Тату, а собака — також єврей?
«Кондуїт і Швамбранія»
Після війни разом з іншими небаченими в Союзі прикметами
красивого життя переможці везли з Німеччини породистих собак із розкішними
родоводами — всі геть «фони». Але коли мій дід пішов реєструвати свого
— страшенно породистого! — трофейного німецького спанієля, йому сказали:
— Німецький спанієль? Та ви що! Таку породу ми записати
просто не маємо права! Ну і що, що родовід? Спанієль — будь ласка, тільки
не німецький, а російський!
Від цього видатного пса пішло гуляти нашими краями не одне
покоління російських спанієлів... Коли ж ми декілька років тому захотіли
зареєструвати чергового нащадка славного роду, нам сказали:
— Російський спанієль? Та ви що? Не може бути й мови про
таку породу! Ти диви, вже й собак порусили! Ну і що, що «родовід»! Не російський
спанієль, а український!
Так і записали: «порода — український спанієль».
...Погляньте на наших собак. Красиві, розумні, добрі. Вірні,
чуйні, тямущі. Витривалі, невибагливі... а вже які терплячі! Словом, повний
набір рис, властивих справжньому українцеві. Отож, я думаю, справедливо
буде всім нашим собакам у паспорті замість усяких мастифів і дротхарів
писати просто: собака українська.
Адже навіть якщо пес безпорідний, але виживає в наших умовах,
значить, він справжній українець, як і всі ми (хто виживає, звичайно).
Нам би ще чотири лапи для стійкості і трошки вовни на випадок морозу (та
хвоста для краси) — і не було б у світі нації, що дорівнювала б нам за
живучістю.
