Добірку робіт кращих британських режисерів склала компанія «Артхаус Трафік» за підтримки інвестиційно-фінансової групи «ТАС» і Британської Ради в Україні. Для поціновувачів європейського кінематографу це дійсно справжнє свято, адже в програмі фестивалю — нові фільми таких відомих авторів, як Кен Лоуч, Майкл Уінтерботтом і Пітер Грінуей.
Відкрили програму «Спогади невдахи» (буквально — «Спогади дурня», Flashbacks of a Fool). Фільм представили гості фестивалю — режисер Бейлі Волш і продюсер Деймон Браун. «Спогади дурня» починаються як типова історія про кризу середнього віку. Пролог — це, вочевидь, один із тих спогадів: двоє малих хлопців, білявий Джо і чорнявий Бутс, влаштовують справжнє кровне братання на березі річки. А ось вищеназваний дурень — це той, ким став Джо: зробив блискучу кар’єру і перетворився на старіючу голівудську зірку, яку грає Деніел Крейг (про всяк випадок нагадуємо — нинішній виконавець ролі Джеймса Бонда). Кадри, з яких прочинається основна історія, являють собою ілюстрацію на тему розв’язного життя знаменитостей: якась оргія з двома дівицями і кокаїном, суцільне неподобство, кволий похмільний ранок, співчутлива й розумна секретарка, котра помірно присоромлює безпутного господаря.
Надалі оповідь триває у двох часових планах, які перетинаються вже у самому фіналі. Насправді спогад — або, на голівудський манер, флешбек — з якого можна дізнатися, що сталося, у фільмі тільки один: про пригоди Бутса (Макс Дікон), Джо (Гаррі Еден) і місцевої красуні Рут (Фелісіті Джонс) на порозі дорослого життя, він і складає переважну частину стрічки. За часовими ознаками це, вочевидь, межа сімдесятих та вісімдесятих, за географічними — провінційне приморське містечко, як наслідок — повальне захоплення Вільямом Берроузом, глем-роком, Девідом Бові й не менш манірним Браяном Феррі та його гуртом «Роксі». Одна з пісень Феррі — з приспівом «Коли ти був молодим» — стає наскрізним мотивом картини; сцена, коли юні Джо і Рут співають її, удаючи з себе таких собі «Роксі», зворушує і вражає, і, безумовно є центральною у всьому фільмі.
Акторський склад по-британськи добротний і талановитий. Запам’ятовуються і Гаррі Еден, і Макс Дікон, і Фелісіті Джонс — її виконання надзвичайно артистичне, елегантне. Що ж до Крейга, то особливо приємним є те, що цей актор підтримує свою виконавську форму ролями, вкрай далекими від агента 007, чим доводить здатність грати не тільки швидко стріляючих мачо, а й набагато складніших, внутрішньо багатших персонажів. Джо є такий постарілий герой, якого точніше було б назвати не стільки дурнем, скільки боягузом — він фактично і сам зізнається в тому, коли каже, що сміливість потрібна не для того, щоб іти вперед, а для того, щоб лишатися на місці. Сентиментальності у картині, надто ж ближче до фіналу, більш ніж достатньо. Та це і є сентиментальна подорож у минуле, подорож чи то дурня, чи то боягуза, який колись не повірив у власне щастя.
З інших вад — розмитість фіналу: фільм фактично завершується нічим, таке враження, що сценарій вичерпався ще до закінчення самої картини. Але принаймні зрозуміло, про що все це — про втрачені молодість і кохання, і про ціну, яку доводиться платити за початок дорослого життя.
Найменш вдалим фільмом програми є «Більше Бена» маловідомої режисерки Сьюзі Гейлвуд. Для пострадянської публіки ця стрічка може бути цікавою завдяки виконанню головної ролі молодою російською зіркою Андрієм Чадовим. Він грає одного з двох молодих російських гультяїв, що приїздять до британської столиці з не дуже зрозумілими цілями — чи то підзаробити грошей, чи то просто «потусуватися». Картина рекламується як чорна комедія; по суті ж, це стилізоване під документальну зйомку погано зігране й ще гірше зрежисоване кіно. Всі жарти — на рівні трьох літер на паркані, ситуації виглядають висмоктаними з пальця — дарма що в основу сценарію лягла книга двох реальних хлопців, котрі дійсно тривалий час вешталися Лондоном.
