Те, що численні «метри» вітчизняної попси закликають «Обирай майбутнє!» в особі нині чинного Президента — це справа їх совісті й честі. Вони — громадяни України, вони живуть життям нашої країни, мають очі, мають вуха, отже, знають, наскільки вони щирі в своїх закликах і, який гріх беруть на душу. У них, зрештою, свій, очевидно, вагомий інтерес. І потім, як не крути, попса — не мистецтво, а шоу-бізнес. От і інтереси визначаються, передусім, міркуваннями бізнесовими. «Косять і косять», користуючись моментом, рекрутовані попсові скоморохи, що кочують по країні у ролі рекламних роликів для розкрутки «кандидата №1».
А ось участь відомих російських майстрів мистецтва, серйозних співаків у передвиборній кампанії кандидата Леоніда Кучми, що балотується у президенти України, — це вже питання етики міждержавних відносин, навіть престижу нашої країни. Залишається тільки дивуватися, чому МЗС ніяк не реагує на такі факти. Це ж відверте, втручання у внутрішнє життя країни.
Канал УТ-1 я дивлюся тільки перед північчю, щоб почути коментар поточних подій Сергія Набоки в нічному каналі «Ери». 13 жовтня Набоки не було, зате на екрані з'явився забинтований після автомобільної аварії Олександр Розенбаум. І я не перемкнула канал, як це зробила б за інших обставин — цікаво було послухати нашого колишнього пісенного кумира. І почула... — голосуйте, мовляв за Кучму, бо нам, росіянам, з ним добре. Здрасті! Аргумент, звісно, серйозний. Особливо для України. На городі бузина, а в Києві... Кучма... Ніяк не чекала почути саме від Розенбаума таку безпардонну непристойну пораду. Та, зрештою, як, взагалі, він, громадянин іншої держави сміє радити нам голосувати за кого б то не було?!
Пригадався перебудовний кінець вісімдесятих, його концерт у БК КІІЦА, куди ми з великими труднощами потрапили, сиділи в проходах, ледве чи не колінах один в одного, слухали свіжі незалежні слова, цікаві пісні про правду, плакали під «Чорний тюльпан»... І раптом зараз, через десять років ця людина несе такi непристойностi... Може це результат аварії?
Якщо росіянинові Розенбауму так добре з Леонідом Кучмою, то що заважає йому запропонувати Леоніду Даниловичу балотуватися у президенти Росії на майбутніх там президентських виборах у 2000-му році. Та ще й, користуючись своїми зв'язками, посприяти з громадянством.
А кого нам вибирати — це НАША справа.
Цього, ймовірно, не розуміє і Микита Сергійович Михалков, що роз'їжджає з презентацією свого «Цирульника» по Східній Україні.
Він усюди не забуває поєднати приємне з корисним — і картину представити, і по- батьківськи надоумити нас, нерозумних, за кого нам слід голосувати.
Захоплення Микити Сергійовича політикою не найкращим чином позначилося на його творчості. Час прозорих тонких стрічок — «Нескінчена п'єса для механічного піаніно», «Раба любові» — на жаль, у минулому, як і той пієтет, яким він заслужено користувався. І цьому він, безумовно, ще більше посприяв, особисто й добровільно (бо хто може змусити Михалкова) підробляючи агітатором Леоніда Даниловича Кучми.
Не виключено, що, приміряючи на себе корону російського президента, пан Михалков агітує свідомо саме за того кандидата в президенти, який найзручніший був би передусім Росії.
Те, що московський пан нас має за «хохлів» недалеких, він демонстрував ще навесні на київській презентації свого останнього «шедевра» — коктейлю в одному флаконі російського лубка з голлівудським розмахом. І матиме доти, поки ми дозволятимемо йому це робити.
Єдиною гідною реакцією присутніх на повчання Михалкова було б — негайно залишити зал. Та нам ще цьому треба вчитися.
Не менший шок я отримала у травні, коли наткнулася на Новому каналі на прямий ефір з Олегом Табаковим. Тоді він агітував киян голосувати за Суркіса. Господи! Та чи порівнянні взагалі масштаби агітатора і агітованого! Чим керувався маститий російський іноземний(!) актор, підказуючи киянам потрібний вибір? Чому йому так приглянулася фігура саме цього кандидата?
Соромно за Табакова, соромно за Михалкова, за Розенбаума і т.ін. і т.п. Кидаючи слово у маси, необхідно нести відповідальність за ту реакцію, яку це слово викличе. І кому, як не їм, знати про це.
У 1996 році, пригадую, дуже гаряче вони переконували росіян проголосувати за хворого Єльцина, який уже тоді був фігурою значною мірою декоративною. Ну то що ж, переконали! Хіба не соромно тепер дивитися в очі співвітчизникам?!
Зрозуміло, що їх заклики — складова частина високовартісних передвиборних технологій «кандидата №1». Чому вони прийняли рішення брати участь у передвиборній агітації, можна тільки здогадуватися.Чи штовхнула їх на цей крок велика любов до конкретного кандидата, чи конкретна власна вигода — це не так суттєво. Найстрашніше те, що не береться до уваги конкретний український народ.
Мій батько колись давно, проводжаючи мене, шістнадцятирічну дівчинку, до Києва на навчання, сказав мені одне слово: «Шануйся!» Я, до речі, не можу однозначно перекласти російською це слово. Значить, ми, українці, гостро відчуваємо — як важлива самоповага, як важлива власна гiднiсть. Значить, саме таке самовідчуття властиве нам.
Пихатi ж, щедро оплачувані поради російських авторитетів від мистецтва розраховані на людину з психологією раба. Вибір кожного українця 31 жовтня — акт дуже особистий, інтимний, який вирішить для майбутнє нашої країни. І його здійснювати треба кожному, радячись, зі своєю совістю, думаючи про долю України, а не про те, який президент найзручніший для Росії.
