Потрібно визнати: надзвичайно мало знаємо ми свою історію, свою культуру, багато імен, якими слід би захоплюватися і пишатися.
Трава забуття. Її сіяли густо, вирощували старанно — ціла генерація перспективної, ренесансної літературно-художньої інтелігенції 20—30-х років, яка створювала нову національну культуру, стала «розстріляним поколінням», репресована більшовицьким режимом, практично знищена і стерта в пам’яті народу. Але, на щастя, не назавжди. Нинi вже немало зроблено, аби повернути з небуття втрачені історичні та культурні цінності, зробити їх нашим загальним надбанням. Таке благородне завдання визначає як головне і кіностудія «Контакт» при Союзі кінематографістів України, керована заслуженим діячем культури України Л. Роднянською. Її діяльність, в основному, будується на трьох тематичних китах. Це проекти «Обрані часом», «Сучасник на екрані», «Міста України». Їх об’єднує єдина базисна ідея — шанобливо, зацікавлено, справді любовно познайомити глядачів із видатними явищами національної історії, культури, з талановитими людьми, що жили і живуть нині на українській землі або розкидані волею долі по всьому світу.
Звичайно, культурологічний проект «Обрані часом», що створюється за підтримки Міністерства культури і мистецтв України, телеканала «1+1», — це найбільша любов колективу студії. Уже створено 28 фільмів, які відображають долі видатних особистостей України. Герої цих картин — подвижники та творці, відмічені Божою іскрою таланту, які протистоять самій історії, її руйнівним ураганам своєю творчістю і своїм життям. У рамках проекту в минулому році створено картини «Бойчук і бойчукісти» О. Муратова, «Думки проти течії» (про письменника М. Хвильового) О. Фролова, «За ким дзвонять дзвони» М. Мамедова (про Ігоря Сікорського), «Вулиця без кінця» (про династії Терещенків-Ханенків) В. Хмельницького, «Іван Козловський» С. Лисенка, «Ігор Савченко» О. Фіалка.
Ці картини, як і всі фільми проекту «Обрані часом», виконують просвітницьку функцію, а разом із тим і виховують гордість за свою землю, яка може народжувати істинних титанів духу, саме існування яких відкидає твердження про нашу другосортність і національну обмеженість. Студія продовжує тримати «свою марку»: добротність, професіоналізм, достовірність інформації. Її доводиться збирати по крупинках у різних фондах, бібліотеках, приватних архівах. Фотодокументи, нечисленні «свідчення» сучасників і самих героїв, стара кінохроніка, що дає відчуття часу і середовища, відтворюють епоху і особистість, яка в ній жила.
Як мізерно мало залишилося від творчості геніального художника-новатора, керівника майстерні монументального мистецтва в Київському художньому інституті Михайла Бойчука та його талановитих учнів. Знищено чудові фрески в селянському санаторії під Одесою, в Новому червонозаводському театрі, в червоноармійських казармах у Харкові, що оспівують свободу, рівність, братство, над якими самозабутньо трудилися бойчукісти, які йшли від традицій народного мистецтва та візантійської ікони, що було оголошено ідеологічною крамолою, «буржуазним націоналізмом», спотворенням образу радянської людини.
У фільмі бережно зібрано все, що залишилося, — вицвілі фотографії, картини та малюнки, які чудом збереглися, — і представлено в образотворчому ряді та дикторському тексті так, що глядач переконується: це був могутній авангардний напрям у мистецтві.
Глибоко хвилює особиста трагедія майстра і його учнів, якi поплатилися життям за те, що вони несли людям нове розуміння прекрасного. Недаремно селяни, що приїжджали до свого санаторію, говорили: «Як красиво! Як у церкві...»
Великим мрійником та ідеалістом, який мріяв про нову, революційну літературу, був і Микола Хвильовий, який вважав, що можна відродити Україну, «поженивши» її з комуністичними ідеями. Але думки його йшли врозріз із офіційною пропагандою, імперською політикою.
Його пригноблювало усвідомлення нав’язаної українському народовi другосортності. Як неодноразово зазначав письменник, щоб відкрити «нову і блискучу» сторінку своєї історії, українському народовi необхідно викорінити рабську психологію, «хохляцьке розслаблення і сахаринність», замінити на волевиявлення і мужність, запліднені розумом. Зразком тут може бути європейський інтелект у кращому розумінні цього слова. Батькові народів думки Хвильового, звичайно, не сподобалися. І фундатора нової української літератури, одного із найяскравіших її представників було з цієї літератури викинено. Передчуваючи, що не уникнути йому смерті від рук сталінських катів, Хвильовий пішов із життя, написавши в передсмертній записці: «Як я люблю життя, ви не уявляєте...»
Добре, що автори фільму «Думки проти течії» довірилися самому письменнику, його пронизливому сповідальному слову. Через тексти його статей, записів, дуже ліричних, поетично-образних, розкривається трагедія людини, яка, як він сам писав, виявилася «зайвою», тому що «шалено» любила Україну. Емоційний лад фільму визначає і продумана робота з фотодокументами (відбір, зйомка, розташування в композиції епізоду). У фіналі створюється вражаючий образ-символ. Темним силуетом у кадрі виникають портрети письменників, що полягли від рук режиму. Одне по одному висвічуються їхні обличчя: Микола Хвильовий, Олесь Досвітній, Майк Йогансен, Микола Куліш, Іван Дніпровський...
