Перефразовуючи затертий вождистський афоризм, можна було б сказати, що з усіх мистецтв найважливішим для нас є рок-музика. Насправді, звісно, у кожного своя ієрархія цінностей; але те, що рок, безсумнівно, для дуже й дуже багатьох — і володар думок, і вихователь, і навіть у певному сенсі спосіб життя, — сумніву не підлягає. І, напевно, серед читачів нашої газети чимало тих, хто слухає, а можливо, навіть і грає рок-музику. Для них — і для всіх, кому цікавий самий предмет, — «День» відкриває музичну сторінку. Тут з’являтимуться як серйозні музикознавчі статті, так і інтерв’ю, рецензії на нові диски, репортажі з концертів і фестивалів, дослідження історії близьких до року субкультур, мистецькі портрети найяскравіших представників стилю; тем насправді не злічити. Ми спробуємо визначити місце українського року у світі, а також те, як світ через краще з усіх посольств — музичне — приходить до нас. Над назвою нової сторінки довго думати не довелося. «Гучномовець» — таку назву мав самвидавський рок-журнал, що видавався у Києві наприкінці 80-х і набув культового статусу і справді всесоюзної слави; по суті, на ту мить не було авторитетнішого видання, що писало про сучасну українську музику. Назву «Гучномовець» ми беремо з люб’язного дозволу головного редактора легендарного журналу Тетяни Єжової. Вона ж написала першу, ввідну статтю про історію та сьогодення вітчизняного року.
Якщо вірити статистиці, то кожну хвилину на Землі відбувається щось більшою або меншою мірою екстраординарне. Серед усього іншого, напевно, можна було б підрахувати, скільки молодих і не дуже молодих людей тримають у руках у хвилину, коли ви читаєте цей текст, музичні інструменти та витягують із них те, що вже п’ять десятиліть іменується коротким і ємним словом «рок». Статистика умовчує щодо цього, хоча дізнатися було б цікаво.
Ще в радянські часи Україна не поступалася іншим республікам СРСР за кількістю і якістю виконуваної рок-музики. У 60-ті та на початку 70-х у нас талановито копіювали «Бітлз» і «Роллінг Стоунз», намагалися складати тексти російською та українською мовами, навіть проводили рок-фестивалі. Київські «Второе Дыхание», «Однажды», «Еней», «Красные Дьяволята», харківський «Авангард», львівські «Арника», «Медикус», «Варта», івано-франківський «Беркут»... Мало хто зараз пам’ятає ці назви — не в останню чергу через те, що в середині 70-х радянська влада заборонами домоглася того, що впродовж довгих років рок-музику в Україні майже не грали.
Під час перебудови наш рок пережив друге народження. Відкрилися рок-клуби, проводилися фестивалі, гурти почали звучати на радіо і з’являтися на телебаченні, виходила музична преса. Особливо цікаві кінець 80-х — початок 90-х років, коли все сильніше почала виявлятися тенденція до зближення різних напрямів. «Український панк» — умовний термін часів перебудови — був замінений на менш категоричну «нову музику», що в більшості своїй створювалася на стику року, фольклору та авангарду; тут поєднувалися дуже сильний елемент традиції і постійне експериментування.
До найяскравіших представників «нової музики», насамперед, потрібно віднести київські гурти «Коллежский Асессор», «Воплі Відоплясова» і «Раббота ХО», які 1988 року створили творче об’єднання «Рокъ-Артель», чим поклали початок формуванню київської рок-школи, що значно відрізнялася від знаменитих пітерської або сибірської. Гурти «Артели» брали участь у багатьох престижних фестивалях, виїжджали з гастролями за кордон, виступали на радіо і телебаченні, випускали платівки. А до початку 90-х у Києві з’явилося ціле покоління рокерів, які займалися суто експериментальною музикою: «Иванов Даун», «Сахар — Белая Смерть», «Кеди», «Пластилиновые Негры Навсегда».
Приблизно в той самий час у Харкові утворився культурний центр «Нова Сцена»: ідею втілили в життя, з одного боку, активісти харківського рок-клубу, а з іншого — студенти міської консерваторії. Сталося небувале досі об’єднання представників, здавалося б, взаємовиключних напрямів: академічного авангарду та рок-радикалів. Фестивалі «Нової Сцени», а також близький їм «Культ Модерна» проходили в першій столиці до середини 90-х. Однією музикою справа не обмежувалася. У «новосценічних» проектах брали участь і театральні трупи (зокрема, театр імені Леся Курбаса), і фотохудожники, в тому числі всесвітньо знаменитий Борис Михайлов. Щодо гуртів, то назв не перелічити: харків’яни «Казма-Казма», «Ельза», «Черепахи», «Чужий», змішані склади: «Трамвайные Сны» (Харків — Майкоп), «Фоа-Хока» (Харків — Чернігів), «Молчальная Ночь» (Харків — Липецьк); випущений у Німеччині 1993 року диск-збірка цих команд став справжнім проривом нової української музики до західного слухача.
