Про неї написано масу гарних рецензій, але критикам так і не вдалося розгадати нейоловський феномен. Звідки у цієї тендітної, невисокої жінки стільки енергії і пристрасті, не перестають вони дивуватися? А актриса лише дає нові підстави для захоплених запитань. Таким стала вистава «Граємо... Шіллера», показана недавно театром «Современник» у Києві. З нього і розпочалася наша розмова.
КОРОЛІВСЬКА ЕПОПЕЯ
— Коли вступаєш в абсолютно незнайому для себе воду, то, природно, хвилюєшся, — зізналася Марина Мстиславівна. — Я дуже нервувала, адже зазвичай мої героїні — страждають, а у виставі «Граємо... Шіллера» — сценічний варіант трагедії «Марія Стюарт», поставлений литовським режисером Рімасом Тумінасом (переклад Бориса Пастернака) я граю жорстоку жінку. Шіллер досить визначено розфарбував своїх героїнь. Марію — білою фарбою, а Єлизавету — чорною, багато у чому «грішачи» по відношенню до реальних історичних подій. Це був період пізнього Середньовіччя, спроби встановлення абсолютизму королівських дворів в Європі. Єлизаветі в Англії це вдалося зробити, а Марії у Шотландії — ні. Вони антиподи в усьому, від зовнішності — (потвора і красуня) до зигзагів долі. Єлизавета, після смерті матері Анни Болейн, довгі роки провела у в’язниці для державних злочинців, її називали незаконнонародженою через те, що мати була другою дружиною Генріха VIII. А Стюарт через два тижні від народження стала королевою Шотландії. Незважаючи на родинні зв’язки (королеви були троюрідними сестрами), вони сповідували різні релігії: протестантство і католицтво. Єлизавета була бездітною, а Марія двічі виходила заміж. Її перший чоловік Франциск II був королем Франції. У 15 років Стюарт овдовіла і їй довелося повернутися на батьківщину. У Єлизавети був талант управляти країною, а Марія більше захоплювалася поезією, міняла коханців і справами не переймалася, але була інтриганкою за своєю природою. Наприклад, до свого гербу додала геральдику Англії і таким чином не визнала права Єлизавети Тюдор на трон. Вдруге вийшла заміж за графа Дарнлея лише для того, щоб з’явився спадкоємець королівства. А коли народила сина Якова, то вирішила знищити остогидлого чоловіка. Одного разу, замок в якому зупинився Дарнлей підірвали, і цей злочин, не без підстав, приписували Марії. Побоюючись помсти своїх васалів Стюарт втекла. Притулок вона знайшла в Англії, скориставшись запрошенням Єлизавети, але варто Марії було тільки в’їхати до країни, як її відразу ж заарештували. В ув’язненні вона провела 18 років, живучи у розкоші. Обіцяла, що той, хто її звільнить, отримає трон. Ці листи стали доказом провини королеви. Її зрадив власний син, що отримав гарантію від Єлизавети, що матиме корону. І вона своє слово дотримала! Рішення стратити Стюарт як державну злочинницю виніс суд. Відомий факт, що Марія і Єлизавета ніколи не зустрічалися особисто, і їх розмова не більш ніж фантазія Шіллера. Після страти суперниці, Єлизавета рік носила траур, зваливши відповідальність за виконання вироку на лорда- хранителя печаті, стверджуючи, що помилково підписала указ. Єлизавета правила майже 45 років і цей період історики називають блискучою епохою, протегувала мистецтву, один із великих авторів того періоду — Шекспір. Як бачите, говорити, що Марія була «біла і пухнаста», а Єлизавета «чорніша за ніч», не доводиться.
Коли на першій нашій зустрічі режисер Рімас Тумінас сказав: «Треба трохи захистити, допомогти вашій героїні», то я подумала, добре, що ми будемо ліпити образ Єлизавети, показуючи різну її суть. Так, вона плете інтриги, але це, швидше, стратегічні кроки політика, глави держави, що відстоює свою корону. Ми розпочали пошуки фарби ролі, а потім розставляти акценти. Я щаслива, що ця вистава з’явилася, що вдалося зробити роль абсолютно не схожу ні на які інші мої роботи. Ми репетирували радісно. Часто з нашої аудиторії лунав такий гомеричний регіт, що артисти, котрі проходили повз, запитували: «Ви точно Шіллера репетируєте? Це «Марія Стюарт» чи якась комедія?». Коли Рімас репетирує, то таке відчуття, що він розказує свої сни; їх неможливо передати. Цей процес можна порівняти з поетичним рядком: «Есть тонкие властительные связи меж запахом и контуром цветка». Я не знаю, хто з нас був «запахом», а хто — «контуром квітки», але з’єднання: актори — режисер все ж відбулося.
