У м. Миколаєві є місцева визначна пам’ятка: будівництво Свято-Катерининської церкви на березі річки Інгул. У цьому місці ще граф Воронцов мав намір побудувати чоловічий монастир, але не встиг. Тепер тут зводиться православний храм, який матиме незвичайну круглу форму. Зводить його Олексій Панна, батько талановитої піаністки Катерини Панни, яка загинула в автомобільній катастрофі на трасі Париж – Веймар. Було дівчині лише 21 рік. Вона повинна була солірувати з Міланським симфонічним оркестром, мала намір написати книгу «Четверте скерцо Шопена, як моє життя»... Після загибелі дочки, батько продав усе і вклав гроші в будівництво храму. Кажуть, що архітектура — це застигла музика. У проекті храму немовби звучить скерцо Шопена. Того самого твору, який так любила його дочка. Спочатку храм на Спаському узвозі Олексій Панна будував сам. Нині йому допомагають троє робітників, іноді приходять однокласники дочки. Проте Олексій не чекає допомоги ні від кого, розраховуючи переважно на свої сили.
Піднявшись крутими звивистими сходами, потрапляєш у верхню частину церкви. Тут вінчатимуться пари. А до нижньої (криптової) подружжя принесе хрестити своїх дітей... Поки що це мрії. Нині під землею працює скульптор, зовні дуже схожий на легендарного Максиміліана Волошина. Центральна колона під руками Сергія Пантелейчука на очах перетворювалася на «Древо життя». Майстер прийшов сюди сам, на поклик серця. І якщо порив батька ясний і зрозумілий, то що ж привело до храму цього митця?
— В Олексія я відчув велику творчу силу, — сказав Сергій Пантелейчук. — Він створює Храм, який житиме довго, і я впевнений, що він стане окрасою нашого міста. Знаєте, коли сьогодні ми фактично перебуваємо на духовному попелищі — зруйновано зв’язок часів, матеріальні цінності стають на чільне місце, виросло декілька поколінь із розтлінною душею; і, врятувати людство від цієї тліні може лише мистецтво й творення. Мене приголомшило те, що Олексій будує Храм, і я вирішив допомогти йому — висікти з каменя «Святу Трійцю». Сподіваюся, що мої діти й онуки приходитимуть сюди. Вони побачать створені скульптури, і цим начебто доторкнуться до мене... Коли вперше ввійшов сюди, то немовби побачив у центральній колоні чашу, а на ній проявилися фігури «Святої Трійці». Це було так зримо, що зараз я лише відсікаю все зайве...
При вході — арка, яка збігається з малюнком німба центральної фігури Янгола. Варіантів «Трійці» є багато, але художник взяв за основу прототип — ікону Андрія Рубльова. «Трійця» відбиватиметься на водній поверхні купелі, де проходитиме обряд хрещення, а по колу встануть дванадцять апостолів.
— Мистецтво зможе врятувати світ і людські душі, — говорить скульптор. — Люди побачать не лише красу черепашкового каміння, з якого складено Храм, але й рукотворну красу створену зодчими, їхню духовну красу. «Щоб писати ікону, потрібно очиститися», — говорять священики. Працюючи над «Трійцею» Сергій пішов із дитячої художньої школи, де викладав, хоча в Миколаєві якраз у цей час проходило бієнале, на якому виставлялися малюнки його учнів.
До речі, через зовнішню схожість із Максиміліаном Волошиним, Сергія Пантелейчука одного разу запросили до Коктебеля. Організатори Волошинського фестивалю запропонували зіграти роль поета. За словами Сергія, йому нічого грати не довелося: надягнув капелюха, ходив берегом, і всі відпочивальники відразу ж кинулися до нього, щоб сфотографуватися на спомин. А друзі підколювали: «У тебе така хороша дача, а ми тут чомусь у сарайчику живемо»... Потім усі відправилися на могилу Волошина. А коли почало заходити за обрій сонце, то небо влаштувало справжню барвисту виставу... Відтоді кожного року Сергій прагне до Коктебеля, щоб проводжати захід сонця. Він вивчає акварелі Волошина, і для нього близьке те, що поет рятував людей у смутні часи. Сергій також одного разу врятував дівчину...
У Миколаєві є прекрасний унікальний зоопарк — острівець любові до живої природи. Портрети всіх директорів зоопарку (а їх було дев’ять) написав Сергій Пантелейчук.
— Коли художникові Володимиру Ольшанському доручили зобразити директорів зоопарку, він був уже дуже хворим — згадує Сергій Пантелейчук. — Напружено працювати не міг. Доля розпорядилася так, що продовжити цю працю повинен був я. Володимир був моїм добрим товаришем. І я вирішив, що зроблю цю роботу в пам’ять про нього якнайкраще.
Митець писав портрети на вохристому папері. Вважає, що це благодатне для портретів, немовби золотаве середовище. Для створення образів використав старі світлини. Вони часто були поганої якості — це вирізки з газет із великим растром, тінями під носом, очима. Один із портретів довелося робити з двох інших, несхожих одна на одну фотографій. До того ж, ще і з великою кількістю ретуші. Зв’язував між собою деталі, немовби ліпив обличчя з двох половинок. Замовник дуже здивувався: як, мовляв, взагалі його можна було відтворити?
— Найскладнішою роботою був портрет Леонтовича, — признається Сергій. — Це був перший директор, який створив Миколаївський зоопарк. Його вбили у в’язниці. Де він похований — ніхто не знає. Мене приголомшив його архівний портрет у арештантському одязі. Щоб знайти потрібний образ, я старався відчути стан душі Леонтовича. Малював натхненно. Закінчив десь на другу годину ночі, і раптом відчув, немовби хтось підійшов до мене ззаду, зазирнув через плече й зітхнув. Мені здалося, що це дух Леонтовича постояв поряд, побачив свій портрет і схвалив мою роботу.
За професією Сергій Пантелейчук — театральний художник. Він закінчив Одеське театральне училище. Народився в Миколаєві, служив на Північному флоті, працював художником у різних театрах. У Миколаївському російському драматичному театрі він був і столяром, і бутафором, і художником-постановником. Зробив сценографію і костюми до вистав: «Остання жінка сеньйора Хуана», «Мауѓлі», «Лев узимку». У Миколаївському українському театрі — до «Женитьба Фигаро», «Казки про Івана і крутого пана». У театрі ляльок «Золоте курча» в його обрамленні йде вже десять років.
Сергій вірить у життя, людей, кохання, а також у те, що Храм буде добудований попри будь-яку економічну кризу. Він вважає, що набагато важливіше, щоб не було в Україні кризи духовної.
