Театралам цей актор запам’ятався за різноплановими ролями у виставах «Так закінчилося літо», «Глядачі на виставу не допускаються», «26 кімнат», «Рожевий міст», «Дні пролітають зі свистом» і багатьма іншими. Інтелігентний, соромливий, розсудливий Анатолій Федорович не любить давати інтерв’ю, вважаючи, що найголовніше він розповідає публіці зі сцени. Для чоловіка-актора 50 років — важливий етап у житті. Це певний рубіж: багато що пережито, переусвідомлено, це період зрілості й час для нових творчих звершень. Ювілей добрий тим, що дає можливість озирнутися назад, пригадати минуле, наприклад, про те, як сільський хлопчина вирішив зв’язати свою долю зі світом театру, спробувати розгадати загадку про те, як стають прем’єрами сцени; і де знаходить сили Анатолій Ященко, викладаючи акторську майстерність студентам Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого...
ВІД «ЗООРОМАНТИКИ» ДО АРМІЇ
— Я народився на Чернігівщині, в селі. Але до селянської долі не був пристосований, — признається Анатолій Федорович. — У дитинстві, коли батько говорив, що потрібно допомогти по господарству, то під його керівництвом намагався щось робити. Сьогодні, коли приїжджаю в гості до братів (батьків уже немає на цьому світі), щоразу дивуюся, як вони вміло господарюють. У них у руках все горить. Я так і не навчився...
— Анатолію Федоровичу, звідки у вас, сільського хлопчика, з’явився потяг до лицедійства?
— Мабуть, від тата. Він був надзвичайний фантазер і вигадник. Наприклад, мама робила чудові вареники з вишнями, в кожному варенику рівно три вишні. Після обіду ми кісточки перераховували, визначаючи — хто скільки з’їв вареників. Тато з’їдав багато, але кісточок у нього завжди було лише чотири. Нас, дітей це спантеличувало. Ми не розуміли, що він їх просто ковтав, але в такій ненав’язливій формі викладав математику вдома... А ще, батько голив голову, а коли внуки цікавилися — чому в дідуся немає волосся, то він їм розповідав, що рівно опівночі в нього відростає шевелюра до плечей. Говорив так переконливо, що діти спати не лягали, вартували, щоб не пропустити цю подію... Так, умів він принадити... Був у нього акторський дар.
Знаєте, я рано захопився театром — вчився в школі в Чернігові і в Палаці піонерів займався в драмгуртку. Те, що в мене є акторські завдатки помітила чудовий педагог Тамара Захарівна Чернявська. Саме вона порадила мені поступати до Харківського інституту мистецтв на акторський факультет. Батьків я поставив перед фактом, що я вже студент. Хоча не можу сказати, що вони із захопленням прийняли цю новину... Після закінчення інституту з дружиною Надією (ми з нею були однокурсниками) поїхали працювати за розподілом до Запоріжжя, відкривати ТЮГ. Я там переграв усіх зайчиків, комах, навіть сороку на пуантах (!) зіграти довелося. Театральну «зооромантику», на час, перервав послуживши в армії (в інженерно- саперних військах). Дружина приїжджала до мене на побивку. І доїздилася... У нас народився син Максим. Я його побачив щойно 6- місячним. Всі пелюшки й безсонні ночі дісталися дружині...
— Анатоліє Федоровичу, а думки залишитися в армії у вас не було?
— У дитинстві, як багато хто з хлопців я мріяв стати військовим. Перед закінченням школи став вибирати: куди піти вчитися — у військове училище чи на іноземні мови. Але потім театр переміг. Тому в армії я дні рахував, коли зможу знову повернутися на сцену.
КИЇВСЬКИЙ МАРШРУТ
— У яких театрах ви працювали, окрім Запорізького ТЮГу?
— 1994 року почався мій московський період (працював у Камерному театрі). Але довгого роману з Москвою в мене не вийшло. Передусім завадило «квартирне питання»...
— А як виник театральний роман із Києвом?
— Часто буваючи в Києві, проїжджаючи повз будівлю Театру драми та комедії, я завжди милувався нею. Здавалося, що цей театр схожий на великий, красивий і загадковий корабель. Одного разу я вирішив піти на прослуховування, і мене прийняли в трупу.
