Геній, який володів даром зачаровувати публіку звуками скрипки, народився в невеликому італійському містечку, а під кінець життя підкорив усю Європу. Небагато артистів користувалися такою популярністю, як Нікколо Паганіні. Кожний, хто хоч раз чув звуки його скрипки, зберігав цей спогад до останніх днів.
За два століття потому важко собі уявити, як саме звучала скрипка наймайстернішого у світі скрипаля: іншого Паганіні людство досі не отримало. Описати гру віртуоза під силу хіба що поетові. «Усе навколо розгорталося вшир й угору, утворюючи колосальний простір, доступний лише духовному, але не тілесному погляду. У середині цього простору носилася сяюча куля, на якій височіла гігантська, горда, велична людина, яка грала на скрипці. Що це була за куля? Сонце? Я не знаю. Але в рисах людини я упізнав Паганіні. Це була людина-планета, навколо якої з розміреною урочистістю, в божественному ритмі обертався увесь Всесвіт...», — писав Генріх Гейне.
Крім незвичайної любові до музики, у житті Паганіні було достатньо місця для прози життя: багато хто не розумів його, багато хто заздрив, а дехто й мстився, повідомляють РІА «Новости». Проживши недовге життя, геніальний скрипаль залишив після себе безліч чуток і легенд. Сталося це частково через те, що приголомшені його музикою люди часто не могли дати раціонального пояснення здібностям музиканта. Хтось говорив, що його мистецтво — музика небес, ангельські голоси, а недоброзичливці говорили, що Паганіні знаходиться у змові з потойбічним світом.
Аж до XX століття ходили чутки, що в юності Нікколо звертався по допомогу до хірурга: той зробив йому операцію, щоб підвищити гнучкість рук. Припущення це таке ж фантастичне, як і решта легенд, зібраних навколо імені Паганіні. Адже, як відомо, дивовижні музичні здібності він виявляв ще з перших років життя.
Владний батько Нікколо, усвідомивши незвичайність своєї дитини, примушував його займатися музикою весь день безперестанку, залишаючи його без їжі. Це потім, багато років потому, музикант, який страждав від хвороб, згадуватиме випадок, який залишив відбиток у його житті. Нікколо був таким виснаженим, що впав у каталепсію, й батьки ледве не поховали його — їм здалося, що він помер.
Побувавши одного разу на межі життя й смерті, Паганіні відчуває ще більшу пристрасть до музики. Неймовірну техніку гри скрипаля часто пов’язували з його будовою кисті. Скрипка Паганіні могла відтворювати звуки, близькі до співу птахів, або навіть людських голосів. Люди на концертах у натовпі думали, що десь за сценою заховали другу скрипку, яка грає разом з інструментом майстра.
Багатьом не давала спокою незвичайна зовнішність майстра. Як вважають сучасні дослідники, його тонкі надгнучкі пальці неймовірної довжини цілком могли бути зовнішнім проявом хвороби. Про неї знав лише сам Паганіні, а також його єдиний відданий лікар.
Сучасні лікарі вважають, що секрет скрипальської техніки Паганіні частково пояснюється вельми рідкісним захворюванням, на яке страждав музикант. У статті американського лікаря Майрона Шенфельда говориться, що Нікколо Паганіні страждав на синдром Марфана, викликаний спадковою вадою розвитку сполучної тканини. За цієї хвороби спостерігається ураження опорно-рухового апарату, очей і внутрішніх органів.
Опис зовнішності музиканта співпадає з зовнішніми виявами синдрому Марфана: бліда шкіра, глибоко посаджені очі, худорляве тіло, невправні рухи, «павучі» пальці. Коли Нікколо виходив на сцену, непосвячена публіка перебувала у здивуванні від його незграбної фігури, але варто йому було почати гру, люди забували про його вади.
Але сказати, що своєю надзвичайною майстерністю Паганіні «вдячний» хворобі, було б великою помилкою. Синдром Марфана сам по собі зовсім не призводить до музичної обдарованості. Серед тих, хто страждав на неї, не було видатних музикантів, винятком став лише Паганіні. Хвороба під кінець життя позбавила його найголовнішого — здатності грати. Останні дні Нікколо міг лише зі смутком перебирати струни скрипки, що лежала поруч. Мабуть, єдиний секрет, який зберігався у пристрасній душі Паганіні, полягав у його безмежній любові до музики.
