Коли говорять про традиційне українське весілля, часто навіть не уявляють собі, як насправді воно повинно виглядати. Тим часом глобальний інтерес до всього етнічного стосується і весіль. І хоча кожен регіон України (і навіть село) має власний набір весільних обрядів і традицій, кістяк традиційного весілля майже всюди однаковий. Фестиваль «Рожаниця», що 11 жовтня пройшов на Київщині у селі Бобриця, піснями, танцями і короваями нагадав, що таке справжнє українське весілля.
МУДРІСТЬ, ЗАКЛАДЕНА В ПОЛОТНІ
— Сама Україна різна: там — болото, там — ліс, а там — гори. Від того і етнічне мистецтво набуває різного втілення, — пояснює Роман Корнієнко, режисер театру «Човен» і засновник фестивалю весільної традиції «Рожаниця». — Але ми тут не намагаємося показати різницю — ми показуємо багатогранність української культури. Фестиваль «Рожаниця» — це відродження українського традиційного весілля на основі народної культури. Наступного року ми плануємо, що весілля відбудеться наживо, усі бажаючі зможуть одружитися правильно, свідомо і формувати правильний здоровий рід.
Коли ми говоримо про традиційне весілля, то йдеться, зокрема, про так звані три пороги: передвесільний, весільний і післявесільний. Саме розподіл на ці етапи об’єднує різні українські весільні традиції в одну.
— Передвесільний блок — найбільший, — продовжує розповідь Роман. — Саме весілля — це вже майже фінал. Передвесільний блок допомагає усвідомити нареченій, що вона — вже не дівчина, вже не має права гуляти, знімати хустку, а нареченого готує до ролі батька. А післявесільний блок — це, як правило, жартівливе одруження батьків, які готуються до діда-баби.
Саме слово «весілля» — похідне від «веселитися». Пиятика пиятикою, але наречені традиційно взагалі не мали права нічого гіркого пити, — застерігає Роман. — Вони їли мед, закусували хлібом і трохи вина на вечір, але нічого більше. На них чекало щось інше, вони мали готувати себе до створення роду. Гуляли тільки родини. Зараз традиція в основному відійшла — і залишилася сама пиятика, — констатує ініціатор фестивалю.
Рожаниця, яка стала символом фестивалю, — це знак жінки, що народжує. У народній традиції, яка бере свій початок ще із дохристиянських часів, вона позначається спеціальним символом, який став елементом вишивки на рушниках і жіночих сорочках. Вишивається рожаниця червоними нитками на білому полотні.
— Ми обрали символ рожаниці, тому що культ жінки повертається в Україну. Особисто мої очі бачать її агресивною, але в Україні (бо Україна — це жінка) вона м’якша. Традиційно рожаниця зображається із піднятими і опущеними руками: з піднятими — коли набирає сонце, і Покрова — коли опускає руки на людей. Але головне — це те, що у неї з голови виходить дерево роду. Символ рожаниці зустрічається на рушниках. Причому малюнок ідентичний, наприклад, на рушниках Рівненщини і Чернігівщини. Це божество спершу з’являлося в описаному образі, а потім прийшло до людей вже як Діва Марія. Ми хочемо, щоб люди розуміли, що ніякого дохристиянства тут немає, просто є мудрість, яка закладена на полотні й у будь-яких етнічних речах.
— Символ рожаниці — це символ роду. Коли з’явилося християнство, він став символізувати і Богородицю, і Берегиню, і Покрову, — додає Ольга Золотарьова, актриса театру «Човен», одна із організаторів фестивалю.
Подібні дохристиянські символи абсолютно не суперечать релігії, вони дуже органічно вплелися в неї й стали її частиною.
— Якщо до цього розумно підійти, то конфліктувати такі символи і церква не повинні, — переконана Ольга. — Ми намагаємося не відкидати цей споконвічний символ, але, оскільки у нас християнська держава і всі ми хрещені, то намагаємося ці речі поєднати. Кожен малюнок на вишиванках, які ми носимо, — це не просто ромбик чи кружечок. Дуже важливо, щоб такий символ, як рожаниця, носила на одязі саме жінка. Символи взагалі потрібно вміти компонувати — і толкові вишивальниці про це знають.
