В Інтернеті я натрапив на повідомлення про те, що Віктор Янукович дуже розсердив Ангелу Меркель тим, що значно запізнився на зустріч із нею. Затримався ж він нібито тому, що довше за обумовлений час розмовляв із паном Баррозу. В результаті невдоволена Меркель приділила нашому Президентові рівно стільки часу, скільки залишилося від заздалегідь обумовленого, — десять хвилин, яких вистачило лише на те, щоб дуже поверхово (але різко) поговорити про Тимошенко.
Якби мені зустрілося подібне повідомлення про прем’єр-міністра Швеції чи президента Франції, то я міг би й не повірити, а ось про українського Президента — вірю! Вірю, бо неточність і необов’язковість у справах стала фірмовим знаком багатьох мешканців нашої країни: пересічних громадян, підприємців, політиків, керівників країни.
Пригадується зустріч членів Всеукраїнської Ради церков і релігійних організацій із президентом Кучмою. Керівники Комітету у справах релігії оголосили членам Ради час зустрічі й попрохали за годину до цього терміну з’явитися до будівлі комітету (побоювалися, мабуть, що ми запізнимося). Адміністрація президента обіцяла відвезти нас звідти на Банкову в спеціальному автобусі. Зібралися ми своєчасно, розмовляємо й очікуємо. Настає призначений час, а автобуса немає. Потім нас повідомляють, що президент зайнятий і потрібно трохи почекати. Ще за деякий час приходить нове повідомлення: президент ось-ось звільниться, проте автобуса не буде й потрібно добиратися своїм ходом. Добре, що в деяких церковних ієрархів був свій транспорт, тому ми розосередилися в окремих машинах і невеликою колоною рушили до президентської резиденції.
Розсадили нас у конференц-залі за круглим столом, і чекання тривало далі. Нарешті з’явився президент Кучма. Зараз уже не пам’ятаю, чи вибачився він за запізнення, але навіть якщо вибачення й було, то враження від необов’язковості президента і його адміністрації це б не поліпшило. Президент вислухав прохання деяких предстоятелів церков, потім кожному членові Ради вручили подарунковий том Тараса Шевченка, після чого виступив президент. Ось тут і відкрилася причина нашої зустрічі з ним: він попрохав підтримати його на майбутніх президентських виборах. Дехто з присутніх ієрархів обіцяв підтримку, я ж твердо вирішив голосувати проти нього й переконувати інших робити так само, бо зрозумів одну з причин непорядку в країні: неорганізованість і необов’язковість йде від самого президента і його адміністрації.
Коли кандидатом на посаду президента став Віктор Ющенко, я поставився до цієї кандидатури з великою недовірою, оскільки вже начувся про його неорганізованість, про те, що він запізнюється скрізь і завжди. Крім того, недовіру викликало його передвиборче послання, адресоване мені як президентові Синоду, складене його помічниками й підписане ним самим, — це був зразок формального чиновницького документа, що складається з обкатаних, зовні красивих речень, проте таких, що викликають лише байдужість. Тямущий керівник не підписав би таку писанину (цей документ зберігається в мене й досі як зразок бюрократизму).
Проте відсутність іншого вибору й ентузіазм демократичної та патріотичної частини населення захопили й мене — так хотілося вірити в краще! На жаль, первинні побоювання виправдалися — Ющенко виявився абсолютно нетямущим керівником.
Тимошенко була гідною партнеркою Ющенка. У пресі мені трапився опис з’їзду «Батьківщини»: всі учасники зібралися на призначений час, але роботу не розпочали, а ще довго чекали на свого керівника. І, зрештою, вона з’явилася. Замість того щоб зустріти її невдоволеним шиканням, її зустріли оплесками. Було зрозуміло: чекали на вождя, без якого роботи не вийде. Необов’язковість леді Ю та її неповага до своїх підлеглих і співгромадян врешті-решт і призвели до укладення горезвісного газового договору.
І ось спізнюватися на важливі зустрічі почав Янукович. Це дуже погана ознака. Адже запізнення на заздалегідь обумовлену зустріч найчастіше свідчить не лише про відсутність культури, але й про неповагу до партнера по зустрічі, кінець кінцем — про необов’язковість і неповагу до інших людей.
Проте Віктор Янукович — це лишень один із нас; якщо бажаєте, це звичайний українець, який волею долі опинився на вершині владної піраміди, хоча комусь це твердження вельми не сподобається. Запізнитися на десять, двадцять або тридцять хвилин на ділову чи приватну зустріч — у нас це звичайне явище; незадоволеність із цього приводу натрапляє на подив і нерозуміння того, хто запізнився, адже в нього є виправдання: пробка на дорозі, затримався на попередній зустрічі, захворіла люба бабця чи улюблений собачка... В результаті ми стоїмо перед дилемою: посунути наступну зустріч і підвести іншу людину чи скоротити час спілкування з партнером, який запізнився. У виховних цілях завжди слід було б обирати другий варіант, оскільки неточність і необов’язковість спричиняє ланцюгову реакцію та ефект доміно...
За «радянського» соціалізму ми звикли до необов’язковості та неточності. Приклад у цьому подавали керівники. Всім відомий принцип «радянського» стилю керівництва: начальство не запізнюється, а затримується. Цей принцип уже сам по собі передбачав неістотність і формальність усіляких зустрічей, їхню необов’язковість для прийняття важливих ухвал, які фактично приймалися кулуарно, серед «своїх». Цей принцип передбачав холопську приниженість підлеглих і взагалі простих громадян, а також виняткові права вищих за рангом персон, їх непідпорядкованість звичайним правилам порядності. Поступово багато хто з нас став у цьому питанні приблизно таким же — розхлябаним та пустопорожнім обіцяльником, який не дотримується свого слова.
Сучасний капіталізм і демократія потребують іншого ставлення до різного роду зустрічей і заходів, іншого ставлення до людей взагалі. Той «інший» — це не лише конкурент у боротьбі за існування, але й партнер. Окрім цього, для багатьох людей час — це гроші в повному розумінні слова, і тому не заощаджувати чужий час — це означає завдавати комусь не лише моральних, але й прямих матеріальних збитків.
Коли я вперше почав зустрічатися з західними європейцями, мене дивувало, що про звичайну коротку зустріч із ними потрібно було домовлятися за декілька днів, при цьому дехто з них тут же занотовував обумовлений час зустрічі. Незабаром я до цього звик. Пригадуються перші уроки точності, продемонстровані нашим співгромадянам іноземцями, які приїхали до України. Одного дня ми мали зібратися для проведення спільного заходу, і, як завжди, на призначений час з’явилися не всі учасники з українського боку. Іноземному гостеві ми сказали, що нічого особливого не сталося й просто потрібно почекати декілька хвилин. Він, мабуть, уже ознайомлений із нашими звичаями та звичками, категорично відмовився: «Якщо ви чекатимете тих, хто запізнюється, то вони, зрозумівши, що без них не почнуть, наступного разу теж запізняться, додавши до свого запізнення ще хвилин зо п’ять-десять, і, таким чином, настане час, коли вам потрібно буде чекати вже не менше півгодини. Ми починаємо роботу без тих, хто запізнюється!» Так було й наступного разу. За пару місяців тих, хто запізнюється, в нас уже не було.
Справді, не так уже й складно звикнути до думки, що коли зустріч призначено на десяту годину, то це означає саме десяту годину, а не десяту годину і десять (або двадцять) хвилин. Необов’язковість у часі, як і інші різновиди необов’язковості, — це прояв неповаги до людей. Поважаймо ж один одного, таким чином ми зможемо позбутися багатьох проблем!