А втім, це, мабуть, єдине слабке місце фестивалю. Загалом, у програмі переважають роботи досвідчених режисерів, у котрих немає потреби маскувати творчу неспроможність «малобюджетністю» або «творчим пошуком».
Наприклад, Пітер Грінуей завжди буде цікавим, що б він не робив. Хоча писати про його нові фільми доволі складно. Знаєш, що нічого принципово нового не побачиш, і все ж, уздрівши це ім’я в титрах, тішишся по-кіноманському: наче зустрів старого приятеля, з яким тебе пов’язує чимало приємних спогадів. Цього разу такою зустріччю є картина «Таємниці «Нічної варти» (майже непридатна для точного перекладу «Nightwatching», Канада — Франція — Німеччина — Польща — Нідерланди — Велика Британія), присвячена історії створення Рембрандтом однойменного знаменитого полотна.
Навіть ті, хто цілковито охолов до творчості Грінуея, можуть пригадати, наскільки свіжими здавалися його роботи на початку 1990-х, коли вони у повному обсязі стали доходити до пострадянських глядачів, яке це свято було і для очей, і для вух (останнє — завдяки музиці Майкла Наймана). Художник за першою професією, Грінуей наповнював стрічки надзвичайно яскравими, ефектними — як візуально, так і пластично — образами. По суті, кожен із тих фільмів, як повно-, так і короткометражних — це свого роду каталог цитат і образів з різних культур і епох, оживлений у театрально-кінематографічний спосіб. Саме ці якості притаманні його, мабуть, найвідомішим картинам — «Кухар, злодій, його дружина та її коханець» (1989), «Книги Просперо» (1991, за «Бурею» Шекспіра), «Дитя Маккони» (1993). У своїй схильності до безперервного цитування, ігор з різними візуальними мовами, всепроникної іронії Грінуей, безумовно, був постмодерністом, і вже тому сприймався як шокуючий і навіть радикальний. Однак потік інформації ущільнювався, приходили все більш вишукані режисери, і кольорові фантазії Грінуея стали потроху забуватися. Врешті-решт, стиль спрацював проти автора: постмодерн закінчився, постала потреба у нових прийомах, а їх ще необхідно було знайти. Або — пригадати добре забуті старі.
Вже перші кадри «Нічної варти» нагадують Грінуея 15-20-річної давнини, періоду тих-таки «Злодія, кухаря» та «Дитини Маккони». Все вкрай театралізоване, натурних зйомок — мінімум, вставні екрани чи титри відсутні взагалі. Дійство розгортається на велетенських підмостках, де серед власних зреалізованих кошмарів метушиться оголний у всіх сенсах головний герой. Рембрандт у Грінуея — людина в першу чергу. Великий художник прихильний до гарненьких жінок, його особисте життя бурхливе й повне пристрастей, він доволі підприємливий, знає свою вигоду, а також з гальською легкістю сипле дотепами. До речі, діалоги — відчутна спроба пожвавити звичний стандарт. Якщо раніше текст грінуеївських фільмів часто-густо нагадував низку культурологічних монологів, інколи скріплених побутовими фразами, то тепер персонажі балакають доволі невимушено про політику, торгівлю, фінанси, військову справу, кохання тощо. Але, все одно, вибудувати цілісну розмову вдається рідко — знову й знову словесні дуелі або переходять у мистецтвознавчі екскурси, або у переліки синонімів одного й того самого слова — в останньому випадку така лексикографічна вправа, вочевидь, підмінює емоційний вибух, котрий мав би бути озвучений трохи по-іншому.
Хід у дусі сучасності — художня конспірологія, до безглуздості розтиражована «Кодом да Вінчі». Грінуей намагається занурити героя, наскільки це можливо, в контекст епохи: XVII століття, Голандська республіка як перший острівець буржуазної цивілізації в світі. Полотно «Нічна варта» в інтерпретації Грінуея постає як викривальна алегорія, де зображені учасники хитромудрої змови, котра включала в себе і фінансові махінації, і страшну розпусту, і навіть вбивство; кожний жест, кожен учасник — це доказ злочину, опроявлення гріхів тих начебто поважних панів, що позували Рембрандтові. Та, знов-таки, ця детективна тема не набуває розвитку, а лишається суто суб’єктивною інтерпретацією, не гіршою і не кращою за ти, що вже наросли довкола знаменитого твору. Драматургія дуже нерівна — таке враження, що, заявивши мотив змови та викриття, режисер просто не знає, як розвинути цю пригоду, а фінал усього фільму невиразний.
