Ставити п’єси Луїджі Піранделло наважується не кожний: незважаючи на яскраву театральність, твори нобелівського лауреата вимагають тонкого режисерського відчуття цього складного матеріалу. Піранделло — майстер театральної маски, яку кожен з героїв не знімає протягом усієї дії, і, скидаючи її у кульмінаційний момент розвитку конфлікту, постає у зовсім іншій іпостасі.
Віталій Малахов експериментів не боїться, вважаючи, що складні сценічні твори допомагають акторам розкритися й, можливо, постати у не зовсім традиційному амплуа, до певної міри порушити глядацькі стереотипи. А, якщо вже п’єса — про театр у житті та на сцені, де згодом все «переплавляється» в єдину сутність, говорити про «невдячність» матеріалу не доводиться.
«Шість персонажів у пошуках автора» — чергова прем’єра Київського театру на Подолі. Вистава, у якій гармонійно поєдналися глибокий драматизм, іронія, тонкий гумор, а також оригінальна музика Івана Небесного, викликала неабиякий глядацький ажіотаж.
Сценічна дія починається ще до того, як глядач бачить «зародження» сюжету: актори мандрують по сцені, промовляючи певні репліки, а сцена на сцені у вигляді шахової дошки (сценографія Сергія Шевцова) є натяком на те, що розпочинається тонка гра, театральна та інтелектуальна, до якої, врешті, залучається і глядач. Кожна дія, текстовий пасаж символізує хід по цій дошці у бік виграшу або програшу дійових осіб одного з двох представлених у виставі світів.
Із перших акордів сценічного твору сюжет не видається складним: режисер ставить виставу, іде репетиція, серйозного матеріалу не вистачає, актори грають посередньо — все досить звично… можливо, для стандартної комедії про театр. Проте перед глядачем відкривається інший вимір, у якому, немов намистини, розсипаються філософські сентенції, котрі згодом нанизуються на одну мотузку, якою граються учасники дійства. Справа в тому, що у цій «безнадійній» виставі, яку розігрують актори уявного театру (у ролях — А. Сергійко, С. Сипливий, О. Свірська та ін.) з’являються персонажі-фантоми (С. Пісьман, С. Бойко та ін.), котрі не можуть заспокоїтись, доки не проживуть відведене їм життя на сцені. З цього композиційного моменту розігрується ціла феєрія, закручується коловорот зовнішніх та внутрішніх подій, ігрових елементів, що супроводжуються піснями, танцями, філософськими роздумами. Життя персонажів, незважаючи на надмірний драматизм їхні історії (проблеми матері, смерть дітей, старша дочка — повія, яка згодом виявляється коханкою свого батька, котрого вона ніколи не знала...), видається чистішим і чеснішим за життя реальних людей. Адже персонажі не грають ніяких ролей, все, що вони мають — характер, моральні та духовні цінності, особистісні якості, — є константою, не залежною від ситуації, у якій вони опиняються. Саме в цьому і полягає їхня трагедія: персонажі є такими, якими їх створив Автор.
На відміну від них, актори, як і будь-які інші люди, грають не тільки на сценічному майданчику, але й у житті: їхні ролі залежать від «запропонованих» життям обставин. Вони можуть брехати й лицемірити. Хоча «вихідці» з реального світу є носіями іншої психологічної драми — у цьому Віталій Малахов наближається до психологічного концепту Еріка Берна (згадаємо його роботу «Ігри, у якій грають люди»): кожна людина живе за чітко визначеним сценарієм, і коли цей сценарій за якихось причин порушується, вона впадає у відчай, немов зриваючись з гачка, летить у прірву та невідомість.
Протягом вистави усі ці сентенції утворюють єдину філософську канву, актори і персонажі час від часу міняються місцями, створюючи ще одну оригінальну історію. Та персонажі інколи сміються з надмірного пафосу акторів, їхньої неприродності й нещирості, впевнені у тому, що не можна зіграти когось, так само як безглуздо намагатися прожити чуже життя. Вони ж, персонажі, знаходяться у лінійній площині, а ще вирізняє їх від реальних людей зовнішність: вони «загублені» привиди (у виставі використані специфічний грим, темний одяг, перуки). І ці привиди прагнуть одного — знайти Автора, «зіграти» свою історію і залишитись у мистецтві.
Актори ж згодом проймаються драмою персонажів, сприймаючи її, немов свою, особисту. І у такому вирішенні, до певної міри, можна відшукати головний сенс режисерської інтерпретації п’єси Піранделло: Віталій Малахов намагається довести, що театр може віддзеркалювати життя, саме тому він є привабливим для глядача, й все, що відбувається на сцені, стосується кожного з нас, незважаючи на те, що перед нами — цілком фантазійна історія. До речі, у виставі «Шість персонажів у пошуках автора» деякі актори набули принципово нової акторської сутності, немов, прислухаючись до Луїджі Піранделло, одягли іншу, незвичну для себе маску. Насамперед, йдеться про Сергія Бойка, котрий постав перед глядачем як герой-філософ, адепт певної авторської ідеї, головний герой- фантом, а також — своєрідний медіум між реальним і фантастичним світом. І, разом з тим, у виставі він, як і інші актори, виявив себе як представник системи удавання. Проте, чи ж може бути інакше, адже перед нами — драматичний карнавал, яскравий, гротесковий, хоча, подекуди, досить сумний і глибоко трагічний?
