Таємниці, перегони та інтриги рибальства

Квоки бувають металеві та дерев’яні. Промислові й ручної
роботи. Ті, котрі ручної роботи — прирівнюються до творів мистецтва. Рибалки,
хвалячись трьома квоками з груші, самовдоволено говорили: «Зроблено правнуками
Страдіварі!»

ПРАПОРИ ПІДНЯТО!

Панорама бази «Козинка» була чудовою. Дніпро тут був широкий
та величний. Не знаю, чи так само він широкий, як Дніпро, оспіваний Миколою
Васильовичем Гоголем, але «рідкісними птахами», які долітали до його середини
(й далі), були звичайні чайки.

Погода, щоправда, сказилася. Розлютився холодний вітер.
А сонце лише іноді, немовби через замкову шпарину, підглядало за діями
учасників, крізь тріщини у хмарах. Коли я потяг із собою на катер ковдру,
дехто здивовано спитав: «Навіщо?» — а я логічно відповів: «Укриюся, щоб
не згоріти».

Після того, як нам роздали порядкові номери (учасників
було близько п’ятдесяти!), і ми вишикувалися, як на парад, головний суддя
змагань, голова Київської федерації рибальства Яків Андрійович Двірний
оголосив про початок змагань. Його урочистий бежевий костюм приємно контрастував
зі штурмівочно- спортивними обладунками «мисливців за сомами». Яків Андрійович
по-генеральському браво наказав піднести прапори. Однак вони і так давно
вже були підняті і майоріли за спинами рибалок на огорожі. Тому спортсмени,
регочучи, розвернулися, подумки піднесли стяги ще вище й під регіт повернулися
назад. Було дано старт!

Щоб суддів можна було легко відрізнити, на них рябіли яскраво-червоні
безрукавки. Судді повинні були стежити за дотриманням правил, до яких входить
і такий нюанс, як кількість гачків, що використовуються, і подібне.

МОТОРНА ЕКВІЛІБРИСТИКА

Ми з фотокором влізли на диво-катер. Він був граційної,
обтічної форми й нагадував космічний болід. Супер-машина мала масштабну
назву «Континент-430». За кермом був легінь у круглих окулярах — Микола
і його дівчина Олена. Я в ковдрі сів між ними. На носі корабля, в героїчних
позах всілися наш фотокор Анатолій Медзик і невідомий телевізійник з довгим
сивим волоссям, схожий на індіанця.

Микола повернув ключ запалювання і двигун, розбризкуючи
тонни води, заревів своїми 85-ма кінськими силами. За секунду він потяг
катер на середину річки. У його рекламі на борту було написано: «Човен
для тих, хто не боїться бризок і хвиль». Те, що вони є, тут же підтвердилося
— всіх накрило пеленою крижаних бризок.

Розігнавши човен до 70-ти кілометрів на годину, Микола
несподівано натиснув на гальма, і фотокор з оператором мало не випали за
борт. На обличчі Анатолія проглядався героїзм. Він боровся за життя, як
міг. Не за своє. За життя фотоапарата «Саnon», вартість якого можна порівнювати
з вартістю катера.

Перед водієм містився ехолот — прилад, на екрані якого
відтворювався не лише рельєф дна, а й навіть умовне зображення риби.

Опинившись між двома берегами, ми з подивом виявили, що
не бачимо на просторій водній рівнині жодного учасника змагань. Нарешті
ми з радістю помітили вдалині червону форму судді — хоч хтось із наших
живий!

За три метри від нього Микола з великими зусиллями зупинив
свого залізного друга. Коли бризки осіли, з’ясувалося, що це зовсім не
суддя, а якийсь невідомий переляканий громадянин у рожевій майці, котрий
катає не менш перелякану панночку. Сомами тут і не пахне. Перевіривши за
компасом, у якій частині світу ми перебуваємо, ми продовжили пошуки.

