Все у дорослому житті починається з освіти. Свої проблеми має і сама освіта — загальна, а також професійна, зокрема театральна. Про ці проблеми і йшлося цими днями на науковій конференції, організованій Академією мистецтв України. Конференція була прикрашена показом творчих робіт молодих митців, виставами «Татуйована троянда» Т.Вільямса (Київський театр ім. Лесі Українки), «Вовки та…» за О.Островським (Київський ТЮГ на Липках), «Ромео та Джульєтта» В.Шекспіра (Тернопільський театр ім. Т.Шевченка) та майстер-класом акторської творчості юних студентів факультету театрального мистецтва Вищого мистецького коледжу Київської дитячої Академії мистецтв.
Видатні майстри театральної педагогіки, вони ж відомі артисти, режисери, театрознавці, менеджери, ділилися своїм баченням моделей театральної освіти, методиками, проблемами, болями і тривогами. Кандидат мистецтвознавства Наталя Єрмакова, доцент Київського державного університету театру, кіно і телебачення ім. І.Карпенка-Карого (далі КДУТКТ) слушно нагадала присутнім про педагогічну діяльність реформатора українського театру Леся Курбаса. Свої моделі освіти накреслили член-кореспондент АМУ, професор, заслужений діяч мистецтв Ростислав Коломієць (свою театральну майстерню він зреалізував у Йоганнесбурзі, ПАР), режисер Валерій Пацунов, професор Національного університету культури і мистецтв, народний артист В’ячеслав Хім’як, художній керівник акторського курсу Тернопільського музичного училища ім. С.Крушельницької. Народний артист Валерій Музика, викладач акторської майстерності Луганського державного інституту культури і мистецтв, говорив про організовану ним театральну школу-студію. Професор, кандидат мистецтвознавства Валентина Заболотна висвітлила унікальну методику раннього формування артистизму у юних (6—9 років) студентів театрального факультету КДАМ. Було дуже цікаво, що не тільки в Києві чи Харкові, а й по всій Україні існує сьогодні чимало театральних шкіл, майстерень, студій, училищ, де акторському фаху навчають різними методами, але на єдиному принципі слов’янського акторського типу. А це означає, що виховується митець чуттєвий, емоційний, пластичний, внутрішньо рухомий, здатний прожити у своїй уяві психологічне життя персонажа і відтворити образ, пропустивши його через власне серце і нерви.
Театрознавці концентрують світогляд театру. Вони є його аналітиками, пропагандистами, істориками, дослідниками, теоретиками, осмислювачами. Для глядачів вони — поводирі по країні Сцени. Для театру вони — дзеркало, вони тримають планку мистецьких вимог і естетичних критеріїв. Про серйозні проблеми цієї професії у нових соціокультурних умовах і в умовах розвинених мас-медіа говорили завідуючий літературною частиною Національного театру російської драми ім. Лесі Українки, заслужений діяч мистецтв Борис Куріцин та доценти КДУТКТ Валерій Фіалко і Ганна Липківська.
Декан театрального факультету КДУТКТ, професор, заслужений діяч мистецтв Юрій Висоцький поставив питання про кризовий стан режисури в українських театрах і фахової підготовки з цієї спеціальності. Він також звернув увагу на необхідність надання методичної допомоги тим прекрасним артистам, які нещодавно стали театральними педагогами у численних навчальних закладах, які взялися за підготовку майбутніх акторів. Артист і педагог — це різні професії, і вони мають свої фахові секрети, прийоми, напрацювання, методики. Ними треба ділитися і методично збагачувати одне одного.
Спільних проблем у театральних освітян знайшлося чимало. Як виявилось, найбільше потерпає театральна освіта від подвійного підпорядкування — Міністерству освіти та Міністерству культури та мистецтв. Останнє просто зігнорувало сам факт конференції, в якій брав участь цвіт національної театральної педагогіки, що було розцінено присутніми як державний ляпас усій галузі. Про некомпетентність бюрократів від мистецтва можна розповідати анекдоти і легенди.
Так само, як і про скіфських «кам’яних баб» Міністерства освіти, котрі стрижуть під один гребінець і творчі вузи (де фахова підготовка ведеться на індивідуальному рівні і багатьма педагогами плекаються таланти, яких не може бути багато), і вузи масові, технічні.
Пройшла тривожна інформація про те, що вже готова постанова Кабміну про підпорядкування освіти всіх форм і галузей одному Міністерству — освіти. Для вузів мистецтва це буде гарантія деградації і фахової смерті, вважають учасники конференції. Бо вже зараз Міносвіти зобов’язує вузи збільшити кількість навчальних годин на предмети держстандарту (серед яких багато таких, з якими практично не стикається митець у своїй професійній діяльності), одночасно зменшуючи кількість навчальних годин на тиждень. Різниця виходить суттєва. Резони Міносвіти «благородні» — полегшити студентам життя, віддавши звільнені години на самостійну роботу, читання книжок, креслення проектів і відвідини культурних установ (ха!). Та у мистецьких вузах фахові дисципліни здебільшого мають тренажний характер, навчитися танцю чи вокалу самостійно неможливо, не кажучи вже про репетиційний процес акторської майстерності. Скорочення цих годин (а більше скорочувати нічого) і призведе до зниження якості фахової підготовки митця. Та й наші школярі не навчені школою вчитися. Вчитися треба вміти. Тоді дещо з теоретичних дисциплін, і в основному не зi спеціального, а саме з держстандарту, частково (де є підручники) можна опанувати самотужки.
Та друга величезна проблема театральної освіти — рівень підготовки сучасного абітурієнта, випущеного середньою школою. Він знає, що Дніпро впадає в Азійське море, і не знає, хто написав Робінзона Крузо. Він не вміє співати, бо вже давно народ перестав співати в тверезому стані. Він слухає лише хард- рок — і тому не має власного слуху. Він не вміє танцювати і красиво ходити, бо лише шарпається на дискотеках. Він хворий на сколіоз, короткозорість, алергії та інші хвороби цивілізації. Він не може зв’язати кілька слів, бо не навчений мислити, і спілкується лише вигуками. Ненормативна лексика для нього норма, а «розкутість» поведінки виходить з берегів, заважає адекватно орієнтуватись в ситуації. Тобто часто мистецькі вузи мають справу зi шлаком системи середньої освіти, на яку в першу чергу і було б спрямувати вістря педагогічної реформи в державі. Починаючи з навчання вчителів — з системи педагогічних вузів.
Між цими Сциллою та Харибдою театральної освіти дріб’язком здавалися інші її проблеми. Примітивна і жебрацька матеріальна база, зарплата в 47 гривень на місяць народному артисту, практику театру, що присвятив себе не тільки сцені, а й передає свій досвід молоді. Неможливість поїздок в інші міста і держави — себе показати, на інших подивитись, щоб зрозуміти постійно мінливий контекст мистецтва. Відсутність мистецької інформації про світовий театр та власної спеціальної фахової преси. Дефіцит фахових педагогів і психологічної служби в галузі творчості. Комерціалізація фахової освіти в надмірних масштабах: талант за гроші не купиш, а зусилля педагогів витрачаються марно.
Вельмишановні учасники конференції були одностайні в тому, що відбудову розкраденої і розвиток зганьбленої старцюванням України треба починати не з економіки, а з медицини, освіти і мистецтва. Тоді здорові культурні люди ефективно і доцільно побудують собі Державу, гідну свого Народу.
