Віддзвеніли святкування 70-річчя Шевченківського району. З багатої програми, яка тривала майже весь вересень, запам’яталися День хліба на Михайлівському майдані з величезним короваєм, відкриття Фонтану закоханих біля пам’ятника (до речі, найбільш іронічного українського письменника) І. Котляревському, проект «Ніч у музеї», який завершився інсценуванням вінчання княжни Анни, майбутньої королеви Франції, на території Софіївського собору. Цей фінальний акорд урочистостей акумулював його основні значення. У духовно піднесеній атмосфері святині, на благодійному аукціоні картин були зібрані значні кошти для дитячої лікарні. Серед спонсорів, меценатів ювілейних заходів, окрім потужних фірм і підприємств, були родини мешканців району. До честі його керівника прізвище Пилипишиних неодноразово прозвучало в списках благодійників, а глава родини та Шевченківської районної в місті Києві адміністрації зумів бути скромним і привітним господарем цілком органічним у діловому костюмі, в смокінгу, у вишиванці. Вальсуючи на загальноміському балi вчителів, саджаючи дерева та пригощаючи паляницею, Віктор Петрович, у промовах коротких і доречних, демонстрував знання проблем району, спроможність чути городян і роздумувати про економіку, політику, культуру не з районної дзвіниці, а в масштабі загальнолюдському та державному. Бо чим не країна — район із населенням у два мільйони осіб!
Прощальним суботнім вечором до Софіївського собору запрошував оркестр. На центральній алеї кипіло ярмаркове життя стародавнього міста. Лавки з дерев’яним посудом, достаток меду, фруктів, прикраси, полотняний одяг, і, звичайно ж, старовинний вертеп. Раптом побігла сторожа iз криками «Тримай злодія!». На іншій алеї юний воїн прощався з коханою. Дівчата на лавці неподалік гаптували, гриміли ложками в казанку й жадібно ловили слова закоханих. Здоровані в кольчугах билися на мечах — аж іскри летіли. А на рожні апетитно диміла туша кабана. Шатра зі столами обіцяли неабиякий бенкет. І не обдурили!
До собору ввійшла весільна процесія — наречений під старовинним французьким прапором, його підданi в парадних шоломах з яскравим пiр’ям, із блискучими щитами та дочка Ярослава Мудрого — Анна в супроводі дівчат у вінках із польових квітів. За сценою вінчання подружки підглядають через вікна церкви, а інші гості, щоб не юрмитися, могли бачити телерепортаж із місця події на торцевій стіні одного з корпусів. І так у кожній точці святкування зустрічалися старожитність, старовина й сучасність. Можливо, це стало головним сенсом усього ювілею Шевченківського району — живий зв’язок часів, який об’єднує в любові до свого дому всіх — від малого до старого.
Чимало говорилося й про плани на майбутнє. Сьогоднішній перебіг справ у районі дає надію, що плани не залишаться планами, а обіцянки обіцянками. І, звичайно ж, масштаб центрального району столиці, потребує відповідних ухвал, амбіцій та фантазій.
Нехай це звучить дискусійно, але давно на часі переформатувати наше місто з «матері міст руських» на світову колиску слов’янства.
У Золотих воротах можна й потрібно зробити на найсучаснішому технічному рівні з використанням теле- й кіноефектів, голографії, комп’ютерної графіки, лазерних ефектів, сеансовий театр-музей із програмами про історію князів Київських, про місто Ярослава, про гетьманів України. Сам акт проходу через Золоті ворота може стати урочистим ритуалом, а для почесних гостей із цього приводу може розігруватися вражаюче дійство, не гірше, ніж зміна варти в королівських палацах Європи.
Отже, восьмий десяток для Шевченківського району міста Києва обіцяє бути часом розквіту гармонії минулого, сучасного, майбутнього!
