Нинішня батьківщина, судячи з усього, вважала, що чемпіони народяться, виростуть і вийдуть на рекордний рівень самі. Багаточисельні програми і проекти розвитку вітчизняного спорту так і залишилися проектами, не зрушивши далі презентацій. Чого вартувало лише малозрозуміле раптове призначення на головну спортивну посаду видатногто баскетболіста Волкова, а згодом його тиха заміна на досвідченого спортивного апаратника Федоренка? Якщо Росія, яка має той самий потенціал, що й ми, заявляє, що доїдає засохлий пиріг радянського спорту, то що говорити нам? Росія принаймні назбирала третій у світі врожай олімпійських нагород, а Україна поступилась за цим показником навіть вічноголодній Ефіопії. Три олімпійські перемоги пловчихи Яни Клочкової та стендового стрільця Миколи Мільчева не змогли закрити жахливу порожнечу, яка утворилася за спинами наших елітних спортсменів. Справді, окремим нашим олімпійцям трохи не пощастило. Але не пощастило одиницям, а що робили на світовому спортивному форумі понад двісті українських спортсменів, які ні за яких умов не могли вибороти нагород?
Про формування нашої олімпійської команди, зокрема її легкоатлетичної частини, я писав ще до Олімпійських iгор. У відповідь на ту статтю, де говорилося, що в Австралію за державний кошт поїхало принаймні два десятки тільки легкоатлетичних «туристів», ми побачили українську колону на відкритті Ігор, у перших рядах якої були зо два десятки навколоспортивних чиновників із щирими посмішками.
Тендітна спина нашої юної чемпіонки з плавання не змогла закрити відвертого відставання наших у всіх без винятку олімпійських видах спорту. Що від того зміниться? Прем’єр-міністр Ющенко емоційно відреагував на нашу олімпійську невдачу, назвавши її провалом і пообіцявши зробити висновки. Краще б він нічого такого не заявляв. Бо не висновки слід робити, а поновлювати майже повністю зруйновану систему підготовки спортсменів, яка залишилась нам у спадок від Союзу, і вихованці якої майже десять років прикривали своїми перемогами бездіяльність і некомпетентність спортивного керівництва країни. Чому олімпійське двадцять перше місце — провал? Назвіть масовий і популярний вид спорту, де ми б стояли в світовій табелі вище! Чому той факт, що права виступити у Сіднеї не одержала жодна команда України з наймасовіших та найнародніших ігрових видів спорту, не став предметом скандалу і оргвисновків ще до Олімпійських iгор? Чи не тому, що були сподівання на успіх ще кількох атлетів рівня Клочкової. Взяли б по одному- два перших місця легкоатлети, боксери, гімнасти та борці, і ми б знову проголосили себе світовою спортивною державою, як зробили це після минулих Ігор в Атланті. Хіба ще тоді не було ясно, що спортивною державою ми не є і ніколи не були?
Давайте подивимось довкіл і побачимо врешті сотні і тисячі стадіонів, перетворених на базари, і спортзалів, перепрофільованих на торгові точки чи склади. Позаздримо цим спорудам, бо інші просто розвалюються і руйнуються. В усій п’ятдесятимільйонній країні лише одне легкоатлетичне ядро Олімпійського стадіону в столиці відповідає всім міжнародним стандартам, але й навколо нього в основному вигулюють собак. Фітнес- центри і тенісні корти для «нових українців» не замінять спортивних споруд, без яких виховання не те що чемпіонів, а просто спортсменів міжнародного класу неможливе.
Здійнятий окремими не в тему заповзятливими ЗМІ переможний галас навколо мізерного олімпійського здобутку України лунає над темним проваллям, яким є сьогодні масовий спорт в Україні. Зневіреному і деморалізованому суспільству вже не перший рік немає діла до здорового способу життя, без якого масовий спорт неможливий. Заробляючи швидкі гроші на «високоліквідних» алкоголю і тютюні наш «великий бізнес» залишає країну не тільки без олімпійських нагород (від їх відсутності ще ніхто не вмирав), а й без здорового нового покоління, яке сьогодні ще дало нам єдину олімпійську зірку(колись давало десятки). Не виключено, що останню. Бо не стукають у двері олімпійської збірної сотні перспективних спортсменів. Замість того, щоб стукати результатами міжнароднгого класу, кандидати в олімпійці стукають у ці двері якимось іншим чином, потрапляючи невідомими шляхами до розряду спортсменів-туристів, аби начальству не було нудно представляти батьківщину за морями-океанами.
І як би не міняв наш прем’єр спортивних міністрів, як би не галасували на нарадах представники численних спортивних товариств і федерацій, більшість iз яких відомі лише гризнею між собою, перспективи швидкого становлення України як спортивної держави виглядають примарно. Доки тренер чи вчитель фізкультури мають нинішні зарплати, доки діти самі скидаються на м’ячі і форму, доки спортивні апаратники без страху рапортують про міфічні «масові старти», зрушень не буде. І як би не називали окремі діячі спортивні досягнення справою політичною, затьмарити блиском спортивних медалей злиденний стан нашої держави вже ніколи не вдасться. Спочатку має запрацювати економіка, зрости рівень життя, а вже потім сотні тисяч ситих і здорових дітей підуть до спортшкол і стануть середовищем для зростання майбутніх чемпіонів. Скажете, що цей шлях занадто довгий, що медалі нам потрібні вже зараз? Навіщо? Кого ми хочемо обманути, виставляючи напоказ тих кілька чемпіонів, які у нас ще є? Себе? Закордон, який знає про наші проблеми краще за нас?
Давній китайський мудрець сказав колись, що аби навчитимсь плавати, слід плавати. І поки наша молодь не попливе у сучасно обладнаних басейнах, не побіжить по сучасних бігових доріжках, не заграє у справді масових змаганнях, окреме олімпійське «золото» окремої української пловчихи ще сильніше відтінятиме убогість нашого спорту і нашого життя.
