Споконвіків вважається, що гареми можуть утримувати тільки чоловіки. Між тим, проста волинська селянка (можливо, єдина на всю Україну!) вже немало років живе однією сім’єю з двома чоловіками. І час від часу до них приєднується ще й третій...
Ця незвична сімейка живе в одному з прикордонних волинських сіл, біля Бугу, за яким уже Польща. Нині у «гаремі» (а саме так це житейське об’єднання сприймають у селі) — тільки два чоловіки. Третій недавно перейшов чи то до батьків у сусідній район, чи то знайшов коханку в сусідньому селі. Достеменно ніхто не знає, а в самої «султанші» про це запитати не випало.
Щоб потрапити нам до неї, у сільській раді підготували цілу «військову» операцію. Спочатку головиха послала «розвідника». Ним виступила після довгих вмовлянь кума секретаря сільради і сусідка «султанші».
— Переказувала, що будете летіти з подвір’я разом з кореспондентами! — з лукавою усмішкою принесла звістку.
— Ой, боюсь, щоб матюками нас не обклала... Вона може! — переживала головиха. — Ти собі, Олю, як хочеш, — звернулася до секретаря, — але мусиш іти з нами. Я до Соньки сама з кореспондентами не піду!
Вирішивши, краще хай «султанша» обкладе нас матюками — аби не била! — і поклавшись на авторитет головихи («Вона мене ж любить!»), ми вирушили в путь. Безлюдна сільська вулиця ожила наче за помахом чарівної палички. А може, спрацювала служба Бі- бі-сі, що у місцевому варіанті означає «баба бабі сказала»... З кожного будинку повиходили, поставали біля воріт і жінки, і чоловіки, супроводжуючи нас співчутливими поглядами: ану, і справді летітимуть від Соньки?! Чомусь тільки так — не Соня чи Софійка — називають її у селі.
З самого ранку не переставав іти не по-весняному нудний дощ. Небо скидалося на сіру «бабську» хустку, що втопила свої китиці в розкислому чорноземі. І це теж не додавало нам мужності.
— Ось бачите, як я й казала — навіть стежечка до хати пісочком висипана! — показала обійстя «султанші» головиха.
Пісочком була висипана не тільки стежечка, а й усе подвір’я. Акуратний паркан, вже прополотий, незважаючи на нестабільну весняну погоду, квітник перед хатою... Шматок старої килимової доріжки на порозі, аби до хати не неслася грязюка... Господарі (а це все їхня робота) у Соньки водяться, як видно, хороші. А затим на порозі з’явилася і вона. Щільно прикрила за собою двері. Стала стіною, з віником у руках...
До того, як зробитися «султаншею», Сонька ні в чому компрометуючому поміченою не була. Працювали з чоловіком на фермі: вона телятницею, він підвожчиком. Нажили четверо дітей. І коли колгосп направив частину прибутків на спорудження житла, одну з непоганих цегляних хат на правлінні вирішили віддати цій сім’ї.
Ніколи у селі не могли б сказати, що Сонька любить чарку чи волочиться з чужими чоловіками. Компанійська, весела жінка, водночас і владна, за словом у кишеню не полізе.
— Слідкує за собою і в 50, завжди «хімію» зробить, пофарбує волосся. А це, дивимося, іде вулицею... у джинсах, моднячій курточці з «гуманітарки». Ми мало з вікон не повипадали! — розказували сільські жіночки.
Словом, до того, як її раптом покинув перший чоловік, Сонька була зразковою жінкою і зразковою мамою. 16 років тому він поїхав на заробітки і, приставши у приймаки до іншої, додому вже не повернувся.
А Сонька привела собі Михайла.
Першого її чоловіка, Дмитра, по-вуличному прозивають «Будулаєм». Високий, з пишною шевелюрою, смуглий. Плюгавенький, та ще й пиячок, Михайло проти нього ніхто.
— Михайлову дружину в нашому селі кликали «Канарочкою» — така ж вона вертка, чорнява... І чорна ж п’яниця. Я ще не була головою сільради, коли втрапила, вже й не знаю чого, у їхню хату. Хазяйка п’яна як грязь, дрібненькі діти стовпилися навколо табуретки з насипаними гіркою пряничками... — згадує головиха. — І Михайла, і його «Канарку» позбавили батьківських прав. Вона у свої Карпати поїхала, а він, певно, того й прибився до Соньки, що у неї було, як кажуть, «тепло, светло и мухи не кусают».
Тоді Сонька вдруге здивувала село. Перший раз, коли прийняла при живому законному чоловікові іншого, а другий — коли народила від цього іншого дочку. І носить тепер дівчина прізвище маминого першого чоловіка, «Будулая», а по-батькові у неї від рідного.
