I ноземні газети рябіли заголовками: «Зірка балету і драма на летовищі Ле-Бурже», «Стрибок у свободу», «Дівчина бачить, як росіяни переслідують її друга». У червні 1961 року Рудольф Нурiєв разом із трупою Кіровського театру перебував на гастролях у Парижі, але його несподівано викликали до Москви, нібито для того, щоб танцювати в Кремлі. Його подруга мільйонерка Клара Сент прийшла проводжати Нурiєва на летовище, підійшла попрощатися, обійняла і прошепотiла на вухо: «Ти повинен підійти до тих двох поліцейських і сказати — я хочу залишитися у Франції. Вони на тебе чекають». Запідозривши недобре, працівники держбезпеки почали відтісняти Нурiєва, але він вирвався і здійснив один із своїх знаменитих стрибків, приземлившись прямо в руки поліцейських із словами: «Я хочу бути вільним».
«СТРИБОК ДО СВОБОДИ»
«Я вирішив так тому, що в мене не було іншого вибору. І які негативні наслідки цього кроку не були б, я не жалкую про це», — писав у своїй автобіографії Нурiєв. Репортери назвали цей вчинок танцюриста «стрибком до свободи».
Вибору в нього дійсно не було: КДБ вже давно підозрював його в гомосексуалізмі, а в Парижі з’явилися докази цього. Тогочасний голова КДБ А. Шелепін, зокрема, доповідав у ЦК КПРС: «3 червня цього року з Парижа надійшли дані про те, що Нурiєв Рудольф Хамітович порушує правила поведінки радянських громадян за кордоном, один іде в місто й повертається до готелю пізно вночі. Крім того, він встановив близькі стосунки з французькими акторами, серед яких були гомосексуалісти. Незважаючи на проведені з ним бесіди профілактичного характеру, Нурiєв не змінив своєї поведінки...»
За деякими даними, в Парижі КДБ спеціально оселив знаменитого танцівника в номері з якимось Юрієм Соловйовим. Його завданням було підтвердити нетрадиційні схильності Нурiєва, що Соловйов і зробив. Великому танцівникові загрожували сім років таборів суворого режиму або робота інформатором КДБ.
Відразу після його втечі пройшли відкриті збори трупи Кіровського театру, де актори змушені були одноголосно затаврувати його як «неповерненця». А в січні 1962 року відбувся заочний суд над Рудольфом Нурiєвим, на якому його засудили як зрадника Батьківщини до семи років виправно-трудових робіт із відбуванням терміну в колонії суворого режиму. Протягом багатьох років його переслідували анонімними дзвінками із погрозами, причому особливо часто це траплялося безпосередньо перед виходом на сцену, його матір примушували телефонувати синові й умовляти повернутися на Батьківщину.
«ПРИСТРАСНИЙ, НЕСАМОВИТИЙ ТАТАРИН»
Нурiєв став одним із перших радянських чоловіків, що визнали власну нетрадиційну орієнтацію. Більш того, історію любові Рудольфа Нурiєва та Еріка Бруна називають одним із найбільш пристрасних зв’язків. Ерік Брун був видатним танцівником, який підкорив російського глядача під час гастролей Американського балетного театру 1960 року. Нурiєв був захоплений ним, його манерою, елегантністю, класичністю його мистецтва, людськими рисами. Багато хто зазначав, що вони були повними протилежностями один одному. Нурiєв — пристрасний, несамовитий татарин, майже дикун, а Брун — спокійний, розсудливий скандинав.
Проте головною любов’ю в житті Нурiєва був все ж таки танець. «Я танцюю для власного задоволення, — говорив Рудольф. — Якщо ви намагаєтеся доставити задоволення кожному, це не оригінально». «Стрибок у свободу» дав йому унікальну можливість працювати в лондонському Королівському балеті. За своє творче життя Нурiєву вдалося виконати практично всі провідні чоловічі партії класичного балету.
Завдяки його пристрасті в балеті роль партнера-чоловіка стала значущою і зрівнялася з роллю балерини. Для більшої виразності Нурiєв виходив на сцену в одному трико й танцювальному бандажі. Він хотів показати не просто танок, а всю красу людського тіла під час руху. Подібну концепцію в XX сторіччі втілювали, мабуть, лише Вацлав Ніжинський і Айседора Дункан.
