До Днів німецької культури в Україні Київський національний театр російської драми ім. Лесі Українки спільно з німецькими колегами підготував виставу «Переслідування і вбивство Жана-Поля Марата, представлене артистичною трупою психіатричної лікарні в Шарантоні під керівництвом пана де Сада» Петера Вайса.
Прем’єра відбудеться 18 вересня напередодні офіційного відкриття сезону, який Російська драма планує відкрити 4 жовтня (у Мюнхені глядачі побачать цю виставу 4 листопада).
Про нову виставу «Дню» розповідає Алла Рибікова — координатор проекту, автор сценічної версії, перекладач окремих сцен, які не ввійшли до опублікованого перекладу Льва Гінсбурга. Слід нагадати, що Алла Рибікова з 1995 року стоїть біля джерел творчих зв’язків Театру ім. Лесі Українки з Німеччиною, і завдяки їй здійснено багато спільних творчих задумів:
— Посольство Федеративної Республіки Німеччина в Україні запропонувало нам продовжити співпрацю в створенні двомовних вистав. Перший спільний німецько-український проект Національного театру російської драми ім. Лесі Українки й Інституту театрознавства Університету Людвіга Максиміліана в Мюнхені — постановка вистави «Ромео і Джульєтта» В. Шекспіра, де всі Монтеккі говорять німецькою, а всі Капулетті — російською. Ця вистава з успіхом пройшла не лише в Україні та Німеччині, але й у Швейцарії, Канаді й інших країнах.
Зараз нам німецькі колеги запропонували дуже гостру політичну п’єсу німецького антифашиста Петера Вайса «Переслідування і вбивство Жана-Поля Марата, представлене артистичною трупою психіатричної лікарні в Шарантоні під керівництвом пана де Сада». Написана 1964 року, вона у 60-ті успішно пройшла всією Європою, однак у колишньому СРСР п’єса була заборонена, оскільки викликала «непотрібні» асоціації з тоталітарним режимом у СРСР. До того ж, автор захоплювався троцькізмом, що, звісно, також не заохочувалося.
На початку дев’яностих було кілька спроб сценічного прочитання цієї п’єси у Москві (Театр на Таганці), у Києві (Молодіжний театр), однак сенсації з приводу цих вистав не виникало. Тоді щойно впав тоталітарний режим, і багато людей жили надіями. П’єса особливо актуально звучить саме зараз, після помаранчевої революції. На прикладі французької революції простежується тема — як виникає революція, хто стоїть на барикадах і хто потім користується плодами цієї революції. П’єса написана в естетиці епічного театру Бертольда Брехта. В основі драматургічного ходу лежить історичний факт: маркіз де Сад під час свого вимушеного перебування у психіатричній лікарні Шарантона ставив із пацієнтами п’єси для публічного виконання (як зі справжніми психічнохворими, так і з тими, хто опинився в ув’язненні з політичних причин). У сюжеті відображене глибинне філософське протистояння між революційним діячем Жаном-Полем Маратом і скандальною постаттю маркіза де Сада.
Постановку здійснює Катрін Кацубко, яка ставила попередню виставу — «Ромео і Джульєтта». Цей німецько-український проект відрізняється від попереднього спільного проекту, який показували на сцені «під дахом», ще й тим, що він здійснюватиметься на Великій сцені.
У створенні вистави задіяна велика кількість артистів із німецької й української сторін, переважно це молоді люди. У процесі тісного партнерства виробляється єдина театральна мова. Репетиції вистави проходять у творчій атмосфері взаєморозуміння й доброзичливості. Всі працюють із великим захватом і самовіддачею. Незважаючи на те, що вистава двомовна, партнери дуже добре розуміють, а головне, відчувають одне одного. Дія вибудовується таким чином, що глядач — чи то німецький, чи то український — усе розумітиме. У виставі використовується принцип «театр у театрі», межа між п’єсою, в якій описане вбивство Марата 1793 року, й реальністю клініки в Шарантоні 1808 року практично стирається. Світ через призму вистави сприймається як божевільня.
Німецькі виконавці ролей — в основному професійні актори, запрошені з Мюнхена, один — із Кельна. Пацієнти — студенти Інституту театрознавства Університету Людвіга Максиміліана в Мюнхені. У виставі зайняті актори Театру ім. Лесі Українки — Роман Трифонов, Дмитро Савченко, Олег Роєнко, Олександр Хорошко, Олег Комаров, Ольга Когут, Віктор Семирозуменко, Маргарита Бахтіна. Тут зіштовхуються різні театральні школи. Німецькі актори працюють у стилі епічного театру Бертольда Брехта, наші актори виховані на системі Костянтина Станіславського. Однак еклектики не відбувається. У єдиному творчому пориві відбувається зближення і взаємозбагачення всіх акторів — і німецьких, і наших.
Оригінальна музика Ганса-Мартіна Маєвського до вистави перероблена сучасним українським композитором Юрієм Шевченком і аранжована ним для виконання секстетом, що складається з акторів під керівництвом композитора, що завідує музичною частиною Російської драми Олександра Шимка. Необхідність переробки виникла тому, що пісні, написані на німецький текст Петера Вайса композитором Маєвським, не підходять для виконання російською мовою. Крім того, вони написані в шістдесяті роки у стилі Курта Вайля і сьогодні здаються дещо застарілими. Тому був запрошений композитор Юрій Шевченко. Оркестр складається з шести пацієнтів-музикантів (актори Театру ім. Лесі Українки). Слід сказати, вони грають блискуче під керівництвом композитора Олександра Шимка. Олена Борох, Максим Нікітін, Олег Замятін, Юлія Цивата, Юлія Заремба дуже природно почуваються в музичній стихії.
Сценографічне рішення вистави належить режисеру Катрін Кацубко. Воно сучасне, водночас образне та функціональне і відповідає всім вимогам синтетичного театру. Катрін Кацубко дуже тісно співпрацювала з художником по костюмах Валентиною Плавун (Російської драми). Всі костюми, за винятком одного, підібрані з арсеналу існуючих вистав театру. Вона одягла 34 особи, можна сказати, блискуче. Адже дібрати костюми часом складніше, ніж створити нові. Це сприймається в єдиному стилі, а не еклектичним набором.
Велика роль відведена також пластиці, хореограф — каталонець, який мешкає в Німеччині (Каталонія — частина Іспанії), Гайме Віллальба. Він багато працював із цими акторами, добре їх знає, і, що важливо, виявляє їхній творчий потенціал.
Спільні міжнародні театральні проекти — це не лише акт дружби, але й велика школа сценічної майстерності для обох сторін. Театральні працівники таким чином ближче, на практиці пізнають культуру інших народів. Сподіваємося, що новий проект буде таким самим успішним, як і «Ромео і Джульєтта».
