Ша­хо­ва «та­єм­ни­ця»

Ще за ча­сів ко­лиш­ньо­го СРСР ша­хи — ко­рис­ний для роз­вит­ку ло­гіч­но­го мис­лен­ня вид спор­ту ко­рис­ту­вав­ся не­а­би­я­кою по­пу­ляр­ніс­тю. То­ді дру­ку­ва­ли­ся чис­лен­ні ша­хо­ві ви­дан­ня, на Цен­траль­но­му те­ле­ба­чен­ні тран­слю­ва­ли прог­ра­му, де ко­мен­ту­ва­ли­ся ці­ка­ві ша­хо­ві пар­тії, а, нап­рик­лад, мат­чі між ле­ген­дар­ни­ми Кас­па­ро­вим і Кар­по­вим об­го­во­рю­ва­ли­ся ду­же жва­во, як те­пер фут­боль­ні по­є­дин­ки «Ди­на­мо» і «Шах­та­ря». Ду­же лю­би­ла гра­ти у ша­хи мо­лодь. Ре­гу­ляр­но від­бу­ва­ли­ся шкіль­ні, уні­вер­си­тет­ські ша­хо­ві тур­ні­ри.

На жаль, ни­ні в Ук­ра­ї­ні цей вид спор­ту пе­ре­жи­ває не най­кра­щі ча­си. Ша­хи не вит­ри­му­ють кон­ку­рен­ції з ком­п’ю­тер­ни­ми іг­ра­ми, на які пе­рек­лю­чи­ла свою ува­гу те­пе­ріш­ня мо­лодь (ком­п’ю­тер­ні за­бав­ки пок­ли­ка­ні роз­ва­жа­ти грав­ця, а ша­хи вчи­ли йо­го ду­ма­ти).

Поп­ри те, що ша­хи в Ук­ра­ї­ні ледь-­ледь жи­во­ті­ють, ре­зуль­та­ти на­ших ша­хіс­тів на най­ви­що­му рів­ні мож­на вва­жа­ти більш ніж ус­піш­ни­ми. Цьо­го ро­ку вкот­ре по­ті­шив убо­лі­валь­ни­ків Ва­силь Іван­чук, пер­ший ша­хіст в Ук­ра­ї­ні і чет­вер­тий у сві­ті (згід­но з рей­тин­гом ФІ­ДЕ — між­на­род­ної ор­га­ні­за­ції ша­хів), по­пов­нив­ши і так без­роз­мір­ну ко­лек­цію ти­ту­лів пе­ре­мо­га­ми на тур­ні­рі в Со­фії (де за­ли­шив на дру­го­му міс­ці од­но­го з кра­щих ша­хіс­тів сві­ту Ве­се­ли­на То­па­ло­ва) і на тур­ні­рі в Лі­о­ні (де пе­ре­міг ді­ю­чо­го чем­пі­о­на сві­ту ін­дій­ця Віш­ва­на­та­на Анан­да). Прик­ро кон­ста­ту­ва­ти, але Іван­чук — ша­хіст, яко­го зна­ють і ша­ну­ють усю­ди, тіль­ки не на Бать­ків­щи­ні. У нас Іван­чу­ка зна­ють зде­біль­шо­го у вузь­ко­му ко­лі фа­хів­ців; ним щи­ро за­хоп­лю­ють­ся не­чис­лен­ні гур­тки ша­хо­вих «ди­но­зав­рів», які ні­за­що не про­мі­ня­ють дош­ку з фі­гу­ра­ми на ком­п’ю­тер­ну гру «Контр Страйк». На пріз­ви­ще Іван­чу­ка час від ча­су нат­рап­ля­ють пе­ре­січ­ні гро­ма­дя­ни, які ма­ють звич­ку пе­рег­ля­да­ти спор­тив­ну сто­рін­ку в пре­сі чи в ін­тер­не­ті. Але му­си­мо ус­ві­до­ми­ти, що та­ке скром­не виз­нан­ня — ні­що в по­рів­нян­ні із зас­лу­га­ми цьо­го спор­тсме­на пе­ред Ук­ра­ї­ною.

