Наприкінці минулого тижня у київському Палаці спорту пройшли ігри третього етапу міжнародного хокейного турніру «Єврохокей челендж». У рамках турніру також відбулися торжества з нагоди 40-річчя українського хокею. Що стосується спортивних результатів, то національна збірна України, перемігши своїх суперників: збірні Латвії — 7:1 та Данії — 6:2, посіла перше місце. Мабуть, не варто переоцінювати це досягнення, оскільки основу латвійської збірної складали гравці ризького АСК «Огре», який замикає турнірну таблицю першості Східно-Європейської хокейної ліги, та й датчани після перемог на попередніх двох етапах на цей раз вирішили поекспериментувати зі складом. А ось щодо святкування начебто круглої дати, то тут виникають сумніви і запитання. По-перше, чи не помилилися організатори торжеств у визначенні дати народження нашого хокею? І, по- друге, чи дійсно стан справ у хокейному господарстві дає привід для святкування?
Історія хокею в Україні не така вже й древня, щоб не знати, що налічує вона більше, ніж 40 років. Незрозуміло чому, але хокейні функціонери за відправну точку взяли жовтень 1963 року — початок виступів новоствореної хокейної команди майстрів київського «Динамо» у першостях СРСР. А що, до цього хокею в Україні не було? Варто нагадати, що ще у першому чемпіонаті СРСР у 1946—1947 рр. взяла участь команда ужгородського «Спартака», у другій групі першості СРСР виступали хокеїсти «Локомотива» з Харкова, починаючи з 1949 року регулярно проводився чемпіонат України. У ті часи географія українського хокею охоплювала не тільки визнані хокейні центри — Київ і Харків, але й Ужгород, Дрогобич, Львів, Івано-Франківськ, Чернівці, Суми, Чернігів, Вінницю, Полтаву. Змагання з хокею були проведені і на першій Українській зимовій спартакіаді 1962 року, а у тому ж році збірна України посіла четверте місце в хокейному турнірі першої Зимової спартакіади народів СРСР. Тож чому ми повинні про все це забути і робити вигляд, що до 1963 року хокею в Україні не було? Тільки тому, що комусь дуже захотілося зайвий раз «засвітитися» на публіці та продемонструвати свою турботу за розвиток цього виду спорту, задля чого й «підігнали» круглу дату? Але достатньо подивитися на результати цієї «турботи», аби зрозуміти, що приводи для радощів відсутні.
Відомо, що найбільших успіхів українські хокеїсти досягли у 80-х роках минулого століття, коли київський «Сокіл» успішно виступав у Вищій лізі чемпіонату СРСР і навіть став бронзовим призером, а компанію йому протягом двох сезонів складало харківське «Динамо». На той час дитячо-юнацькі хокейні школи працювали у Києві, Харкові, Донецьку, Сєверодонецьку, Дніпродзержинську. І працювали успішно — вихованці цих шкіл виступали за першу, юнацьку та молодіжну збірні Радянського Союзу, ставали чемпіонами світу та Європи, кияни Дмитро Христич і Олексій Житник першими серед українців проторували доріжку до НХЛ і не пасли там задніх.
Але на початку 90-х у високих кабінетах спортивного відомства хтось вирішив, що хокей — це вид спорту не для України, тому й не варто приділяти йому уваги і витрачати на нього кошти. Кинуте напризволяще хокейне господарство вимушене було виживати самотужки. І те, що український хокей не вмер тихою смертю, то це заслуга фанатів хокейної справи, які вірили і вірять в український хокей, насамперед тренерів дитячих шкіл, котрі у надзвичайно складних умовах безгрошів’я, на чистому ентузіазмі продовжували готувати юну зміну. І не їхня вина, що вони працювали і зараз працюють здебільшого на «чужого дядька». Не маючи можливостей виступати на батьківщині, випускники українських хокейних шкіл вимушені шукати щастя у Росії та третьорозрядних командах Північної Америки, а найбільш талановиті залишають Україну ще у шкільному віці. Колись уславлені київські «соколи» залишилися єдиною українською професійною командою і зараз перебувають у нижній половині турнірної таблиці першості далеко не престижної СЄХЛ. Різко скоротилася кількість хокейних ковзанок, а ліцензованих хокеїстів в Україні менше 1000.
Але навіть за цих умов молодіжна і юнацька збірні у окремі роки виступали у вищих лігах світових першостей. Слід віддати належне тренерам і гравцям національної збірної, яка, за відсутності хоча б найменшої уваги і підтримки, шість років наполегливо йшла до вищого дивізіону світового хокею, — для них поняття патріотизму було вищим за гроші. Але як тільки вона туди пробилася, серед спортивних функціонерів, які для досягнення означеної мети й пальцем не поворухнули, знайшлися бажаючі, якщо не приписати собі, то хоча б розділити цю заслугу з тренерами і хокеїстами. Крім того, з’явилася можливість побувати на світових хокейних форумах за державний кошт. Тому й згадали про проблеми українського хокею, але не більше. Хоча, здавалося, успіхи національної збірної, яка увійшла до провідної десятки світового рейтингу і непогано виступила на зимових Олімпійських іграх 2002 року, продемонструвавши, що у нашого хокею є перспективи, змусять спортивне керівництво від слів перейти до практичних справ. Але справа так і не зрушила з місця — хокей як був, так і залишається пасинком у керівників українського спорту. Фактично нічого не зробив для розвитку хокею в країні і президент ФХУ Олександр Омельченко. За п’ять років його перебування на цій посаді навіть у Києві не збудовано жодної хокейної ковзанки, припинила існування київська команда «Беркут», хокейні школи ледь животіють. Тож не дивно, що хокейні резерви, закладені ще у 80-і роки, потроху вичерпуються. Юнацька збірна опустилася до другого дивізіону світової першості, увійшовши в компанію таких «хокейних» країн, як Австралія та Ісландія. Національна збірна «провалила» цьогорічний чемпіонат світу, вигравши лише один матч. Винного знайшли дуже швидко — ним зробили головного тренера Анатолія Богданова, людину, яка, на думку багатьох, найбільше за всіх зробила для розвитку хокею в Україні.
Можна ще багато говорити про хокейні проблеми, але висновок один — без належної уваги, без конкретних справ, без фінансової підтримки, без масовості український хокей, як вид спорту, приречений на вимирання. Тож не святкувати треба, а засукавши рукава, заходитися реанімувати тяжко хворого.
І насамкінець — цікава «святкова» деталь, яка красномовно ілюструє все сказане вище. В Україні так і не знайшлося спонсорів турніру «Єврочеленджа», і у цій ролі виступила відома російська нафтова компанія. А щоб глядачів не вводила в оману присутність у її назві приставки «Україна», в Палаці спорту на флагштоку поряд з прапорами країн — учасниць турніру сусідствував російський триколор.