У чому Грінуей найбільш передбачуваний, так це в роботі з виконавцями. Мартін Фрімен (Рембрандт), Єва Біртістл (Саскія), Емілі Холмс (Хендріке), скоріше за все, є хорошими акторами, але з цілковитою впевненістю це стверджувати складно. Особливої гри, психологічних нюансів, тонкощів жесту й міміки від них не потребується; основна вимога до людських тіл — не випадати за кольором і місцеположенням із композиції кадру, котра, в свою чергу, найчастіше нагадує рухомі репродукції живопису майстрів Відродження. Крупні плани, якраз і призначені для розкриття характерів героїв, у такій естетиці не працюють. Достатньо найпростіших ракурсів: актор анфас, актор профіль. Справжня перспективна глибина кадру відсутня, камера (оператор Рейнер ван Бруммелен) рухається дуже правильно, жодних стрибків. Усе плавне, величаве, перпендикулярне.
Одним словом, Грінуей як Грінуей. І найцікавіший він якраз тоді, коли один з персонажів наприкінці озвучує його власні ідеї стосовно «Нічної варти»; слухати це, розглядаючи при тому саму картину, котра є головним героєм епізоду, неймовірно цікаво. Звідси відповідь на питання щодо аудиторії фільму — «Nightwatching» просто створений для шанувальників Рембрандта і загалом пізньоренесансного живопису; не лишаться байдужими і стійкі поціновувачі творчості самого режисера. В тому і полягає феномен Грінуея — фактично він став постановником для професійної мистецькознавчої, але аж ніяк не кінематографічної публіки; навіть нескінченно повторюючи самого себе, він не втратить цього вдячного глядача, бо лишатиметься ось таким — яскравим, пізнавальним і до біса старомодним.
Ще один живий класик — Кен Лоуч — представлений драмою «Це вільий світ», відзначеною трьома призами, в тому числі «Золотими Озеллами» Полу Лаверті за найкращий сценарій на минулорічному Венеціанському фестивалі. Стрічка оповідає про мати-одиначку Енджі — співробітницю рекрутингової компанії. Її робота полягає в тому, щоб брати у іммігрантів гроші, обіцяючи натомість роботу, якої вони насправді ніколи не отримають. Стомившись дурити працівників, Енджі разом з подругою вирішує відкрити власне агентство — щоб не мучити людей, а дійсно допомагати їм. Дівчата наймають іммігрантів з України, Польщі та Ірану з твердою впевненістю, що зможуть їм допомогти. Лоуч — визнаний майстер соціального кіна, але ця стрічка цікава тим, що показує не стільки страждання гастарбайтерів, скільки внутрішню драму тих, хто їх експлуатує.
Зовсім з іншого боку демонструє життя українських мігрантів фільм, який, вочевидь, приверне найбільшу увагу глядачів. Адже «Бруд і мудрість» є режисерським дебютом поп-діви Мадонни, а головну роль у ньому зіграв колишній киянин, а нині мешканець Нью-Йорка, лідер культового рок-гурту «Гоголь Борделло» Євген Гудзь (між іншим, перші кроки на сцені він зробив теж у нашій столиці як керівник гурту «Уксусник»).
Гудзь грає українськогог емігранта, цілеспрямованого музиканта Ей Кея, котрий живе з такими ж божевільними сусідами в одній квартирі в Лондоні і, аби заробити на запис диску, ублажає мазохістів. Джульєтта мріє допомагати голодним і хворим африканським дітям, а поки працює в аптеці й час від часу краде у господаря пігулки. А Холлі репетирує з Королівським балетом і жадає сольних партій, але натомість опиняється в стріп-клубі.
Цікавою для широкої авдиторії буде також мелодрама «Генуя», зафільмована Майклом Уінтерботтомом — родинна історія з Коліном Фертом в головній ролі.
Лишається тільки додати, що фестиваль триватиме більш ніж два місяці і пройде, окрім Києва, в Одесі, Львові, Харкові, Дніпропетровську та Донецьку.
