Кращим футболістом України визнаний минулого року Андрій Шевченко. На перший погляд, рішення абсолютно вірне і не підлягає ані найменшим сумнівам. Бо ж і справді Шевченко названий у числі кращих гравців у футбол найавторитетнішими футбольними виданнями і федераціями. Тільки до чого тут Україна?
Я не про те, що Андрій Шевченко не українець. Українець він найсправжнісінький, хоч і соромиться говорити рідною мовою сильніше, ніж бігати напівголим полями італійських стадіонів. Але в тому й справа, що стадіони, де грає наш суперфутболіст, якщо не італійські, то все одно іноземні. А на рідній землі наша футбольна надія зіграла за весь 2000 рік лише один раз — за збірну в матчі проти Польщі. Звичайно, якщо ми назавжди перейшли до перегляду італійського футбольного чемпіонату замість українського, то Шевченко справді там кращий футболіст України. Точніше з України. Кращий і єдиний.
І надалі буде так само — найталановитіші наші футболісти вирушатимуть за кордон, залишаючи місця в командах маловідомим румунам та африканцям. Ті, у свою чергу, почнуть претендувати на звання кращих в Україні, і матимуть рацію. В Європі ж вирішили врешті визначати кращих не за місцем народження, а за місцем, де футболіст грає. Тому і ставали кращими на континенті бразильці Роналдо та Рівалдо, ліберієць Веа. З огляду на це і нам слід було більш чітко визначити правила, за якими ми вшановуємо кращих футболістів року в Україні. Поки що не зовсім зрозуміло, що є критерієм для визначення: те, що футболіст є українцем, чи те, що він грає в українському чемпіонаті? Навіщо? Тому що неувязочка виходить — наш тричі кращий футболіст Леоненко насправді не зовсім українець, тобто приїхав до нас із Росії на початку дев’яностих, і є підозра, що досі має російський паспорт. Отож, виходить, що спочатку ми віддаємо звання кращого об’єктивно не нашому футболісту, а тепер вже не нашому, тому що за нашими ж правилами Шевченко має претендувати на кращого футболіста Італії...
Аби не було непорозумінь у подальшому, слід уже зараз чітко визначити, чи ми визначаємо кращого українського футболіста, обираючи серед українців за походженням, чи кращого футболіста України, обираючи серед тих, хто грає в Україні. На сьогодні ми маємо неприпустиме змішування двох понять, що призводить до не зовсім приємних наслідків. Так, протягом 2000 року на футбольних полях України яскраво світила зірка нападника донецького «Шахтаря» Андрія Вороб’я. Серед форвардів, що грають у наших внутрішніх змаганнях, Андрієві не було рівних. І на міжнародній арені Воробей зарекомендував себе найкращим чином: що у збірній країни, що в рідному «Шахтарі». На жаль, кращий бомбаридир чемпіонату України, який, безперечно, заслуговує на визнання його кращим саме у 2000 році, опинився позаду наших визнаних зірок, які вже залишили Україну. Цього не було б, якби у нас була визначеність із тими, хто може претендувати на почесне звання «футболіста року».
Дуже не хотілося б вбачати у цьому казусі ознаки футбольного суперництва між Києвом і Донецьком. Але той факт, що немає і мови про негайний перехід Андрія Вороб’я до київського «Динамо», як це було б кілька років тому, ще раз засвідчує наявність у нашому футболі двох полюсів, двох центрів, які вестимуть принципову суперечку за лідерство. Звичайно, Київ і Донецьк — це поки що не Мадрид і Барселона, але тенденція спостерігається і тенденція хороша. Врахувавши, що часи заздалегідь визначеного лідера в нашому футболі закінчились, слід привести у відповідність із цим всю навколофутбольну ідеологію, частиною якої є визначення кращого гравця країни. Киянам прикро, що серед динамівців, хоч українців, хоч іноземців, немає на сьогодні таких яскравих особистостей, якими були Шевченко та Ребров. І саме тому, здається, і наплутали з кращим футболістом. Нехай буде хоч колишній, але динамівець!
Хочеться вірити, що нинішній успішний сезон є лише першою сходинкою в майбутній кар’єрі талановитого нападника збірної України Андрія Вороб’я. Нагороди, призи і все інше знайдуть свого героя, як знайшов-таки європейський «золотий мяч» португальця Луіша Фігу. Згадайте, що ваш кореспондент ще наприкінці серпня передбачив для португальця це визнання у статті «Слово про Фігу». Так само впевнено можна було стверджувати ще у листопаді, що кращим футболістом саме в Україні був цього року Андрій Воробей. А що приз йому не дали, то це не біда. Керівники клубу «Шахтар» люди не скупі і мали б щедро компенсувати своєму форварду певний моральний дискомфорт.
Зі званнями ж слід визначатися швидше. Так само, як і з тими, хто ці звання присвоює. В Україні ж бо є чимало спортивних і футбольних періодичних видань і телепередач. Хто з них більш популярний, більш авторитетний? Патріотична але дещо простувата газета «Український футбол»? Місцями дотепний і водночас відверто українофобський тижневик «Футбол»? По вуха «динамівська» газета «Команда» чи колишній флагман спортивної преси «Спортивна газета»? А може, кращого має визначати одна з футбольних телепередач із широкою аудиторією? А може, взагалі, цю справу візьме у свої руки Федерація футболу чи та сама ПФЛ? Треба визначатися, аби звання кращого отримували дійсно кращі, щоб не було плутанини з тими, з кого вибирати, і щоб Воробей не ображався.