Пе­ре­чис­ли­ти усі ша­хо­ві до­сяг­нен­ня Ва­си­ля Іван­чу­ка з 1983 ро­ку по сьо­год­ніш­ній день не під си­лу, ма­буть, і са­мо­му грос­мей­сте­ру. Зга­да­є­мо ли­ше про най­більш зна­ко­ві. В команд­них зма­ган­нях Іван­чук чем­пі­он сві­ту та дві­чі олім­пій­ський чем­пі­он у скла­ді збір­ної СРСР; чем­пі­он Єв­ро­пи, чем­пі­он сві­ту, олім­пій­ський чем­пі­он у скла­ді збір­ної Ук­ра­ї­ни. В ін­ди­ві­ду­аль­них зма­ган­нях: ві­це-­чем­пі­он 1-го чем­пі­о­на­ту сві­ту зі швид­ких ша­хів, во­ло­дар куб­ку сві­ту ФІДЕ з бліц-­ша­хів; пе­ре­мо­жець між­на­род­них тур­ні­рів сві­то­во­го зна­чен­ня в Лі­на­ре­сі (три­чі), Мо­на­ко (дві­чі), Цю­ри­ху, Мос­кві, Фо­ро­сі, Мон­ре­а­лі, Вей­к-ан-­Зеє, Га­ва­ні, Бел­гра­ді. Усі ці пе­ре­мо­ги (за ви­нят­ком тих, що бу­ли до про­го­ло­шен­ня не­за­леж­нос­ті) Іван­чук ви­бо­рю­вав під стя­гом Ук­ра­ї­ни, зав­дя­ки йо­му ко­жен із пе­ре­ра­хо­ва­них ви­ще тур­ні­рів увін­чу­вав­ся ук­ра­їн­ським гім­ном. У ко­ман­дних чем­пі­о­на­тах сві­ту і на Олім­пі­а­дах Іван­чук зав­жди вис­ту­пав за рід­ну кра­ї­ну?— на­віть то­ді, ко­ли дер­жа­ва прак­тич­но від­мов­ля­ла­ся фі­нан­су­ва­ти участь сво­їх спор­тсме­нів у зма­ган­нях. Вод­но­час, від­чу­ва­ю­чи на со­бі пов­ну від­сут­ність під­трим­ки з бо­ку Бать­ків­щи­ни, Іван­чук про­дов­жує впер­то від­мов­ля­ти­ся від спо­кус­ли­вих про­по­зи­цій з-за кор­до­ну змі­ни­ти гро­ма­дян­ство і за­жи­ти на­реш­ті в кра­ї­ні, в якій йо­го на­леж­но ша­ну­ва­ти­муть.

Тре­ба заз­на­чи­ти, що іс­то­рія ша­хів (та й спор­ту за­га­лом) зна­ла чи­ма­ло пер­спек­тив­них, об­да­ро­ва­них грос­мей­сте­рів, які тво­ри­ли ди­ва на ша­хо­вій дош­ці, виг­ра­ва­ли прес­тиж­ні тур­ні­ри, а вже че­рез рік-­два опи­ня­ли­ся на зад­вір­ках ша­хо­во­го сві­ту. А фе­но­мен Ва­си­ля Іван­чу­ка по­ля­гає в то­му, що цей ша­хіст не є «миль­ною буль­баш­кою» та «зір­кою» на день, про яку зав­тра усі за­бу­дуть. Іван­чук де­мон­струє ду­же ви­со­кий рі­вень гри про­тя­гом всієї ба­га­то­річ­ної ка­р’є­ри. Сім­над­цять ос­тан­ніх ро­ків він пе­ре­бу­ває в де­сят­ці кра­щих ша­хіс­тів сві­ту — і це не зва­жа­ю­чи на ней­мо­вір­но жор­стку кон­ку­рен­цію (іно­ді не зав­жди доб­ро­со­віс­ну).