— Ви з дружиною працюєте в одному театрі (вона зав. трупою і колеги називають її добрим янголом-охоронцем). 24 години бути разом непросто...
— Наша родина цього року відзначає 30- річчя. Звичайно, у молоді роки всі ми максималісти, різко відстоюємо свій погляд. Але з роками приходить досвід і мудрість, а з ними — й уміння поступатися, прощати, поважати. Дружина дуже м’яка, розсудлива, завжди допомагає мені діловою порадою. Знаєте, коли ми ще були абітурієнтами і я вперше побачив Надю, чомусь подумав, що саме вона стане моєю дружиною. На третьому курсі ми одружилися. Сьогодні я вже не уявляю, що ми могли б не зустрітися з нею...
— За три десятиріччя вже притерлися характери, а хто у вас в родині вирішує?
— Звичайно я за реакцією дружини розумію, яку мені потрібно прийняти ухвалу...
— Син не пішов вашими стопами?
— Ні, хоча він виріс за лаштунками. Максим закінчив факультет прикладної математики та комп’ютерних систем. Він у нас технар. Знаєте, я тільки нещодавно навчився ці складні слова вимовляти. До цього ніяк не міг запам’ятати. Зараз сумно усвідомлювати, що дуже мало уваги йому приділяли в дитинстві — вічні репетиції, гастролі, пізно вистави закінчувалися.
— Ми з’ясували, що в рільництві ви не орієнтуєтеся, а в міській квартирі у вас виходить розібратися з побутом?
— Коли до нас приходять гості — дружина насамперед веде їх у ванну і на кухню — показати плитку, яку я сам поклав. Це вже ритуал, обов’язкова екскурсія домом. А взагалі у вільний час iнколи роблю в помешканні перестановку — вношу елемент новизни...
— За 13 років у Театрі драми та комедії ви багато образів зіграли. А чи є улюблена роль?
— Всі улюблені. Ролі — як діти, а діти не бувають нелюбі. Я тяжію до трагікомедії. Починав свою професійну кар’єру з казок і комедій.. А 1995 року прийшов до трупи «лівобережців». У той період Едуард Маркович Митницький розпочав репетиції п’єси Льва Толстого «Живий труп» і доручив мені роль Кареніна. До цього ролей такого плану в мене не було. Цей режисер дуже тонко відчуває людську душу, вміє парадоксально вибудувати виставу... Нині я зайнятий практично в усіх постановках Митницького. З ним працювати дуже цікаво. Мені пощастило, я б не відбувся як актор, якби не колеги — партнери, весь колектив театру: від костюмерів, реквізиторів і монтувальників. Адже ми всі, кожен на своєму місці робимо одну справу — творимо виставу.
— У виставі «Рожевий міст» ви граєте разом із знаменитою примою, з Адою Роговцевою. Як вам працювалося в процесі репетицій і потім уже в виставі?
— Можна сказати, що збулася «кришталева» мрія. Ще в студентські роки я захоплювався Адою Миколаївною, як великою акторкою сучасності. Спершу нам не склалося разом попрацювати. Ми репетирували виставу про Чехова (я зібрався зіграти роль Антона Павловича, а Роговцева — Ліку Мізінову). Мабуть, не можна мрію озвучувати раніше строку... Тому, коли я був призначений на роль Роберта Кінкейда у виставу «Рожевий міст», яку ставила дочка Роговцевої Катерина Степанкова, я вже мовчав, боявся налякати заповітне. Роговцева — суперпрофесіонал, яка дуже трепетно ставиться до акторської професії. У неї є чого повчитися. Вважаю, що багато в чому вистава вийшла завдяки Аді Миколаївні...
— Студенти університету вас обожнюють і навіть складають легенди.
— Так уже й легенди... Просто я студентів дуже люблю і намагаюся ставитися до викладання з великою відповідальністю та чесністю. Хоча, легше буває дві вистави поспіль відіграти, аніж лекцію провести. Мені дуже хочеться, щоб мої учні, передусім, були хорошими людьми, а потім уже акторами..
