Наскільки ми знаємо своє коріння, рід предків? Запитання риторичне. Більшість із нас навряд чи зможуть з точністю назвати навіть своїх прабабусь і прадідусів. І це не дивно. Вивчення свого родоводу довгі роки вважалося у нас дворянською наукою і, м’яко кажучи, не заохочувалося. Я вже не говорю про такий феномен нещодавнього минулого як відмова дітей від своїх батьків, яких було репресовано. І все ж є люди, для яких вивчення свого родоводу стало сенсом життя. Рівненський лікар Андрій Лимич присвятив цій справі багато років. Сьогодні у його генеалогічному дереві нараховується 240 предків, і він вивчив коріння свого роду із середини XVIII ст., Андрій Іванович із задоволенням розповідає про свої дослідження і про той тернистий шлях, який пройшов для того, щоб відновити свій родовід.
— Все почалося досить давно. Я народився у Сибіру. У нашому класі чи не половина учнів були Іванови й Петрови, а я Лимич. Що за прізвище, звідки пішов наш рід, де шукати своє коріння — невідомо. Це пригнічувало мене довгі роки. Думав, невже я один на білому світі? І ось років сім тому приїхав у рідне село свого батька — Гарячка, що на Вінниччині. Тут лікар місцевої дільничної лікарні попросив мене підмінити його на кілька тижнів. Погодився. Проводячи прийом хворих, я із подивом виявив, що до мене приходить дуже багато Лимичів і вони разюче схожі зі мною. Мене це зацікавило, і я звернувся до вінницького архіву і краєзнавчого музею. Почав з’ясовувати свій родовід. Шляхом довгих пошуків вдалося відновити наш рід аж до десятого коліна. Мої пошуки зупинилися на першій чверті XVIII ст. Далі архівів Російської імперії немає. Збираючи інформацію про своїх предків, я запитував себе: «А звідки з’явилися на Вінниччині мої предки з таким нехарактерним для цих місць прізвищем — Лимич?» І тут, як і впродовж усіх моїх пошуків, — допоміг випадок. Ту частину села Гарячка, де звичайно проживали Лимичі, місцеві мешканці називали між собою Гуцулівка. За допомогою істориків почав вивчати цей факт. Висунули кілька гіпотез про походження нашого роду, і я навіть уже готувався поїхати до Югославії, там є ріка Лим, — і ми думали, що наше прізвище з’явилося саме від назви цієї річки. Однак все виявилося простіше. Територія Вінницької області наприкінці XVII ст. була у складі Брацлавського воєводства Польщі. 1699 року її армія вигнала звідти турків, і землі відійшли відомому магнату, князеві Любомирському. Однак після панування завойовників на Вінниччині майже не залишилося населення. Відчувши жах від того, що землі фактично порожні, князь Любомирський вирішив організувати переселення на них селян із Гуцульщини, котра потерпала від перенаселення. Умови були найбільш сприятливими, і невдовзі кількість колоністів досягла значних розмірів.
— На сеймі 1702 року було повідомлено про те, що тільки за один місяць з Прикарпаття переселилося 100 тис. тисяч селян із сім’ями. Таким чином, я, нарешті, знайшов історичну батьківщину нашого роду. Приїхавши до Львова, звернувся за допомогою до істориків і вони сказали, що я — лемко, представник невеликої народності, котра населяє Карпати і рідним селом нашого роду є село Лікоть у Львівській області, на самому кордоні з Польщею по ріці Сян. Села, проте, вже давно немає. Його було знищено у 40 – х роках під час сумнозвісної операції «Вісла». Ось тоді-то у мене і зародилася ідея передати всім членам нашого роду свої знання про наше спільне минуле. Через паспортні столи навів довідки. Виявилося в Україні живе 347 Лимичів. Я надіслав їм листи і попросив розказати свою біографію і те, що вони знають про своїх предків. Зараз обробляю цю інформацію і готую створення громадської організації «Фонд роду Лимич». А на нашій спільній батьківщині у селі Лікоть хочу спорудити пам’ятник нашому простому селянському роду, який волею нелегкої історичної долі виявився розкиданим чи не по всьому світу.
Ось така історія багаторічних пошуків простого рівненського лікаря, який зміг знайти своє коріння і навіть береться створити унікальну організацію — одного роду. Додам, що усі свої нелегкі пошуки Андрій Лимич здійснював своїм коштом і не чекає допомоги від держави. Він просто відновлює те, що було втрачено. Родову пам’ять, яка з’єднує людей і дає їм ту цілісність, котра допомагає виживати у найважчі часи.