РІДНІ ДУШІ
— У театрі ім. «Моссовета» я дебютувала у виставі Анатолія Ефроса «Турбаза», — згадує Марина Нейолова. — Раптом дізнаюсь, що у «Современнике» шукають заміну на головну роль для вистави «Валентин і Валентина». Цю постановку у театральних колах називали «знаковою» і при цьому обов’язково посміхалися. Справа в тому, що варто було призначити на роль актрису, як вона тут же йшла у декрет. Тому виконавиці мінялися немов рукавички. Мені запропонував спробувати зіграти Валентину Костянтин Райкін. Я переживала: півроку працювала у «Моссовете», ніби до мене вже звикли, а тут все доведеться починати все спочатку. З Костею у той час ми були знайомі заочно. Я собі уявляла його високим, струнким, красивим чоловіком — таким собі Аркадієм Райкіним-2, але без сивого пасма у волоссі. Прийшла до їхнього будинку за годину до зустрічі. Ходила як маятник туди-сюди. Коли двері відчинив невисокий юнак з усмішкою чеширського кота, з приплюснутим носом боксера та пронизливими очима-вуглинками, то хвилину крім «здрастуйте» я нічого не могла вимовити. Не поєднувалися два портрети: вигаданий і реальний. Я була шокована його жіночою зачіскою і пластикою тварини. Але коли ми почали говорити про виставу, я поступово попала під чари Кості. Він зняв свою безглузду перуку і... виявився абсолютно бритоголовим. Буквально кілька днів тому закінчилися зйомки у картині М. Міхалкова «Свій серед чужих, чужий серед своїх». У нього була невелика роль, але заради неї Костя, підкоряючись вимозі режисера, так себе знівечив. Потім, коли я вже стала працювати в «Современнике», то використала цю перуку у виставі «Дванадцята ніч», граючи Віолу. Внаслідок нашої довгої розмови ми з’ясували, що дивимося однаково на багато речей, навіть відчуваємо схоже. Було відчуття, що давним-давно знайомі й говоримо однією мовою.
Мої проби у «Современнике» можна назвати ходінням по колу. Спочатку, підготовлену з Костею сцену з «Валентина і Валентин» ми показали Олегу Табакову (у ту пору директору театру). Потім режисерові Галині Волчек, потім худраді та всій трупі. Ми репетирували вдома і на дачі Райкіних. І тільки у театрі я побачила своїх партнерів по виставі. Абсолютно не знала мізансцен: звідки вийти, куди повернутися, в яку сторону подивитися. А у цій постановці ми з Костею, як головні герої, постійно знаходилися на сцені. Я стояла з відкритим ротом. Забула, що сама повинна грати, з голови вилетів текст. Не провалилася, завдяки Кості. Він мене вчасно підштовхував і підказував роль.
З Костянтином ми були партнерами більше десяти років, але друзями залишилися до цього часу. Зараз через завантаженість бачимося рідко, але, забуваючи про час, можемо ніч безперервно розмовляти по телефону. Ми — рідні душі. Все життя обидва здаємо екзамени. Незважаючи на те, що він був сином знаменитості, прізвище «Райкін» йому більше заважало, ніж допомагало. Кості доводилося у десятки разів більше працювати, доводячи, що він у творчості самостійна одиниця. Сьогодні театр «Сатирикон» є одним з культових у Москві, його постановки завжди дуже цікаві, на них важко дістати квитки. У цьому величезна заслуга Кості як керівника. Він зумів відбутися і як прекрасний актор, і як режисер. Він працює 24 години на добу, грає по 20 вистав на місяць. При цьому встигає і ставити вистави, і займатися організаційною роботою в театрі.