Було помічено з номером на спині дідуся-рибалку. Для того
щоб зробити зйомку вдаліше, бойова посудина підкралася до нього якомога
ближче. В цей момент дідусь розігнувся й закинув блешню. Вона впала в трьох
сантиметрах від «Континенту». «Так і вбити можуть», — сказав я, натягуючи
ковдру на голову. Миколі це також не сподобалося, і, поставивши катер на
диби (в буквальному значенні слова), він кинувся в бік Києва, де в серпанку
курсували яхти, а весь обрій був поторочений заводськими димарями, як сірниками.
Між Миколою та його дівчиною відбулася така бесіда: «Ти що, очманів? Хочеш,
як учора на дні народження? Зменши, я сказала, швидкість». — «Не бійсь!»
— самовпевнено-ковбойським тоном сказав він. — Я не боюся, — розсудливо
відказала дівчина. — Я контролюю!»

За деякий час ми виявили рибалок-спортсменів і навіть тих,
що намагалися ховатися в очеретах. Не думаю, що наші бучливі візити до
учасників змагань могли б допомогти їм наловить сомів. Але дуже вже було
цікаво подивитися, як молодики квокають.

Щоб якось виправдати незручності, яких ми завдавали, ми
почали повідомляти рибалкам, звіряючись за ехолотом, де є риба. Пару разів
нам відповіли, як резидент — розвідникові: «Дякуємо за інформацію! »

Риба виявилася не дурною. В основному вона водилася в районі
фарватера, який праворуч позначався червоним буйком, а зліва — чорним.
Тобто в тому місці, де ловити заборонено — баржею задавити може. Може,
сучасна риба в курсі деяких судноплавних правил.

На червоному буйку під номером 108 сиділа чайка розміром
із невеликого птеродактиля, яка, звичайно ж, привернула нашу увагу. Щоправда,
коли підгрібала наша реактивна посудина, перната подруга обачно забиралася
подалі. Але, зробивши коло пошани, вона незмінно поверталася на улюблений
буйок. Лише з третього разу фотокорові вдалося сфотографувати річкового
«винищувача». У момент зльоту (див. фото), саме зараз вона «ховає шасі».
Роздратувавши і людей, і тварин, ми звитяжно повернулися до рідного причалу.

4521 ПЕРЕМОЖНИЙ ГРАМ

З іншого берега прибув директор сусідньої бази: гладкий
життєрадісний чоловік у формі рибнагляду. І відразу ж став розвінчувати
змагання: «Знаємо ми цю кухню. Двірний набере на Оболоні сомів, прив’яже
їх за зябра, а потім витягне, коли треба. Ось тобі й змагання!»

Однак подальші події розгорталися не за сценарієм люб’язного
сусіди.

Мешканці бази двічі прибігали захоплюватися уловами. Спочатку
це були два відносно невеликі соми, а потім молодик продемонстрував екземпляр
побільше. Кілограмів десь на 10—12. Малеча із завмиранням серця заглядала
йому в пащеку. Безперечно, це був перший претендент на перемогу. Але після
того, як усі учасники дісталися берега (а це мало статися не пізніше, ніж
о 14:45), серед суддів розпочалося бурхливе обговорення щодо присудження
першого місця.

Були певні ознаки, які говорили про те, що сома-гіганта
було впіймано раніше, ніж стартували змагання: ранка на його губі не кривавить,
якийсь він млявий, і живіт у нього трохи побитий. Коли нещасний сом мотилявся
на мотузці по дну, неначе дикий скакун на прив’язі.

Поки тривала суперечка в суддівській колегії, рибальський
народ потихеньку став відтягатися: почалося приготування юшки, попередня
перевірка якості спиртних напоїв (генеральне їх куштування розпочнеться
лише під час споживання юшки) та спільне виспівування пісень під баян.
Переважав репертуар Юрія Антонова. Після пісні «Мрії збуваються і не збуваються»
судді оповістили вердикт. Сома-велетня не зараховувати. А визнати, що його
зловили не під час змагань. Пізніше в цьому зізнався і його власник. «Мрія
не збулася!»