Ось чому не люблю латиноамериканських серіалів... Куди тим примітивним сюжетам до історій, на які така щедра наша волинська глибинка! Навіявшись по світах, «Будулай» через вісім років повернувся в рідне село, до «рідної» жінки...
— Чую, у магазині кажуть, що Дмитро в Соньки живе. А де ж Мішку поділа? Так і він із ними! — розказували сільські кумасі.
Минуло ще вісім років. Старших дітей Сонька поодружувала і заміж повіддавала, найменша скоро школу закінчить. До «гарему» усі в селі звикли, коли ж торік «султанша» знову вчудила. Привела у хату... третього чоловіка, ще й молодшого від неї на 15 років! Привела після того, як попасла разом з Іваном овечок на нейтральній смузі біля Бугу...
— І як же вона їм усім раду дає? — допитується кожен, почувши вперше про Соньчин «гарем». За зовнішнім інтересом до чисто побутових проблем (хто ж у домі хазяїн?!) виразно проглядається цікавість до основного: а як же вони ділять ночі?..
З цього приводу можна сказати таке: ще ніхто зі сторонніх, ясна річ, не тримав у цій хаті свічки... А з розмов відомо, що за хазяїна в домі саме Сонька. Вона визначала, кому з чоловіків іти за неї на ферму, кому ж овечок пасти. На ринку якщо купує чоботи чи сорочку одному, то й іншому обов’язково теж. Приготування їжі, прання, уся ця чисто жіноча робота — на її плечах. Але коли хтось з чоловіків у чомусь перед нею провиниться, то мусить сам їсти наварити і Соньці подати.
— А я собі сиджу й балдію! — звичайно цією улюбленою фразою закінчує «султанша» розмови із сільськими жіночками «по душах», і абсолютно не приховує, що одну ніч спить з одним, а другу — з іншим. Або з ким вона хоче...
Хто ж вона? Секс-машина?... Напевне ж не заради того, щоб було кому овечок попасти, тримає в домі стільки чоловіків... Чи просто добра душа й мудра жінка?.. Приймаючи чоловіків при їхніх живих жінках, Сонька тільки здобула повагу в селі, додаючи впевненості жінкам («Сонька он трьом раду дає, а ти з одним не справишся!» — така тут побутує крилата фраза). Мішку відучила пити. Усіх трьох без особливих зусиль примушує працювати. І жодна жінка не тягала ще її за коси, хоч, може, й було коли за що...
На порозі ж із віником стояла абсолютно не бой-баба, не писана красуня. Звичайна собі «сіра мишка», незважаючи на намагання пофарбованим волоссям і джинсами затримати роки, спрацьована сільська жінка. Але ж з яким характером! Випустила з-за дверей явно молодшого за себе чоловіка (Іван, зрозуміли ми). Поніс повнісіньке відро з харчем свиням. Знов потім виглянув: вода на вареники закипає...
— Посоли воду і вкинь вареники! — відрізала.
І нас витримала на порозі добрі півгодини. У хату не пустила, але на розмову далася.
— Знайшли диво! Наче я якась султанша... Три чоловіки... У мене ще може бути і четвертий, і п’ятий.
Думки людей, які дізнаються про цей «волинський серіал», діляться навпіл. Одні захоплюються: оце гаряча баба, летять на неї мужики, як бджоли на мед! Інші радять полікуватися і Соньці, й її чоловікам. Проте минулого літа село знову мало поживу: солідний батько сімейства раптом завиляв хвостом у Соньчин бік... Мав уже кидати свою «законну» і йти у «гарем» четвертим. Але ж попив шампанського з горілкою з нагоди Соньчиного прощання з фермою (як багатодітна мати вона має право на пільгову пенсію), піднявся тиск — і його... спаралізувало.
Спочатку «законна» дружина, що миролюбно поставилася до появи у житті чоловіка полюбовниці Соньки, нізащо не хотіла приймати хворого чоловіка. Їй було добре й з дітьми. А нащо, питається, він тепер Соньці?!
Врешті, всі залишилися при своїх інтересах. Жінка — з хворим чоловіком, а «султанша» зі своїм «гаремом» продовжує цвісти і пахнути.
Отаке кіно.
Іваничівський район на Волині
Р.S. Імена героїв розповіді змінено, а села не названо не тільки з певних етичних міркувань. Це ще й спроба захистити людей від посягань тих журналістів, які свої теми вишукують в інших виданнях. Як повідомила голова сільської ради, «султанша» обіцяє наступного кореспондента зустріти вже не з віником, а з києм...