На початку 90-х «нова хвиля» захлеснула і інші міста України. У Дніпропетровську активно діяла «Асоціація Чистого Музичного Звуку». У Кривому Розі музиціювали панки «ШО?!» і естети «Обмен Белья». У Запоріжжі творив «брудонепроникний» гурт «Музтрест». Івано-Франківськ стрясала весела «Минула Юнь» (нинішня «Перкалаба» — їхні гідні спадкоємці). У Львові «партизанив» Ігор Цимбровський. В Одесі блищали «Жил-Был Кремпич» і «Мурзилка Ест Свой Перец».
Чергова перехідна епоха — кінець 90-х і початок 2000-х із їхніми нескінченними економічними спадами, помітною культурною деградацією суспільства, нерозбірливим орієнтуванням ЗМІ на далеко не найкращі зразки західної поп-культури — нанесла вітчизняній рок-сцені відчутну шкоду. Гурти «покоління нульових» уже більше були націлені на комерційний підхід до музиціювання. Рок-музика ставала товаром для масового, конвеєрного споживання. Здавалося, музиканти, здатні ще мислити нестандартно, знову пішли в підпілля.
Проте, якщо вірити тому, що сплески й затишшя змінюють одне одного в кожному культурному явищі, то про другу половину 2000-х можна говорити як про час передбачуваного відродження вітчизняного року. Щоправда, так вважають далеко не всі. На мої запитання про нинішнє становище справ відповіли Ігор Кирієнков — рок-журналіст, організатор фестивалів, у минулому — вокаліст гурту «Комплекс-N», нині — редактор газети «Рок-Пробег» (Южноукраїнськ) і Дмитро Остроушко — музикант групи «Счастье», продюсер, голова музичного лейблу і звукорежисер (Київ).
— Чи є зараз в Україні рок-музика в тому значенні, в якому її визначали наприкінці 80-х — початку 90-х років?
Ігор Кирієнков: — Цього року, на мій погляд, почався підйом; інша річ, що процес нестабільний. Гурти дуже різнопланові. Зараз багато хто знову збирається разом і грає ту ж саму музику, що й в 90-ті. Єдине, можливостей розкручування зараз більше.
Дмитро Остроушко: — Мені не зовсім зрозуміло, як її визначали 20 років тому. Я тоді був підлітком і в мене було відчуття, що це фантастичний світ із книжок або з телевізора. Зараз мені здається, що української рок-музики немає як явища. Є тисячі молодих людей, які взяли в руки гітари і навіть знають більше десяти акордів. Але я не можу назвати це роком. Рок для мене — це енергія і коли є, що сказати. А 95% наших рокерів займаються витягуванням звуків, не більше. Але оскільки без виключень правил не буває, то і виключення у відсутності українського року також є. Якщо говорити про подібність і відмінність, то з упевненістю можна сказати, що з технічного погляду стало краще. Стала доступнішою якісна апаратура, недорогі, але непогані інструменти, дечому можна навчитися в музичній школі. Але це жодним чином не відбилося на наповненні. Знову ж, не можу судити, наскільки в цьому плані відрізнялися 80-ті, але, напевно, якщо тоді ти займався роком, то вже деякою мірою заявляв себе як індивідуальність. Зараз це часто просто красивий аксесуар, на зразок: я дуже різностороння молода людина — займаюся тенісом, дивлюся балет, ходжу у фітнес-клуб, і ще в рок-гурті граю. Повторюся, є яскраві приклади, але це виключення з правил.
— Хто, на ваш погляд, з українських гуртів зараз заслуговує уваги?
І.К.: — Я хотів би відзначити «Янсен Кукансен» (Херсон), «Барви» (Одеса), «Анти Поп» (Житомир), «S.P.S.» (Білгород-Дністровський), «Русичі» (Білгород-Дністровський), «Обезбашенный Кран» (Одеса), «Майженомер» (Запоріжжя). Ще — «Disperksiya» (Люботин Харківської області), «Танкер» (Дергачі Харківської області). Багато цікавих різнопланових гуртів, які, переважно, працюють в альтернативі, на змішуванні стилів.
Д.О.: — Боюся забути когось. Назву просто, хто на думку спаде: «Black Lazer» (Київ), «Riot On The Radio» (Київ), дніпропетровські «Peel Off The Bass», «... и Друг Мой Грузовик» та інший їхній проект «Не Грузовики», «Nameless» (Тернопіль), «Fotomoto» (Запоріжжя), «Царствие Небесное» (Стаханов), «April» (Донецьк), «I’ll Be Your Wire» (Севастополь), київські «Esthetic Education», «Димна Суміш», «Бікфордов», «Риба Пила», «Coala Pascal», «Nimb», «Надто Сонна».
