Р езиденцією німецького посла є величний старовинний будинок,
що знаходиться на престижній вулиці Горького. Все надто презентабельне
й усередині будівлі.
Коли підіймаєшся чималими сходами, що відповідають інтер’єру,
і заходиш до просторих кімнат, то бачиш на побілених стінах оригінальні
живописні полотна. Багатий паркет. Усе навіває думки про аристократичну
простоту. І раптом по цьому самому паркету назустріч вискакують типові
дворняги, немов у якомусь селі або на автостоянці, і з гавканням мчать
до мене. Але так само, як і в селі, дворняги не відразу хапають за штани,
а, зупинившись на безпечній відстані, із захватом продовжують гавкати.
Доти, доки не підійде господар, щоб, махаючи хвостом, кинутися до нього,
немов промовляючи всім своїм виглядом: «Бачте, як ми справно несемо сторожову
службу. Треба ж хоч ковбаси підкинути або печива. На вибір».
За цього випадку в ролі господині опинилася не більше й
не менше, як дружина німецького посла в Україні пані Розвіта Гайкен. Симпатична
жінка з м’якими рисами обличчя. Як з’ясувалося, пані Гайкен родом із Калінінградської
області.
Ми поговорили про те, чому в дипломатичних покоях, що вирізняються,
зазвичай, вишуканістю та підвищеними смаковими вимогами, з’явилося три
звичайних, непородистих дворових собаки. І головна тема нашої бесіди визначилася
сама по собі: це співчуття. І до людей, і до тварин. «У нас для того,
щоб бездомні тварини знайшли господарів, собак і кішок показують по телевізору»
— Ми підібрали цих дворняг із жалості дев’ять років тому
у Москві. Це Ельза й Віллі. А Фанні узяли до себе 4 роки тому вже в Києві.
Чоловік сидів вдома у вихідний і читав. Раптом він почув скрегіт гальм
і виск собаки. Він вискочив на вулицю і побачив, що в собаки зламано лапу.
Ми відвезли його до лікаря. Собака швидко одужав, оскільки був молодим.
Йому на вигляд було всього чотири місяці. Однак цей випадок сильно позначився
на ньому. З усіх наших собак він найбільш лякливий.
— Чи є у вас у Німеччині бездомні собаки?
— Ні, оскільки у нас існують притулки для тварин. Погані
люди, які можуть викинути тварину на вулицю, є скрізь. Але, до речі, щодо
тих же притулків, існують спеціальні програми, що сприяють тому, щоб собаки
й кішки отримали нових господарів. Тварин навіть показують по телевізору.
І, як сказав один письменник, чи варто розводити так багато породистих
собак, якщо існує стільки нещасних бездомних?
— Але ж дипломати, зазвичай, заводять престижних собак?
Як ваші колеги ставляться до подібних придбань?
— Так, дипломати віддають перевагу елітарним породам. Наприклад,
шотландським вівчаркам. Але ми не почуваємося бомжами, — посміхнулася пані
Гайкен, — адже до того ж безпорідних собак утримувати набагато важче. Вони
дресируванню практично не піддаються. З ними дуже важко гуляти, тому що
вони погано керовані. Але ніжності, теплоти й ласки у дворняг не менше,
ніж у собаки, який дорого коштує.
— А чи не з’явиться серед дипломатів мода заводити дворняг?
— В інших посольствах таких випадків я не знаю. Але в нашому
посольстві вже декілька чоловік узяли безпорідних собак з притулку або
на ринку.
— У Німеччині поява притулків для собак і відповідних
законів про захист тварин була ініціативою «зверху» чи все ж таки громадською,
«знизу»?
— Громадською. Громадяни самі захотіли навести порядок
у цьому питанні.
— Але в нас населення поки що відчуває гостроту проблем,
пов’язаних з ним самим, більше, ніж з тваринами.
— Так, я чудово це знаю. Чую, як кажуть: «Боже, навіщо
займатися якимись бідними собаками, якщо так багато бідних людей?» І все-таки
я згадую, що навіть за дуже важких, повоєнних часів люди рятували тварин,
хоча їхнє власне становище було не набагато кращим.
— Становище трьох ваших собачок нагадує ситуацію, описану
київським письменником Булгаковим у повісті «Собаче серце». Дивлячись на
ці апартаменти, так і згадуються думки Шарика в фіналі твору: «От пощастило
мені з цією квартирою, от пощастило...»
— (Сміється). Так, можливо. Я дуже добре знаю й люблю цю
маленьку повість.
— А що ви можете сказати про те, як почуваються на вулицях
собаки, у яких є хазяї: тут і в Німеччині?
— У Німеччині дуже суворі правила. Якщо перехожий побачить
собаку без повідка, він може відразу висловити своє невдоволення його власнику.
З певною часткою істерії люди ставляться й до бойових собак. Хоча в нас
немає й хуліганів як тут, які в місті виводять гуляти собак такої породи
без намордника.
— У вас діє жорстка система штрафів?
— Не стільки система штрафів, скільки податків. У Франції,
Німеччині й Англії існує порядок, згідно з яким треба платити підвищений
податок за таку собаку. В принципі, він невеликий, але він у десять разів
більший за податок на звичайну собаку. І через велику кількість нещасних
випадків, пов’язаних з деякими небезпечними породами на кшталт бультер’єрів,
у Франції навіть примушують стерилізувати таких собак, щоб їхня кількість
скорочувалася.
Але щодо собак звичайних порід, то, звісно, вони у вас
почуваються більш вільно. У дуже суворого порядку є й мінуси. «Коли
бачиш в Україні багато убогих і безпритульних дітей — це не може не хвилювати»
— Закони про тварин у вас видозмінюються з часом?
— Безумовно, відповідно до нових обставин. Зараз приймаються
закони проти жахливого утримання тварин. Наприклад, вже є заборона з приводу
утримання чотирьох курок в одній клітці, оскільки одна з чотирьох не може
дотягнутися до годівниці. Ще бувають випадки, коли тварин, щоб заощадити
податок, транспортують з Німеччини до Франції, наприклад, через Італію.
Тварини сильно втомлюються. Економія грошей позначається на їхньому здоров’ї.
Тепер такі перевезення заборонено.
— Розкажіть, будь ласка, трохи про себе.
— В серпні цього року я закінчу тут свою роботу. Я за освітою
юрист і завжди охоче займалася своєю професією. Хоча іноді й робила паузи.
Я працювала юристом у консульському відділі посольств Німеччини в Москві
й Києві. Важко уявити, яким буде моє життя, коли ми з чоловіком повернемося
до Німеччини. Тоді я, мабуть, думатиму про трьох моїх собак, про будинок
і садок. Але ми приїжджатимемо сюди в гості.
— Вам цікавіше в Німеччині або в Україні?
— Там набагато комфортніше, але у вас цікавіше спостерігати
за розвитком країни.
— Що вам найбільше подобається й не подобається у нас?
— Я захоплююся українською природою. І в приміському лісі,
і в Карпатах. Це — справжня пишність! А не подобається бідність і убогість.
Попервах, коли ми тільки приїхали, їх відразу й не помічала. Але потім,
коли бачиш багато убогих і безпритульних дітей — це не може не хвилювати.
— Що ви наостанок побажаєте нашим читачам?
— Хочу побажати всім українцям скоріше підняти економіку!
Ви можете орієнтуватися на країни Західної Європи, а можете вибрати свій
будь-який шлях — це неважливо. Лише б процес цей став відчутнішим. І якщо
полегшає людям, то й тваринам, звісно, також.