РАНЕВСЬКА ТА ЇЇ ХЛОПЧИК
— Наше знайомство з великою актрисою сталося з її ініціативи, — продовжує розмову Марина Мстиславівна. — Одного разу Фаїна Георгіївна подивилася по телевізору виставу «Поспішайте робити добро» і зателефонувала до театру сказати, що вона захоплена моєю роботою. Але адміністратор мене до телефону не покликав, дізнавшись про це я прийшла до неї додому з вибаченнями. Запросила її на виставу, але вона відмовилася, сказавши: «Дитинко, я не можу прийти, оскільки не маю на кого залишити мого Хлопчика». Цю собаку вона практично усиновила. Хлопчик був непородним псом і з роками став фактично господарем Раневської. Коли він захворів, то Фаїна Георгіївна не могла знайти собі місця і підняла на ноги не просто лікарів, а професуру. Якщо він лежав біля дверей, то поки сам не підіймався Фаїна Георгіївна його не турбувала. Вона читала Хлопчику вірші на французькій мові і стверджувала, що він чудово освічений. Говорила, що він живе як Сара Бернар, а вона — як сенбернар. Спеціально для догляду за ним була найнята домробітниця, котра вигулювала собаку, а заодним разом, користуючись довірливістю господині, обкрадала її. Раневська до мене завжди дуже тепло ставилася. Зустрічалися ми рідко, але майже щодня спілкувалися по телефону. Після кожного візиту до неї у себе в сумці або у кишені пальта я знаходила презент — книгу. В актриси колись була унікальна бібліотека. Але частину її вона роздарувала, а найцінніші примірники у неї просто вкрали.
Запам’яталося як у театрі ім. «Моссовета» Фаїна Раневська і Варвара Сошальська були призначені на одну роль. Вони обидві були похилого віку. Раневська сиділа у залі, а Сошальська репетирувала на сцені. Проходячи повз лаштунки, вона випадково наступила на якусь петлю, раптом стали міняти декорації і нещасну актрису за ногу потягли вгору. Ми всі заніміли. І раптом Фаїна Георгіївна, котра ніколи не втрачала гумору, своїм характерним низьким голосом пророкотала: «Боже мій, люба, я так не зможу».
У ВОЛЧЕК Є СЛАБИНКА — СМІШЛИВІСТЬ
— Я вже звикла до того, що мене періодично записують у родички Галини Волчек. Стверджуючи, що головні ролі у театрі отримую виключно тому, що я чи то її донька, чи то сестра. Все це не більш, ніж чутки. Ми з Галиною Борисівною рідні не по крові, а по творчості. Наша перша спільна робота була у виставі «Ешелон». Я грала роль Саші — дівчини, що перебуває постійно у прострації. Говорила всього пару фраз. Зате могла спостерігати за колегами. Адже у цій постановці зайняті практично всі актриси «Современника». Галину Борисівну Волчек я вважаю своїм найулюбленішим режисером. Вона прекрасна актриса, що вміє навіть найменшу роль зробити виграшною і такою, що запам’ятовується. Але має одну маленьку слабинку — дуже смішлива. Її «розколоти» — нічого не варто. Тим більше, що на сцені будь- яка дрібниця може викликати регіт. Одного разу у «Записках Лопатіна» Валентин Гафт обмовився: «Коли ви були у лопухації». Я закрила обличчя руками і стараюся подавити сміх, а Галина Борисівна регоче на весь голос. Тільки ми взяли себе у руки, як звучить продовження — «Я був в евапупації». Тут Волчек вже почала ридати від сміху. Глядачі нічого не розуміють. Довелося платформу, на якій ми сиділи, терміново прибирати за лаштунки і давати завісу.
Іншої такої фанатично відданої театру людини, як Галина Борисівна, важко знайти. Саме вона зуміла не тільки зберегти «Современник», коли вслід за Олегом Єфремовим, пішли провідні актори нашої трупи, але і тримати його на рівні. Її заслуга й у тому, що наш театр багато років залишається аншлаговим, а також цікавим глядачам.
Професія театрального актора одномоментна. Це не живопис, який може бути зрозумілий колись, і не музичний твір, оцінений слухачами через 100 років. Треба навчитися долати себе, часом забути про біль, самолюбство, невміння, страхи і нерви. Тому що ти не маєш права сказати глядачеві, що я не готова і покажу це завтра. Театр — це сьогодні, зараз і в цю хвилину. Саме на сцені відбувається перебільшення життєвих ситуацій, переплетення пристрастей і потрясінь. Для мене театр це повернення у дитинство, коли людина вірить у дива. Це здатність пережити кілька життів за той час, поки йде вистава. Мені здається, що тільки нові ролі дозволяють артисту не розслаблятися і бути постійно у формі.