— Як часто проводяться концерти, фестивалі? Де можна побачити молоді гурти?
І.К.: — Концерти проводяться. Можливо, не так часто, як хотілося б, але на різних рівнях — від домашніх тусовок до акцій міжнародного рівня. Фестивалі також проходять нерідко. Відзначу ті, на яких довелося побувати лише в червні цього року: «УРОК-4» в селищі Затока Одеської області, фестиваль альтернативної музики в місті Дергачі Харківської області, Всеукраїнський фестиваль рок-музики у Вознесенську Миколаївської області.
Д.О.: — Я б не сказав, що в нас спостерігається великий ентузіазм в організації концертів. Хто не лінується, той частіше і виступає. Є фестивалі розкручені, такі як «Країна Мрій», «Старе Місто», «Рок-Січ», «Шешори», але мені вони не здаються цікавими. Я мав колись відношення до руху «Рейвах», шкода, що він зараз у підвішеному стані. Хороший фестиваль «Moloko» робили «Esthetic Education». І ще — «Гоголь Фест», а раніше «Деталі Звуку». І українська електронна експериментальна сцена, до речі, виглядає цілком гідно.
— В якому стані зараз музична преса?
І.К.: — В Южноукраїнську, наприклад, ми робимо газету «Рок-Пробег». Із того, що мені відомо, — музична радіопередача «Шарманка» в Херсоні, хороша телепрограма в Криму, є навіть рок-самвидав «Форсмажор» у Запоріжжі.
Д.О.: — Музична преса є, але немає серйозної аналітичної, яку цікаво було б читати. Спеціалізовані видання невигідні. Компетентні журналісти або пишуть в нецікаві видання, або займаються прибутковішою справою. Фактично, музичними журналістами сьогодні в Україні можуть назвати себе одиниці, і я навіть не впевнений, що не віднісся б до такої заяви з іронією. Цікавих, інформативних, аналітичних радіо- і телепрограм немає. Для мене, коли я був підлітком, дуже цінними були на Центральному і українському телебаченні «Програма А», «Вінілові Джунглі», «Екзотика», «Пост», «Решето», «Джемікс» і навіть «Студія Гарт» із «Гарячим Компотом». Нічого подібного в українському ефірі сьогодні назвати не можу. Є, щоправда, кілька інформаційних інтернет-порталів, які не лінуються працювати, цікавитися та освічувати, але це вже особиста заслуга їхніх команд.
— Чи полегшало музикантам і меломанам з появою інтернету?
І.К.: — Інтернет дуже полегшив життя, але тут, як і скрізь, дві сторони медалі: багато з’явилося і музичного сміття. Знайти цікаві гурти насправді не так важко. Потрібно лише не лінуватися. У багатьох, до речі, і комп’ютерів немає, і грошей, щоб ними користуватися в інтернет-кафе. Ось і випускаємо для них наш «Рок-Пробег».
Д.О.: — З одного боку, інтернет — чудовий інструмент, щоб донести свою музику до інших або знайти нову музику для себе. Але, з іншого боку, мегатонни цифрових записів музику знецінили, і звичайна людина не може змусити себе прослухати один і той самий альбом, навіть геніальний, кілька разів. Адже завтра в інтернеті з’являться ще сотні альбомів. У великих купах сміття дуже складно орієнтуватися, а часто й просто ліньки.
— Чому в наш час молоді люди продовжують грати рок?
І. К.: — Річ у тім, що зараз, як і тоді, молодь хоче показати свою хвацькість і самовиразитися. Якщо пощастить, то й грошей трохи заробити, але це другорядне. Основа ж — отримувати кайф від обміну енергетикою, перебуваючи на сцені.
Д.О.: — Для когось це — повторення готового зразка, деякої моделі, а хтось усе ж знаходить у ній вираження себе. Адже рок — це музика молодого духу, дикої енергії і кращий спосіб цю свою молоду енергію виявити.
Україна епохи раннього капіталізму чимось нагадує велику комунальну квартиру. На мій погляд, життя в комуналці — непогана перевірка здатності залишатися людиною в різних ситуаціях. Для діячів мистецтва це також спосіб не лише зберегти бажання самовираження, але й розвинути вміння взяти від сусідів усе те, що може допомогти цій самореалізації. «У будь-якій комунальній квартирі є свій власний цирк», — сказав одного разу Борис Гребєнщиков і був правий. Головне — цей цирк побачити та захотіти в ньому взяти участь.
«Because Music» («Тому Що Музика») — так називається французька студія звукозапису, на якій записують виконавців з нестандартним мисленням, наприклад, культового Ману Чао. Це хороша відповідь на запитання, чому варто продовжувати грати рок-музику. Бо вона є. І тому, що вона продовжує бути комусь потрібною.
