Перемога Руслана Пономарьова на чемпіонаті світу з шахів за версією ФІДЕ призвела до неймовірно радісного збудження не тільки любителів шахів, але й тих, хто має вельми нечітке уявлення про цю гру. Мабуть, ми не так уже розпещені перемогами наших співвітчизників такого рівня. Але це, думається, лише одна з причин. Адже спорт великих досягнень — це більше, ніж спорт. І якщо замислитися, то, скажімо, брати Клички або футболіст Андрій Шевченко — більше, ніж спортсмени. Вони є певними символами можливостей людини взагалі й джерелом нашої національної гордості зокрема. Можемо, значить! І це «можемо» кожний пересічний громадянин мимоволі приміряє й на себе. До речі, Руслан для цього підходить якнайкраще. Скромний хлопець, із звичайної сім’ї, в непоказному светрику. І ось, будь ласка — легко і просто зійшов на Олімп. Про подробиці цього сходження якраз і розповідає журналіст на сторінках російської «Общей газеты». Цей погляд зі сторони нам видався цікавим. Пропонуємо вашій увазі цей матеріал iз незначними скороченнями.
Те, що Руслан — ім’я переможне, це не я встановив. Це Пушкін, який, до речі, любив і цінував шахи. Настільки, що навіть дружині своїй, красуні Наталі, в листі дякував за вивчення цієї мудрованої гри, «яка потрібна в кожній добропорядній родині».
Майже за два сторіччя важелезний меч з рук героя першої пушкінської поеми перемістився на Донбас, до Краматорська, де й опинився в розпорядженні Пономарьова — невисокого, дуже спокійного на вигляд юнака вісімнадцяти років, який став наймолодшим в історії чемпіоном світу з шахів, хай навіть за версією Міжнародної шахової федерації.
Безперечно, що в Книзі рекордів Гіннесса це буде відзначено. Що самого Руслана аж ніяк не здивує, та й усіх шахових експертів — також. Мені, наприклад, на Всесвітній шаховій олімпіаді в Елісті українці подарували рідкісну книгу з шахової статистики, котра щойно вийшла друком у Донецьку. В останню хвилину в друкарні до неї було вклеєно сторінку крейдяного паперу з кольоровою фотокарткою хлопчика: Руслан Пономарьов у 14 років і 17 днів від народження отримав статус гросмейстера.
Так рано вищого шахового звання не удостоювався ніхто, в тому числі вундеркінди Борис Спасський, Роберт Фішер, Гаррі Каспаров і Юдіт Полгар. Так що, вперше Книгу Гіннесса Пономарьов відвідав ще чотири роки тому... Всі визнавали тоді безперечний талант підлітка, але ніхто себе не тішив особливими надіями. Дуже вже ж суворі й навіть жорсткі великі шахи, щоб обсипати трояндами шлях усіх, хто успішно почав осягати таїну споконвічної гри. Не так уже й зрідка в різних місцях землі спалахували яскраві шахові зірочки, які, на жаль, доволі скоро набували рис метеоритів. Тому лише Час міг відповісти на запитання: чи залишиться донецький самородок каліфом на годину, чи він стане гросмейстером першої шеренги, з тих, хто сяє в шахах десятиріччями?
На московському ж чемпіонаті світу ФІДЕ Руслан, який раніше мав у активі й золоті медалі на європейському та світовому юнацьких чемпіонатах, і кращий результат на високій другій дошці на Всесвітній шаховій олімпіаді-2000 в Стамбулі, й титул командного чемпіона світу 2001 року в складі збірної України, пройшов шлях, важчий за який — не вигадаєш.
Ніхто, що називається, на нього не ставив, але, подолавши три перших «кола пекла», юнак взявся, не багато не мало, за збірну Росії. Спочатку переміг Олександра Морозевича, який за індивідуальним коефіцієнтом входить до п’ятірки найсильніших у світі, потім Євгена Бареєва — постійного учасника елітарних турнірів, а вже в напівфіналі — трикратного чемпіона Росії Петра Свідлера! Погодьтеся: все це — з числа нерядових явищ.
Сам же фінальний матч із іншим представником України Василем Іванчуком Пономарьов провів явно з попутним вітром у вітрилах. У якійсь мірі причиною цього став його партнер. Іванчук, який за своїм світовідчуттям мешкає десь на прикордонній смузі двох світів — земного та ірреального, стартовий поєдинок провів як шахіст другого, щонайбільше — першого розряду, а не як гросмейстер екстракласу, переможець багатьох найбільших турнірів. І коли в другій партії Руслан потрапив у найскрутніше, практично безнадійне становище, саме віра в свої сили й добрий бійцівський кураж дозволили йому уникнути найгіршого. Далі пригод на шахівниці вистачало, але, за моїм переконанням, гру було «зроблено» вже на старті.
Відразу ж після своєї перемоги Руслан продемонстрував аж ніяк не юнацький розум. Його негайно стали наполегливо запрошувати на найбільший турнір цього року до іспанського Лінаресу, що за велику честь вважали б багато хто з шахових авторитетів. Та й на стартові гроші з багатьма нулями організатори б не поскупилися. Пономарьов одразу відкинув запрошення, не захотівши поспішливо стригти «купони успіху». Так міг і мав вчинити лише той, хто прийшов у цей складний шаховий світ усерйоз і надовго. Так, у цьому випадкові в нього були мудрі порадники, але ж вирішував він сам, і спокуса виглядала аж ніяк не банальною.
Що ж, витримавши випробування шахами, він має пройти тепер випробування славою. Воно виглядає не менш важким для юнака, у якого, повторюючи слова також найбільш юного свого часу чемпіона світу Таля, зараз «сонцем повна голова». І ще випробування достатком, якого раніше не було. Але не маю сумніву: все це може слугувати загрозою кому завгодно — тільки не Пономарьову.
По-перше, тому що в житті він вже побачив стільки, що й на сорокарічного вистачило б, та ще й з гаком. А по-друге, тому що Руслан — читай Пушкіна — «ім’я звитяжне»!