Переможцем був визнаний прапорщик у відставці Ігор Манчуровський.
Його красень-сом важив 4251 грам (у такій серйозній грі рахунок іде на
грами). Перемогу він присвятив своїй колишній частині з Київської військової
округи. Коли одна з журналісток поцікавилася: «Коли їстимемо юшку з вашої
риби?» — Манчуровський штивно перервав голодну дівчину: «З чемпіонів юшку
не варять!»

З жінок-учасниць переможницею оголосили Галину Коваленко.
А в номінації «ветеран» приз отримав вісімдесятиоднорічний Сергій Захарович
Кузьмін. Ведучий при врученні йому нагороди зазначив: «Не лише коханню
будь- який вік скоряється, але й риболовлі! А що вам, Сергію Захаровичу,
над усе подобається в рибальстві?» Його відповідь була влучною: «Юшка!»

Призами були рибальські скриньки та снасті, які вручав
один із організаторів акції, директор фірми «МіГ» Геннадій Надбережний.
Намет від його фірми торгував рибальським приладдям протягом змагань під
вивіскою «Снасті від дядька Михайла». Коли я запитав у нього, чому «від
дядька Михайла», а не «від дядька Геннадія», він сказав, що щодо цього
є три версії. Перша така: «Коли французи-виробники снастей шукали за часів
Перебудови, з ким співпрацювати, вони кожній українській фірмі, зацікавленій
у цьому, давали 40 хвилин, щоб її представники репрезентували свої проекти.
«Зі мною, — гордо сказав Надбережний, — вони пробалакали п’ять годин. Вибір
було зроблено. Французи вирішили, що дядько Михайло — це Горбачов. Друга
версія. Ще у Сабанєєва, найбільшого фахівця з риболовлі, в книжці 1911
року було сказано: «Найкращі гачки англійські. Німецькі гачки значно гірші
за англійські. А російські, ті, що в продажу, ні на що не придатні. Лише
в деяких місцях можна дістати хороші гачки для великої риби, виготовлені
самими рибалками з криці, з якої роблять коси (т. зв.«кісної сталі»). Кращим
майстром серед них вважається гармоніст Михайло...» А третя — на честь
мого батька, який розуміється на риболовлі й виготовляє якісні гачки вже
понад двадцять років. «Яка ж версія вірна?» — запитав я у директора. Він
посміхнувся й загадково відповів: «Та, яка вам більше подобається!» Я цього
не вирішив. Тому й виклав тут усе.

ЩАСЛИВИЙ ФІНАЛ

Коли нагороди було роздано і переможці, насолоджуючись
тріумфом, дещо відсторонено всміхалися в об’єктиви телекамер, зготувалася
юшка.

Зголоднілі рибалки, а також їхні дружини і дітлашня скуштували,
нарешті, ту страву, яку понад усе цінує ветеран рибальства Сергій Захарович.

Танці під баян лірично завершили вечір.

В автобусі, який віз учасників дійства до Києва, «рибні»
розмови не припинялися. Традиційно звучали хвастощі майстрів, а також передача
досвіду новакам. Олег Георгійович, той самий немолодий рибалка, якого я
бачив у вагоні метро в рожевій сорочці, розповідав, що він роками вивіряв
правильний нахил квоку, який на двадцять градусів відрізняється від загальноприйнятого.
Що, почувши його звук, соми відразу ж кидають свої заняття і самі навішуються
на гачок. Якщо справи в Олега Георгійовича підуть так і далі — сомів у
річці не залишиться. Сьогодні, щоправда, він не виловив жодного. Але це
— дарма, доля рибалки — мінлива!

Проте навіть ті, хто в цей день виявився без улову (але
не без юшки!), привезли додому свій чудовий настрій! У тому числі і я!