...Серце билося все частіше й частіше. Невеликий автобус із дерев’яною підлогою, який трохи більший за розмірами за нашу маршрутку, мчав не куди-небудь, а вглибину пустелі Чако. Проте безкрайні простори овіяної індіанськими легендами рівнини зовсім не здавалися пустелею. Лише ріденька рослинність і відсутність житла змушували вдивлятися в ландшафт і фантазувати — які вітри гуляють тут, чия нога ступає на ці піщані ґрунти? У чому загадка цієї землі з дивною назвою Чако? В Аргентині — ще зима. Тому на сонці стовпчик термометра навряд чи підніметься вище за 32 градуси. Вже хвилин із десять, як ми переїхали міст через величезну річку Парагвай, останнє передмістя парагвайської столиці залишилося по той бік. На всіх мапах ця річка виглядає як кордон між двома сусідніми державами. Та й перед в’їздом на міст нас, здається, перевірили прикордонники. Ось ми їдемо вже майже сорок хвилин, і я розумію, що вперше в житті перебуваю на аргентинській землі. Але не в пишному Буенос-Айресі, а там, куди, можливо, ще не ступала нога моїх співвітчизників. Ця мандрівка була справжнім безумством: я знайшов на мапі прикордонне аргентинське село і, опинившись у Парагваї, вирішив неодмінно туди відправитися. Але ось сусід по автобусу дістає купюру. Це 5 тисяч гуарані — така плата за проїзд, яку кондуктор через натхнення стягує посеред дороги. Парагвайські гроші — це трохи більше за долар. «Чи скоро буде Клорінда?» — запитую я, вперше в житті вимовляючи це музичне слово. Саме так називається жадане село. «Я тобі все скажу», — довірливо обіцяє сусід. — «Ми поки що ще в Парагваї». «Невже ми ще не проїхали жодного метра Аргентини?» — розчаровано запитую я. «Ні», — все так само «круто» повідомляє мені метис. Він небагатослівний, але я починаю розуміти, що в найближчому майбутньому його підказки, мабуть, врятують мені життя. Бо я рішуче не розумію двох речей — коли саме я приїду туди, куди мені потрібно, і чи можна звідти сьогодні ж повернутися назад...
І ось — кінцева зупинка. Мене «опікають» уже двоє парагвайців. Тут же вони пояснюють, що різниця в часі між двома країнами становить одну годину, що останній автобус назад відправиться рівно о шостій годині. Заодно показують, де можна обміняти гуарані на аргентинські песо. Під час цих пояснень ми просуваємося стихійним, частково критим речовим ринком. Сонце світить нещадно, і я відчуваю себе як у сні: у Києві нечасто доводиться відчувати так багато екзотики відразу, при цьому ще й перетинаючи пішки державний кордон.
Два попутники, з якими розговорився в дорозі, провели мене прямо до містка через протоку, який веде до Аргентини (кроків сто). Відразу за мостом — будівля митниці з біло-блакитним аргентинським прапором і паспортний контроль. Невелика черга. «З якої ви країни?» — доброзичливо запитує офіцер. Почувши про Україну, він зберігає ту ж міру доброзичливості й ніяк не міняється на обличчі. З чого я роблю висновок, що йому не доводилося мати справу з нашими співвітчизниками, і ніяких певних асоціацій наша країна в нього не викликає. Всім «далеким» іноземцям тут належиться безкоштовна віза на 72 години, маленький вкладиш зі штампом. Посольська мультивіза, отримана в Києві, не знадобилася. Її категорично відмовилися погасити. Відразу ж — ділянка прикордонної торгівлі й вулиці Клорінди.
Містечко починається тут же. У парку багато пам’яток, за ними можна вивчити всю історію провінції Формоса, до якої належить Клорінда! Їжа — скрізь, без проблем. Продають дуже багато м’яса, цибулі і бакалії — оптом і вроздріб. Як відомо, аргентинці — найактивніші в світі м’ясоїди. Ймовірно, що на цьому кордоні діють якісь вигідні цінові механізми. Тут торгують величезною кількістю парагвайських прикрас — браслетами, сережками, каблучками, строкатими плетеними сумками і гаманцями. Якщо хочеться чогось суто аргентинського, потрібно перепитати, все чесно розкажуть. Бо багато що з того, що продається може бути не лише парагвайським, а й китайським. Розраховуватися можна скрізь як у гуарані, так і в песо. Асортимент товарів дуже широкий — аж до взуття і одягу, які сміливо можна було б назвати «елітними». Запам’яталося розкішне чоловіче червоне пончо у вітрині одного з бутиків... Є велика аргентинська винна крамниця. Тут же мені пощастило скуштувати найсмачнішого пива, яке я пив у своєму житті — аргентинське «Imperial». Контакт із людьми всюди був чудовий. Повна безпека, багато «людського» руху (прикордонна зона все ж таки). З боку парагвайців тут немає суворого прикордонного контролю. Лише один солдат проходжується біля мосту. Парагвайська мультивіза для повернення до Парагваю також не потрібна. З документами працюють лише аргентинці.
Мені навіть вдалося довірчо поспілкуватися з чистокровним індіанцем гуарані, він мене провів до центру й дещо розповів про місто. Персонаж був унікальний — ніби з героїв Купера! Це дуже рідкісний випадок, оскільки мені всього двічі в житті доводилося вести щиру бесіду зі справжніми індіанцями, в якій вони самі виявляли якесь зацікавлення. Цікаво поговорити з такими особливими з погляду європейця людьми — власне не дуже комунікабельними. У них завше трохи сумні очі, які відчужено дивляться начебто з «минулих віків». Я подарував індіанцеві новеньку гривню. На жаль, мовою гуарані я зовсім не розмовляю, але велика і могутня іспанська мова здатна творити чудеса. Його обличчя освітилося лукавою усмішкою. «А її можна на щось обміняти?», — як ні в чому не бувало поцікавився він. «Тут її точно ні на що не поміняєш!» — не став я подавати надію своєму новому знайомому.
У Клорінді є дивовижний пам’ятник — жінка з дитиною на руках. Це пам’ятник Матері. Він не має релігійного підтексту. Це просто втілений кимсь із скульпторів безіменний образ вічного материнства. Побродивши скверами Клорінди, вивчивши підписи під усіма пам’ятками і сфотографувавши десятки двориків, я відправився назад. У тропіках узимку темніє рано. Я розумів, що о шостій уже буде зовсім темно. Далі справа була за малим — повернути прикордонникам вкладиш, перейти через місток, відшукати автобус, що їде до Парагваю, і подумки попрощатися з Аргентиною.
...Маршрутка була заповнена до краю. Але навіть у ній знайшлося місце величезному термосу для мате, який раз у раз передавали один одному, ні на мить не зраджуючи віковій традиції. Я також купив собі упаковку справжнього аргентинського мате. За вікном була нічна пустеля Чако. Я розумів, що не мине й години, як я порину в нічне життя столиці Парагваю, яке стало для мене таким звичним. І в мене знову щокроку питатимуть як пройти на ту чи іншу вулицю. І я чомусь буду точно й безпомилково відповідати кожному...
