину, тим часом
як у нас встановлено не більше 100. Вся Литва вже знає: коли по дорозі
мчить «BMW» з державними номерами — це їду я.
Дуже часто мене зупиняють поліцейські, навіть не для того, щоб оштрафувати,
а щоб продемонструвати зашкалений радар. Доводиться розігрувати каяття,
говорити, що усвідомив і більше не порушуватиму правила. Правда, одного
разу завзятий вартовий порядку погрозив мені, що позбавить прав водія.
Я відповів: якщо заберете документи, то позбавите міністра роботи і він
із горя втопиться в морі паперів. Утім, коли дуже захотіти, то Куртінайтіса
можна «прищучити» й за інше порушення — у нас міністру заборонено водити
службову машину, він мусить мати водія. Проте якби щоразу користувався
його послугами, то нікуди не встиг би.
«Я — ЛЮДИНА РИЗИКОВАНА, НЕ ВСТИГАЮ БОЯТИСЯ»
— З цього приводу пригадав старий польський анекдот. Зустрілися двоє
міністрів у трамваї...
— Так, знаю. У мене з цього приводу є новий литовський анекдот. Зустрілися
двоє міністрів на баскетбольному майданчику... Втім, це не анекдот. Річ
у тому, що майже половина керівництва Литви — колишні спортсмени. Приміром,
міністр фінансів — майстер спорту з художньої гімнастики, а голова муніципального
відомства — шаховий гросмейстер. Тому з урядом легко знаходити спільну
мову, а з парламентом — трішки важче. Депутати — люди слизькі (як, утім,
напевно, й в Україні), передусім думають про задоволення власних політичних
амбіцій, а не про те, щоб у нас з’являлися нові Сабоніси чи Марчюльоніси.
У мене склалося враження, ніби парламентарії тільки й хочуть, аби їх не
смикали, не змушували приймати відповідальні рішення і, не приведи Господи,
щоб про них поганого слова не сказала преса.
— А ви не боїтеся цього?
— Як то кажуть, фолів боятися — в баскетбол не грати. У кожного своя
робота. Коли я виступав за «Жальгіріс», часто й мені перепадало так, що
мало не здасться. А де ви бачили хоч одного міністра, котрому не діставалося
б «на горіхи»? Нині, приміром, на мене обрушилися з усією силою «пролетарської
ненависті» (сміється) за те, що я підтримую приватні баскетбольні школи
Сабоніса, Марчюленіса, Хомічюса. Мовляв, допомагаю друзям, а не бюджетному
ДЮСШ розбазарювати державні гроші, й за це колишні колеги мені «відстібають».
Ну, по-перше, я просто «тихо радію», коли дітей поділяють на «кибальчишів»
і «плохишів». По-друге, як і в усьому світі, приватні коледжі за рівнем
викладання та «якістю» випущеної продукції набагато перевершують державні
навчальні заклади. Про це свідчить хоча б той факт, що команди ДЮСШ програють
«приватним» по півсотні очок. А по-третє, хто цим правдолюбцям наплів,
нібито ми припинили фінансувати громадські секції. А стосовно додаткових
коштів, то тут уже, перепрошую, виділяємо залежно від кінцевого результату.
Думаю, що й у вас на шпальти газет не потрапляє лише нероба.
— Римасе, а чи не було вам страшно ставати міністром? Я розумію, що
спорт, ясна річ, і в Африці спорт, але ж справи «паперові» дещо відрізняються
від тих, якими ви займалися на баскетбольному майданчику...
— Я — людина ризикована, мене вмовили буквально за 10 хвилин, тож навіть
не встиг злякатися. Коли я грав у Франції (в цей час у Литві змінилася
політична ситуація), у моїй квартирі пролунав телефонний дзвінок. Узяв
трубку, а звідти: «З вами зараз говоритиме прем’єр-міністр Литви». Поспілкувалися.
Я підійшов до бару, налив чарку коньяку і сказав сам собі: «Ну от і приїхали,
пане міністре!»
«КОЛИ ТРЕБА, НАВЧИВСЯ Й ВИБИВАТИ»
— А це правда, Римасе, що ви наймолодший міністр у країні!
— Хіба не видно — вродливий, повний сил і енергії, не ношу окуляри,
не спираюся на ціпок, у вухах немає слухового апарату. А коли серйозно,
є ще голова муніципального відомства, про котрого я згадував вище. Так
от він, справді «хлопчисько» — йому немає навіть 35. Загалом у нас вік
керівників міністерств у середньому не перевищує 40 років, а в парламенті
— 35.
