Він вірний одному театру — Російській драмі ім. Лесі Українки. «Ревізор», «Милий брехун», «Дон Кіхот. 1938 рік» — це далеко не весь перелік вистав, в яких зайнятий Юрій Іванович. А ще в українському перекладі відомих кінофільмів його голосом говорять культові актори — Арнольд Шварценеггер, Аль Пачіно, Х’ю Лорі (мегапопулярний сьогодні серед телеглядачів Доктор Хаус).
— Ви працюєте з дуже різними текстами — Гоголь, Островський, — всього і не перелічиш, а яка драматургія для вас є найбільш близькою?
— Передусім, будь-яка класика мені цікава... Адже це матеріал на всі часи. Для актора це не просто тексти: залучення до класичних творів — це, передусім, школа (в них закладено автором усе). Якщо актор хоча б «підтягається» до цього рівня, чи можна бажати більшого? Тому Островський і Гоголь, а ще — Чехов (останнього автора я ніколи не грав, але дуже хочеться). Разом із тим, якщо говорити про сучасну п’єсу, то вона, на жаль, поки що не надихає. На мій погляд, її просто немає, або вона абсолютно відособлена від сценічного мистецтва... Я ще молодий і зіграти хотілося б багато чого — і Шекспіра, і Достоєвського, з текстами якого мені також не доводилося працювати. На мій погляд, це так своєчасно для сьогодення. А Горький?.. Спробуйте знайти більш актуальну п’єсу, ніж «На Дне»...
— Чи є у вас «свій режисер»? Із ким особливо цікаво та комфортно працювати?
— Специфіка нашої професії така, що ми не вибираємо режисерів — усе якраз навпаки. Тому, так би мовити, момент вибору відпадає сам собою. Але, звичайно, є «твій режисер», є «не твій» — це абсолютно нормальна ситуація. А потім, знаєте, я завжди намагався зробити режисера своїм, навіть якщо він таким не був. Мені здається, що одним із основних елементів акторської професії є не лише віра в запропоновані обставини, але й у режисера. Віра в його розум, талант, успіх, якщо хочете.
Я дуже радий, що на своєму професійному та життєвому шляху я зустрів Михайла Юрієвича Рєзніковича. Це людина, яка за обсягом професійних і людських знань на голову вища за мене. Тому працювати з ним надзвичайно цікаво. Поки, на жаль, мені довелося працювати з цим режисером лише у двох виставах — «Осінні скрипки» та «Дон Кіхот. 1938 рік». Але й про них можу сказати, що найбільш цінним і значущим є репетиційний процес. Це цілий шматок життя — продуктивний, насичений, не дивлячись на те, що фізично складний. Рєзнікович — надзвичайно вимогливий режисер: він визнає лише 100% існування артиста на сцені — 99% його не влаштовує. Якщо ти через це пройшов, то багато речей тобі здаються більш зрозумілими, близькими, чи то зримими. Коротше кажучи, будь-яка робота з Михайлом Юрієвичем — це всерйоз і надовго.
— Чи доводилося вам коли-небудь відмовлятися від ролі?
— Ніколи. Це мій принцип, якщо хочете. Можу відмовитися від зйомок у рекламному ролику або навіть у кіно, тільки не від роботи в театрі.
— Як ви гадаєте, яким є ваш глядач і який театр йому сьогодні необхідний?
— Я не можу напевне сказати, який він — мій глядач. Але мені дуже хотілося б вірити, що він — розумний, і душа в нього не мізерна. Не дивлячись на те, що люди останнім часом трохи розточилися, сутність людська мало змінилася. Вона залишається такою ж — і в V столітті, і в XXI. Театр глядачеві потрібен, передусім, добрий, не агресивний. Він повинен обов’язково нести віру, надію, але в жодному разі не принижувати людину, не лякати її і не тягнути на дно. Можливо, ставити якісь проблемні питання.
— Як можна охарактеризувати стан сучасного українського театру?
— Можливо, хтось зі мною не погодиться, але, на мій погляд, українська театральна культура, на жаль, не претендує на якусь унікальність. Швидше за все, причиною тому — українська ментальність. Навіть театральний Київ тримався і тримається на окремих особах. Немає постійної історії на високому рівні. Є певна група людей. І якщо вона зникне, все також зникне. Подібну ситуацію, вочевидь, сформували різні фактори. Хоча б те, що при розвалі величезної держави, найбільш талановиті особистості поїхали до Москви. І сьогодні, якщо з Москви прибрати знакові театри або фігури, театральний процес не зазнає краху. В Україні, на жаль, немає тієї хвилі, яка б виштовхувала на поверхню нових лідерів.
— Чи вірите ви в соціальну місію театру?
— Не думаю, що театр повинен бути трибуною, як колись було прийнято вважати. Театр — справа сімейна: це розмова по душах, інтимне звернення до людини. А заганяти людей у натовп?.. У нас вже був подібний досвід і ні до чого позитивного він не призвів. Театр, радше, близький до якогось церковного таїнства. Адже, як і до церкви, людина йде до театру, якщо в неї є в цьому потреба. А «соціалка» жодного таїнства не передбачає.
— Ви — актор психологічного театру. Але сьогодні режисери й актори намагаються шукати, експериментувати також в інших системах і естетичних напрямках. Хотілося б узяти участь у подібних експериментах?
— Я завжди вітаю всілякі експерименти. Дивакуваті або безглузді — це завжди свіжа кров, навіть якщо вони викликають у тебе відторгнення. Коли дивишся такі експерименти, вони залишаються у тебе в підсвідомості, і щось ти використовуєш, але вже переробляючи під свою систему координат — психологічну. Самому взяти участь? Відверто кажучи, навіть якось страшнувато. Хоч якщо там є потужне людське посилання, якась філософія, то чому б і ні.
— Які професійні навички вам дає робота в озвученні кінофільмів?
— По-перше, це хороше тренування з техніки мови. Адже бувають різні персонажі. Одна справа озвучувати Шварценеггера, де не так уже й багато тексту, і зовсім інше — Аль Пачіно, за яким текстово складно угнатися. Але найцікавіше, звичайно, це гра. У акторів є поняття — мовна характеристика персонажа. Ось із нею і працюєш. Потрібно «вловити» голосом пластику, вік, психотип, соціальне становище, національність — усе, що завгодно — і при цьому не самовиражатися, щоб це було органічно, і не заважало сприйняттю фільму. Якщо фільм гарний, то емоцій отримуєш не менше, ніж під час вистави.
