Спершу ми думали, що Джонні — це хлопчик. А це виявилася
трирічна блондинка — мила і привітна, і навіть трішки кокетлива, як справжня
донька Єви. Крім неї, в цій сім’ї є ще двоє діток: дворічний Владислав
і загальний улюбленець (бо найменший!) Майкл, якому тільки рік і два місяці.
Однак перш ніж зачудуватися іменами і запитати в глави
сімейства, звідки, перефразовуючи класика, в поліського хлопця «американская
грусть», ми мали трохи отямитися від першого знайомства з будинком, в якому
живе ця сім’я. Уявіть собі глибоке волинське Полісся, найвіддаленіше село
Маневицького району, про яке в окрузі ходить чи то бувальщина, чи то легенда:
наче був у Бережниці дідусь, який 90 літ прожив і поїзда не бачив. Цю легенду
згадують, коли хочуть підкреслити віддаленість села від цивілізації. Світло
в Бережниці з’явилося аж 1988-го, а дорогу сюди проклали тільки вісім років
тому. Село стало заручником військового полігону, через близькість до якого
його то виселяли в Бессарабію (ще 1940 року), то визнавали неперспективним.
Однак урятувала Бережницю, певно, споконвічна багатодітність, бо мешкає
тут дружна громада християн євангельської віри (в просторіччі — п’ятидесятники),
які народжують стільки, скільки Бог дає, і яких навіть бомбами, що рвалися
за кілька кілометрів за Стоходом на полігоні, не можна було позбавити рідної
землі.
Отож уявіть собі поліську глибинку, ряди старих баняків
на кілочках, в яких за традицією готують їжу на багатодітну сімейку, готують,
звичайно ж, у печах, де і хліб випікають. І ви зрозумієте наші почуття,
коли на околиці села, майже під лісом, ми зупинилися перед новим будинком.
Узагалі, після того, «як настала Україна», в Бережниці майже біля кожної
старої хати, наче гриби після дощу, почали виростати нові будівлі. Проте
ця — без звичних хлівів із хлівчиками — вирізнялася сучасним дизайном,
і навіть недокінчений паркан із каміння не псував вигляду, а тільки свідчив,
яким солідним буде подвір’я після повного завершення робіт.
Усередині в просторому холі, встеленому килимами, дотлівали
останні поліна в каміні. Простора кухня, яка наче зійшла з рекламних проспектів,
сучасні європейські меблі у спальнях. Дорога плитка на грубці в холі, стеля,
яка коштує чималих грошей. Ванна з гарячою і холодною водою: воду зі свердловини
качає економний німецький насос. Продумане планування — можна потрапити
просто з будинку в гараж, де стоїть сьогодні «Опель-Омега». І навіть іграшки
в цьому домі виявилися не простими, а німецькими!
Здається, що українськими в цій оселі є тільки господарі...
Проте господиня Ольга — білоруска і навіть досі громадянка Білорусі: щоб
прийняти громадянство України, треба звертатися в посольство, платити долари...
А нащо, коли можна жити й так. Господар, 28-річний Валерій Смітюх, зустрів
непроханих гостей не те що непривітно, а трохи насторожено. Однак і в дім
пустив, і розповів, чого коштувало йому це миле гніздечко для родини. А
коштувало воно тільки великої праці. Як каже сам Валерій, «на державну
машину не заробив...». Шість років виїздив бригадиром на «шабашки» в Росію,
Польщу та Німеччину. Володіючи всіма будівельними спеціальностями, здавали
хлопці з Полісся об’єкти від нуля і до повного завершення робіт. Зате нині
п’ятеро братів Смітюхів (а всього у віруючій родині дев’ятеро дітей) побудувалися
в Бережниці на одній вулиці.
Свій дім Валерій набачив у книжках, але проект значно переробив.
Будинок ззовні компактний, і водночас місця багато. На другому поверсі
теж із чотири-п’ять кімнат. Із хазяйства в Смітюхів тільки кілька курок.
Як живуть? Городина — з городу, а решта — з базару. Тепер аби гроші...
З нещільно зачинених дверей спальні виглянуло симпатичне
личко. За мить Джонні зручно вмостилася у тата на плечах. Владислав — у
мами на руках, а Майкл осідлав велику німецьку машину, з якої невдовзі
благополучно і впав, і навколо нього забігали всі домашні. Видно, що діток
у родині люблять. Але ж звідки такі незвичні для Полісся імена?
— Так назвав, щоб не плуталися між іншими, щоб можна було
вирізнити, — каже Валерій. — Для Джонні ім’я придумав сам іще до її народження.
Сподобалося...
— У сусідньому селі дівчинку Росою записали, — додає секретар
Троянівської сільської ради Ольга Федорівна Хилюк.
І ми так розуміємо, що мексиканські серіали міцно вкоренилися
вже й на поліській землі... Але що стосується сім’ї Смітюхів, то серіали
тут, певно, ні до чого: телевізора вони не дивляться, газет не читають,
у клуб не ходять, а ходять у молитовний дім. Працюючи в Європі, бачив господар,
як люди живуть, — звідти, дозволю собі припустити таку думку, й задум європейського
побуту, й імена дітей.
Що ж, не та тепер Бережниця, Стохід-річка не та! Однак,
розвертаючись біля будинку Смітюхів, наші «Жигулі» мало не загрузли в глибокому
піску. Ні, все-таки тут навіть не штат Невада, з його пісками, не Америка
і не Європа. Це все-таки Полісся. Проте цілком можливо, що живуть тут майбутні
американці і європейці...