— Отже, вам із ровесниками легко знаходити спільну мову, ну, приміром,
«вибити» копійку-другу під свій департамент?
— Загалом я не «вибивальник», а, коли пам’ятайте, «забивальник». Та
чого либонь із нами життя не витворяє — навчився й «вибивати». Цього року
вдалося урвати з бюджету в 1,5 разу більше, ніж торік. Хочете вірте — хочете
ні, але наше міністерство єдине у країні, якому збільшили фінансування
в такому великому обсязі.
— Що, олімпійський чемпіон Куртінайтіс допоміг?
— Ні, допоміг міністр Римас Куртінайтіс, котрий зі своїми помічниками
підготував своєрідний бізнес-план розвитку спорту в Литві, а задавати грі
потрібний ритм, повірте, він навчився.
— Під час вашого виступу за «Жальгіріс» і збірну країни наставники вас
недолюблювали за незговірливість, таку собі ексцентричність. Подейкували,
ніби ви були не проти порушити спортивний режим?
— На це запитання у двох словах не відповіси. Коли тобі постійно товчуть,
що ти такий-сякий, то мимоволі хочеться «викинути колінце», як би правильно
висловитися, на зло, чи що? Мовляв, чого чекали, те й отримуйте. Тепер
усе інакше. На мене сьогодні не дивляться як на сперечальника Куртінайтіса,
для цього немає ані найменшого приводу. Та й поведінка стала скромною,
як у всіх міністрів.
— Що, навіть під час раутів і прийомів — ні, ні, ні?..
— Віддаю перевагу мінеральній воді, у крайньому випадку келих вина.
— Це позерство чи принцип?
— Я — граючий баскетболіст, і разом зі своїми друзями — Микитою Моргуновим,
Томасом Пачесасом і Вергіліусом Прашкявічусом у складі каунаського «Атлетаса»
виступаю в чемпіонаті Литовської баскетбольної ліги. Отже, порушувати спортивний
режим не маю права. Граю, можливо, не так, як 2—3 роки тому, але проблем
суперникам створюю чимало. А снайперські можливості в мене, міністра, анітрішки
не гірші, ніж у баскетболіста.
«ІЗ САШКОМ ВОЛКОВИМ ГОТОВИЙ І КОМАРІВ ГОДУВАТИ»
— Гаразд, давайте відкинемо політику, спорт. Подейкують, неначе вас
бачили в Києві у вельми екзотичному місці — на рибальському ринку. Цікавилися
вартістю наживки, купували волосінь, гачки...
— А що в цьому незвичайного? Відзначу: у вас чудовий вибір снастей.
Отож і придбав випадково. Не знаю, правда, коли ними скористаюся, але,
думаю, виберу вдома час.
— Якби вам нині в Києві вдалося вибратися на риболовлю, кого захопили
б із собою?
— Звісно, Сашу Волкова. Якщо навіть не клюватиме, позгадуємо про спільний
виступ за збірну, українських комарів підгодуємо.
— Коли вже ми відійшли від політики та спорту, розкажіть, будь ласка,
про свою родину.
— Моя дружина дуже серйозна пані — заступник директора будівельної фірми.
Вона обійняла цю посаду зовсім недавно — 1 травня. До цього — останні десять
років — виховувала дітей, займалася домашнім господарством і «будувала»
мене. Після того як я став міністром, вирішила, що «будівництво» завершилося,
і взялася за «інші споруди». Донька Лаура складає вступні іспити в університет
на факультет іноземних мов. Коли я грав у різних країнах, аби підтримувати
з трибун батька, дочка вивчила німецьку, іспанську, французьку і трішки
італійську. Син Гедрюс займається в школі та грає в баскетбол.
— І в нього є шанси чогось у цій справі досягти?
— Думаю, так. Ну, а коли нічого путнього й не вийде — особливо не переживатиму,
либонь доріг у житті багато.
— Найближчі плани?
— Серед них — відновити навчання в Інституті фізичної культури та продовжувати
роботу в міністерстві. Як жартує наш прем’єр: «Наша маленька Литва зуміє
здивувати свiт або спортивними рекордами, або нечуваною кризою банківської
системи». Так от, аби не допустити другого...
