Цими днями у Москві триває черговий футбольний Кубок чемпіонів Співдружності — унікальний турнір, подібних якому історія футболу ще не знала. Найголовніша прикмета турніру — зовсім не політична, до політики повернемось пізніше. Московський кубок відрізняється від відомих у світі неофіційних клубних турнірів тим, що проводиться виключно на штучному покритті у закритих манежах, які встигли побудувати в столиці Росії ще за союзних часів.
Якщо згадати, що у вісімдесяті роки на штучній «траві» проводилися навіть офіційні матчі чемпіонату СРСР, то вірність Москви традиціям вражає. І що з того, що авторитет і значення турніру остаточно наблизились до нуля ще кілька років тому, коли жоден із російських телеканалів не забажав транслювати матчі Кубка Співдружності через відсутність хоч якогось інтересу у глядачів.
То навіщо ж запрошують щороку до Москви чемпіонів колишніх союзних республік на розіграш не потрібного нікому, окрім організаторів турніру? Чому ініціаторів не бентежить відсутність глядачів на трибунах разом із відвертим небажанням виступати у турнірі з боку тих, для кого він, власне, і був свого часу створений.
Команди п'ятнадцяти країн, які прибувають на московський турнір, поділяються на дві нерівні частини. Перша — чемпіони Білорусі, Грузії, Азербайджану, Киргизії тощо, для яких зіграти на такому рівні за честь. Бо із справжніх європейських та азіатських кубкових турнірів ці команди вибувають на початковій стадії, а рівень своїх чемпіонатів украй невисокий. Складається враження, що, наприклад, команда «Шериф» із формально молдавського, а реально «придністровського» Тирасполя існує майже виключно для виступів на зимовому турнірі у Москві. Тому що більше ніде за межами своєї квазікраїни футбольні «шерифи» з Тирасполя нікому не цікаві. Те ж саме стосується чемпіонів Латвії, Литви і Естонії, яких сьогодні аж ніяк не запідозриш у політичній співдружності з Росією. Стати членами НАТО та Євросоюзу виявилось легше, ніж здобути хоча б якісь перемоги на арені європейських клубних турнірів. Тому й прибалти із задоволенням їдуть до Москви. Тим більше, що в Естонії та Латвії футбол є здебільшого грою російськомовної частини населення.
На цьому єдність інтересів учасників та організаторів закінчується. Головні дійові особи Кубка Співдружності — чемпіони Росії та України з однаковою силою палають небажанням виступати у цьому турнірі. Особливо показовою є позиція російських чемпіонів. Складеним здебільшого із іноземців московським ЦСКА та «Локомотивом», які по черзі стають останніми роками чемпіонами Росії, немає жодного сенсу грати в московському турнірі. Високооплачувані легіонери вільні просто відмовитись виходити на штучні поля, бо це не обумовлено їхніми контрактами. Та й власники клубів навряд чи бажають ризикувати вкладеними в іноземців мільйонами на нікому не потрібному турнірі, де гравці можуть травмуватися і надовго вибути з гри. У чемпіонів України окрім вищеназваних є ще й свої резони не їздити до московських манежів.
Тому за чемпіонів двох головних у футбольному відношенні країн колишнього СРСР по московському манежу бігають їхні молоді дублери. Ті, на кого всерйоз розраховують тренери, у ці дні проходять тренувальні збори у теплих країнах на свіжому повітрі та зелених полях з натуральною, а не штучною травою.
В той же час на московський турнір регулярно приїжджає керівник Міжнародної федерації футболу Йозеф Блаттер. Навіщо це президенту ФІФА? Що забув у зимовій Москві чиновник, який вирішує долю світового футболу? Чому він так уперто просуває Кубок Співдружності, не даючи йому цілком природним способом «померти»? Про те, що це саме так, засвідчили сто тисяч доларів, які ФІФА виділила на проведення нинішнього Кубка Співдружності. Гроші ці, хоч і не такі великі, але все одно більш суттєві за словесні декларації.
Виглядає, що у Блаттера у Москві одразу кілька «інтересів». Перший — це футбольна Росія з її колосальними футбольними ресурсами. Мова не про футболістів, а про гроші, які російські багатії інвестують у футбол. Бути поруч з великими грошима — обов'язок нормального чиновника. До того ж президент ФІФА є давнім лобістом штучних полів для гри у футбол, масове виробництво яких вже готові розпочати потужні виробники. Залишається лише одержати таке ж масове замовлення. Поки що титанічні зусилля Блаттера у пропаганді травяної синтетики не приносять швидких результатів. Консервативний футбольний світ не поспішає переходити на штучну траву, чим стримує не один перспективний бізнес-план. Взагалі ж мати в запасі прихильність пострадянських держав керівнику ФІФА не завадить. Навіть заради цього варто щораз у січні прибувати до Москви.
Але Блаттер у футбол не грає. Турнір за участю дублерів донецького «Шахтаря» та московського ЦСКА триває на околицях інтересу любителів спорту, його результати нікого не хвилюють. Ну виграв у Москві молдавський «Шериф» у третього складу українського «Шахтаря». Кого це збентежило чи хоча б зацікавило?
Тим часом ідея футбольних змагань між клубами Росії та України продовжує хвилювати пострадянський футбольний світ. Спочатку у Києві футбольний клуб «Динамо» спробував забрати кращі команди наших країн на турнірі памяті Лобановського. Продовжити експеримент завадили чи то невдалі терміни турніру, чи ще які причини. Тепер щось подібне має відбутися в Ізраїлі, де за два тижні зіграють московські ЦСКА та «Спартак» з донецьким «Шахтарем» та київським «Динамо». Гратимуть команди найсильнішими складами, зватиметься турнір «Кубком першого каналу» (російського), учасники розіграють мільйон доларів призових.
Хто знає, можливо, на Землі обітованій здійсняться нарешті мрії тих, хто мріє відновити неповторну атмосферу українсько- російських футбольних баталій колишніх часів. Принаймні, трава в Ізраїлі буде справжня. Не те що у Москві.