Його союзницею в любові до танцю стала тоді вже велика Марго Фонтейн. Але навіть вона не могла передбачити, що цей тандем залишиться в історії балету, як один із найблискучіших. Кожен нарізно не міг би домогтися того, чого вони домагалися разом. Коли вони зустрілися, Фонтейн було 43 роки, а Нурiєву — 24. «З першої секунди я зрозумів, що зустрів друга. Це був найсвітліший момент у моєму житті з того дня, як я опинився на Заході», — писав він згодом.
Спільна творчість Фонтейн і Нурiєва почалася 1962 року з балету «Жізель». 1963 року відомий балетмейстер Ф. Аштон спеціально поставив для них балет «Маргарет і Арман». Після «Лебединого озера» у Віденській опері в жовтні 1964 року їх викликали на сцену вісімдесят дев’ять разів. Робітникам сцени довелося платити додаткову платню, оскільки вони не могли розбирати декорації й затримувалися в театрі.
Їх стосунки були не лише діловими. Нурiєву вдалося перенести всі пристрасті їхнього танцю в життя. Роки опісля, коли Фонтейн умирала від раку, Нурiєв, сам смертельно хворий, їздив до неї в Панаму, підтримував — морально, але не фінансово. Марго померла в злиднях, у той час як Рудольф став найбагатшою людиною в світі балету. Vanity Fair оцінював його стан у 80 мільйонів доларів.
Гроші й слава прийшли до Нурiєва швидко та допомогли звільнитися його шаленому темпераментові, пишуть РІА «Новости». На Заході він міг дозволити собі будь-яку поведінку: йому багато що прощали. Наприклад, виступ босоніж на прийомі в присутності королівської родини в Лондоні... Рудольф міг бути дуже грубим із диригентами, партнерами, продюсерами, сам підтримуючи й підкреслюючи чутки, поширювані про його жахливу вдачу.
Нурiєв давав не менше 200 вистав на рік у різних куточках світу й жодного разу, за свою танцювальну кар’єру, не йшов зі сцени більше, ніж на два тижні. Мандруючи світом, він відчував вплив найрізноманітніших балетних шкіл — данської, американської, англійської, — залишаючись при цьому вірним слов’янській класичній школі. У цьому й була суть стилю Р. Нурiєва.
Він багато знімався в кіно й на телебаченні. 1972 року вийшов танцювальний фільм за його участю «Я — танцівник», а 1977 року Нурiєв знявся в ролі відомого голівудського актора Валентіно в однойменному фільмі режисера К. Рассела. Багато хто вважав, що в цій картині Рудольф зіграв самого себе... Нурiєв також виявився не менш талановитим режисером, поставивши декілька класичних балетів. З 1983 до 1989 року він був директором балетної трупи паризької Гранд-Опера.
«12 РОКІВ ЖИТТЯ ЗІ СМЕРТЕЛЬНИМ ДІАГНОЗОМ»
Рудольфа Нурiєва вразила страшна хвороба — СНІД. За припущеннями, він заразився в лікарні. Нібито одного разу він необачно перебігав дорогу й був збитий автомобілем. Йому перелили кров, яка була зараженою. Нурiєв боровся до останнього, випробовував різноманітні новинки в медицині, постійно спілкувався з людьми, давав уроки. Він прожив зі СНІДом 12 років.
1976 року було створено комітет, що складався з відомих діячів культури, який зібрав понад десять тисяч підписів під проханням дати матері Рудольфа Нурiєва дозвіл на виїзд із СРСР. Сорок два сенатора США зверталися особисто до керівників Союзу, за Нурiєва клопоталася ООН, але все виявилося марним. Лише з приходом до влади Михайла Горбачова 1987 року танцівникові дозволили приїхати до Уфи для того, щоб попрощатися з помираючою матір’ю...
1989 року він станцював декілька спектаклів на сцені Кіровського театру. Однак гастролі принесли лише розчарування як Нурiєву, так і тим, хто так хотів його побачити. Артист був уже серйозно хворим, його переслідували травми. Танцював він через силу, долаючи фізичний біль. І він знову повернувся до Франції, з якої все почалося.
Влітку 1991 року хвороба почала прогресувати. Навесні наступного року почалася її остання стадія. У ті дні Рудольф був стурбований лише одним: йому хотілося, хоч як би там було, здійснити постановку «Ромео і Джульєтти». І доля дала йому такий шанс. На якийсь час Нурiєву полегшало, і він поставив виставу... У Парижі він провів останні сто днів свого життя. За словами лікаря, який перебував поруч із Рудольфом у останні миті його життя, 54-річний танцюрист помер тихо, без страждань... Великий танцівник похований на цвинтарі Сен- Женевьєв де Буа під Парижем.