Істинно, немає пророків у своїй вітчизні... Думка ця простежується і у фільмі про І. Сікорського «За ким дзвонять дзвони» — людину — технічного генія, конструктора вертольотів, який не знайшов підтримки в Україні та був вимушений емігрувати в США, щоб там втілити свою мрію. Вертольоти Сікорського стали надбанням людської цивілізації і принесли славу не нашій, а іншій країні. У кадрах із фільму американського режисера Ф. Копполи «Апокаліпсис сьогодні», що увійшли до картини, приголомшує потужність і сила цих літаючих машин. У фільмі про Сікорського виявилася особливість творчої манери режисера М. Мамедова: він «закохується» у своїх героїв і вміє передати це почуття глядачу.
Кожний режисер має свій почерк, кожний фільм — свою інтонацію. «Іван Козловський» і в зображенні, і в закадровому тексті, прочитаному самим режисером С. Лисенком, тяжіє до акварельної легкості, ліричності. Це відчуття посилює і прекрасний спів артиста, що став улюбленцем всієї країни. Довірлива розповідь про батька його дочки, викладачів музичної школи, створеної співаком у його рідному селі Мар’янівка, розширює наші знання про нього як про людину і подвижника музичного мистецтва.
Подвижництво, меценатство — одне з наймогутніших чинників розвитку культури. Цій темі присвячено фільм «Вулиця без кінця»: грунтовна глибока розповідь про кілька поколінь сім’ї Терещенків- Ханенків — підприємців, фінансових геніїв, які будували на власні гроші храми та лікарні, заводи та фабрики, школи i музеї; які збирали витвори мистецтва, щоб залишити їх людям. Недаремно на фамільному терещенківському гербі був девіз: «прагнення до суспільної користі». Добре було б, щоб цей фільм подивилися наші так звані «олігархи» та зрозуміли, що не власне збагачення, а внесок в економіку і культуру своєї країни прославить їхні імена в історії.
Відомий режисер Олег Фіалко зняв фільм про Ігоря Савченка, фільми якого «Богдан Хмельницький», «Тарас Шевченко» увійшли до золотого фонду вітчизняного кіномистецтва. Автор зробив спробу побудувати розповідь не тільки на документальних матеріалах, а й прийомах ігрового кіно. Хід цілком доречний і вживаний у документалістиці, але він вимагає почуття міри, смаку і художнього такту. На жаль, автору не вдалося досягти гармонії документальних та ігрових компонентів. Це стосується і ведучої, яка зображає деяку персону, що роздумує про творчість Савченка. Вона, на жаль, не справилася зі своєю роллю і явно зрежисованої, псевдодокументальної сцени, в якій студенти — майбутні кінематографісти — на сучасному молодіжному сленгу міркують про фільми. В результаті кінорозповідь виходить не зовсім виразною і суцільною, хоч у ній є цікаве інтерв’ю учнів Савченка — М. Хуциєва, В. Наумова.
Фільми-портрети, представлені студією в рамках проекту «Обрані часом», — це не просто індивідуальні характери, біографії, долі. Через них проступають риси епохи, в якій жили герої. Як і у фільмах про людей, що живуть сьогодні, поряд з нами. Герой картини Т. Золоєва про Ефіма Звягильського, що складається з трьох частин, — «Звягильський і його команда», «Світло і тіні», «Хліб і сіль» — велика особистість, шахтарський характер, керівник, який можливості, що відкрилися для вільного підприємництва, розуміє не тільки як особисте надбання, а як умову для творчості на користь людям.
Запам’ятався і симпатичний фільм із циклу про міста України: «Київ: любов моя» М. Мащенка. Свою любов до рідного міста висловлюють без слів. Фільм вибудуваний на основі наскрізного музичного рефрену — красивих і романтичних вальсів. Київська земля та небо, будинки та площі, храми та арки з’являються на екрані й кружляють у вихорі божественної музики, що захоплює все і всіх...
Робота студії «Контакт» на обмежується трьома названими проектами. Створюються також фільми на замовлення міністерств, відомств і підприємств України. У колективі існує правило — робити ці фільми на такому ж високому професійному рівні, як і всі інші. Про те, що це правило втілюється в життя, свідчить, наприклад, фільм В. Шкуріна «Зона митного контролю».
Коли знайомишся з продукцією кіностудії «Контакт», то розумієш, що чутки про повну і беззастережну загибель українського документального кіно занадто перебільшені. Так, на рахунку маленького «Контакту», в якому постійних співробітників всього семеро, понад двохсот фільмів. Вдалася ця велика справа тому, що до створення фільмів залучено відомих досвідчених майстрів-професіоналів: режисерiв, сценаристiв, операторiв, композиторiв. Багато фільмів «Контакту» отримали громадське визнання, позитивні відгуки в пресі, нагороди та премії: найвища кінематографічна нагорода — «Ніка» в 1995— 1996 рр., головний приз фестивалю телевізійних фільмів «Золота ера» в номінації «Телевізійний фільм», премію журналістів ФІПРЕСИ, Гран- прі II Міжнародного фестивалю туристичних фільмів за фільм «Коломиї» та інші.
Але ось проблема — де можна фільми студії побачити? У кінотеатрах документальне кіно не показують, не до того їм. Вихід один — телебачення. Але там не дуже зацікавлені в документальних картинах. Хоч і отримують їх безкоштовно, а використовують, як правило, за залишковим принципом — де час у сітці мовлення залишається, туди і ставлять. Ось і виходить — маємо, що показати людям, та не вміємо цим надбанням розпорядитися по-господарському, з користю, особливо для молодого покоління.
Нинi студія виношує нові плани та проекти. Продовжуватимуться постійні телепрограми на замовлення телеканала «1+1» про великих представників культури України, про духовну культуру єврейського народу «Агода».
Девіз студії закладено в її назві — «Контакт». Хіба можна жити у часі і не бути в контакті з ним? Студія відкрита його вітрам, потребам, змінам.