Традиційне українське весілля великою мірою складається з обрядів і традицій зовсім не християнського походження, але, в той же час, ці ритуали ніким із релігійних діячів не заперечуються. Жителі села Бобриця не вбачають у цьому нічого загрозливого:
— Ці традиції існують у нас від діда-прадіда, і ми їх передаємо своїм дітям, — кажуть жінки.
БОБРИЦІ ПАМ’ЯТАЮТЬ СВОЮ ІСТОРІЮ
Заснування фестивалю «Рожаниця» (що відбувається вже вдруге) приурочене до храмового свята села Бобриця, до якого від Києва — рукою подати, але воно зуміло зберегти свою ідентичність. Тут є доволі цікаве музейне зібрання, що розповідає про історію поселення. Протягом двох років жителю Бобриці Миколі Ковальчуку вдалося зібрати повноцінну експозицію для місцевого музею, якому, втім, поки що не виділили приміщення. Тут є старовинний одяг, предмети побуту, але основне багатство експозиції — фотографії й документи, які оповідають історію Бобриці. Їх зібрано 2,5 тисячі. І всі вони стосуються виключно цього села. Микола Ковальчук разом зі своєю односельчанкою навіть книжку видали про історію Бобриці — «Безсмертна частка України — маленька Бобриця моя».
Перші поселення на території сучасної Бобриці датуються XI—XII сторіччям. Це були передові захисні корпуси княжого Білгорода. Але активно заселятися село почало в Богданову добу — 1600-ті роки. А річка Ірпінь, яка тече одразу за селом, була кордоном між Польщею і вільними козацькими землями.
— У радянскі часи було репресовано 18 сільчан, —продовжує оповідь Микола Ковальчук. — Деякі родини були репресовані за те, що жили заможно, творили свій добробут своїми ж руками, любили, народжували дітей. Деякі були розстріляні та замордовані за те, що не вступили в колгосп.
Тепер фотографії та списки цих людей стали частиною історії Бобриці, яку, дякувати Богові, є кому пам’ятати.
ВІДІРВАНЕ ЩАСТЯ
Насичена програма фестивалю включала невеличкі інсценування ключових весільних обрядів, що характерні для різних регіонів України. Один із найцікавіших — це винесення ритуального полотна Пресвятої Богородиці Покрови. Величезне полотно освячується у церкві. Далі тканина, яку тримають у руках незаміжні дівчата, щедро обсипається збіжжям, пшеницею, цукерками — щоб набирала в себе силу і добробут. І врешті-решт полотно розривають між собою дівчата. Кожна — якомога більше: на рушник або навіть на сорочку. Вихоплений шматок полотна дівчина повинна вишити червоними нитками. В перспективі цей рушник або сорочка стане частиною весілля дівчини.
— Я була тут минулого року, і мені вдалося відірвати чималенький шматок полотна, вже навіть вишила його... але заміж іще не вийшла, — розповідає одна з учасниць ритуалу.
Неподалік за цим обрядом із цікавістю спостерігають учасниці етнографічного колективу з Рівненщини «Троян». У їхньому регіоні такого звичаю немає. Та й традиційне весілля тепер майже ніхто не влаштовує.
— Колись і коровай пекли, і коровайниці були, дружки були. Я сама так виходила заміж, у вінку зі стрічками. Зараз уже не так, — розповідає одна з учасниць колективу. — Раніше весілля було веселе, гарне, пісні різні співали. От, наприклад, пісня коровайниць: «На гроді калюжа,/ Лежить мила недужа,/ Як музики зачую,/ То я танці танцюю». Цікавішим було весілля. Тепер понапиваються, понаїдаються, пісень нема ніяких, тільки одне: «Гірко!»
Народні співці з колективу «Джерело» (Вінницька область, Літинський район, село Гончарівка) розповідають, що їхнє село, навпаки, зберегло всі весільні традиції:
— У нас в основному традиційні весілля — село ж маленьке. На весілля ходить усе село. І на коровай у нас просять усе село — всі жінки приходять, несуть яйця, борошно, сметану, хто що має... А в понеділок після самого весілля всі пісні й обряди мають засвідчити, що дівчина йшла до шлюбу чесною. «Не журся, матінко, не журся,/ В червоні чоботи узуйся,/ Топчи вороги під ноги,/ Заробила твоя дочка пироги». Ця пісня означає, що молода чесна, не гуляща.
Про ці та інші весільні традиції можна розповісти ще багато, а от організатори обіцяють, що наступного разу ще й продемонструють наживо, яким має бути справжнє українське весілля.