Але на­віть та­кі свої ней­мо­вір­ні ре­зуль­та­ти Ва­силь Іван­чук оці­нює до­сить стри­ма­но. Хоч як див­но це зву­чить з уст са­мо­го грос­мей­сте­ра, який док­ла­дав ти­та­ніч­них зу­силь, здо­бу­ва­ю­чи ти­тул за ти­ту­лом, пе­ре­мо­ги?— не те, за що він лю­бить цю гру. Ша­хи для Іван­чу­ка є за­со­бом са­мо­ут­вер­ди­ти­ся і спо­со­бом за­ро­би­ти гро­ші, але, пе­ре­дов­сім,?— та­єм­ни­цею, роз­га­ду­ван­ню якої він прис­вя­тив жит­тя. По­зи­цію Ва­си­ля Іван­чу­ка з цьо­го при­во­ду вис­ло­вив йо­го тре­нер, грос­мей­стер Орест Гри­цак: «Їх усьо­го кіль­ка — Кас­па­ров, Ананд, Іван­чук — усьо­го кіль­ка май­стрів, про яких мож­на ска­за­ти, що во­ни впри­тул наб­ли­зи­ли­ся до роз­крит­тя ша­хо­вої «та­єм­ни­ці». Реш­та, на­віть ті, хто пе­ре­бу­ває ра­зом із ни­ми на вер­ши­ні сві­то­во­го рей­тин­гу, прос­то?вмі­ють доб­ре гра­ти в ша­хи й?часто по­ка­зу­ють прек­рас­ні ре­зуль­та­ти, але до ідеї ці­єї пра­дав­ньої гри, до езо­те­рич­ної сут­нос­ті ша­хів во­ни не наб­ли­зи­ли­ся ні на крок».

На від­мі­ну від, ска­жі­мо, чем­пі­о­на сві­ту Анан­да, який в кож­ній пар­тії де­мон­струє су­ху праг­ма­тич­ність і зво­дить до мі­ні­му­му бу­дь-я­кий мож­ли­вий ри­зик, Іван­чук дот­ри­му­єть­ся кар­ди­наль­но ін­шої фі­ло­со­фії: гра­ю­чи в ша­хи, він тво­рить, і при та­ко­му під­хо­ді Іван­чу­ка до спра­ви уся ко­н’юн­кту­ра від­па­дає са­ма со­бою — го­но­ра­ри, пе­ре­мо­ги, рей­тин­го­ві по­каз­ни­ки пе­рес­та­ють бу­ти чи­мось сут­тє­вим. За вмін­ня пос­тій­но ге­не­ру­ва­ти щось прин­ци­по­во но­ве за­кор­дон­ні жур­на­ліс­ти проз­ва­ли ук­ра­їн­сько­го грос­мей­сте­ра «ша­хо­вим ху­дож­ни­ком». Йо­го здат­ність про­ни­ка­ти в суть гри од­но­го ра­зу під­крес­лив Гар­рі Кас­па­ров: «У Ва­си­ля Іван­чу­ка, як і ра­ні­ше, ду­же гли­бо­ке ро­зу­мін­ня гри. Мож­ли­во, вза­га­лі най­більш гли­бо­ке з усіх»...

Для прес­ти­жу сво­єї дер­жа­ви, для під­нят­тя її імід­жу в сві­ті Ва­силь Іван­чук зро­бив над­зви­чай­но ба­га­то. Чим йо­му від­дя­чи­ла дер­жа­ва? Грос­мей­стер за­не­се­ний у цьо­го­річ­ний спи­сок пре­тен­ден­тів на зван­ня Ге­роя Ук­ра­ї­ни. Як­що він удос­то­їть­ся ці­єї від­зна­ки, це бу­де ва­го­мим пош­тов­хом для від­род­жен­ня ша­хів у на­шій кра­ї­ні. Те, що Ва­силь дав­ним-­дав­но зас­лу­жив на неї, сум­ні­ву не вик­ли­кає. Та чи діж­де­мо­ся? Спо­ді­ва­є­мо­ся, сло­ва з піс­ні Саш­ка По­ло­жин­сько­го: «Не ці­нує ге­ро­їв моя кра­ї­на» на­реш­ті втра­тять свою ак­ту­аль­ність...