Йожеф Сабо подав у відставку... Це сталося в четвер вдень. І, незважаючи на очевидність такого кроку, все-таки стало несподіванкою. Адже навіть після матчу у відповідь зі словенцями, коли ми всі виразно зрозуміли, що два роки боротьби за місце під європейським сонцем пішли нанівець, він запевняв усіх, що не має наміру робити цей крок і впевнений у тому, що готовий до штурмування нових вершин разом зі збірною України. Щоправда «верхи», в особі президента ФФУ прем'єр-міністра України Валерія Пустовойтенка, так не вважали. Напевно, це сталося через надмірний тиск «згори». Проте свою відставку вчора пан Сабо коментувати не захотів. Просто збірна України залишилася без тренера...
«Сабо — козел!». Ці слова я, котрий не пропустив жодного домашнього матчу збірної України у відбірковому циклі Євро-2000, чув на стадіоні десятки разів і восени, і навесні, і влітку незалежно від якості гри збірної (матч Україна — Росія — не виняток: стартовий склад, виставлений Сабо, викликав спочатку серед багатьох уболівальників велике невдоволення). Сьогодні, коли збірна України безславно поступилася Словенії, виникла гостра необхідність знайти «козла відбувайла» і покарати. Активно підключився до пошуків навіть Валерій Пустовойтенко, що є одним з прихильників відставки Сабо як тренера, що не справився зі своїми обов'язками. Заради справедливості зазначу, що зі своїми обов'язками прем'єр-міністра Пустовойтенко справляється так бездоганно, що країна опинилася на межі дефолту. Валерієві Павловичу подумати б про проект бюджету на 2000-й рік з прихованим дефіцитом у 10 млрд., а він роздає інтерв'ю про збірну. Залишається сподіватися, що з довгоочiкуваним завершенням його прем'єрських повноважень плавно піде на спад і доля Пустовойтенка як голови Федерації футболу України. Ризикну припустити, що у нас таких фахівців з футболу, як Валерій Павлович, — пів-України.
У цій статті мені хотілося б виступити на захист тренерського штабу збірної і Йожефа Сабо особисто. Давайте спробуємо спокійно розібратися, в чому причина того, що Україна не потрапила на Євро-2000, і яка в цьому провина старшого тренера. Отже, помилки, про які говорять найбільше. Перше велике невдоволення вболівальників діями Сабо цього року викликало незапрошення Максимова на матч із Вірменією. Безумовно, каші у збірній Максимов не псує, але й сильним півзахисником, здатним контролювати ситуацію в центрі поля, назвати його не можна. Своєю грою в подальших матчах за збірну Максимов нікого не вразив, так що значення його неучасті у «вірменській» грі, подане деякими журналістами мало чи не як причина нічийного результату в Єревані, є великим перебільшенням.
Явний прорахунок Сабо з визначенням складу мені приходить у голову тільки один — у матчі-відповіді з Росією (вихід у стартовому складі Скаченка). Однак ця помилка не вплинула на результат поєдинку — кульмінація матчу відбувалася без Скаченка.
Кажуть, що Сабо поставив 5 захисників на київську гру зі словенцями. А кого було ставити у півзахист, якщо навіть Максимов не міг взяти участі в матчі? Взагалі критика стартового складу ніколи не може бути адекватною, оскільки, як правило, ніхто з критиків не знайомий зі станом конкретного гравця у конкретний період.
Багато хто вважає, що Сабо дав неправильну установку відійти назад після київського голу Реброва, і саме в цьому причина того, що рахунок в результаті став 1:1. Але, по- перше, нездатність утримувати необхідний рахунок збірна перейняла у «Динамо». Віддавати ініціативу після забитого м'яча — динамівська тактика, і вона має право на існування. Інше питання, що ініціативу можна віддавати по-різному. Звичайно, безпечніше було б потримати м'яч у середині поля, але подумайте, чи був у складі збірної того дня гравець (а ще краще — гравці), які могли б потримати м'яч на слизькому полі?
Тренерські помилки, звичайно ж, були, але не вони виявилися причиною невдачі у матчі зі Словенією.
Якби гравці «Динамо» — члени збірної в цьому сезоні демонстрували гру дуже високоякісну, то можна було б сказати, що рівень тренерського штабу збірної не відповідає рівню гравців збірної, і саме тренери (Сабо, Буряк) тягнуть збірну на дно. Але, на жаль, своєю грою цієї осені «Динамо» не викликало нашого захоплення.
Коріння невдачі — не у тренерській лінії Йожефа Сабо, а в лінії півзахисту нашої збірної. Проблеми середньої лінії — головна причина як неблискучого виступу «Динамо» у першому раунді Ліги чемпіонів, так і збірної України проти Словенії та Росії. Це виразно прояснилося якраз у матчі з «Реалом», який, незважаючи на незадовільний результат, за своїм змістом був чи не найкращим матчем «Динамо» в Лізі-99 (неадекватні оцінки якості гри «Динамо» у цьому матчі з боку В.Маслаченка і каналу НТВ у програмі «Третій тайм» брати до уваги не варто, причини цієї критики зрозумілі: журналісти НТВ після затяжного конфлікту з «народною командою» хочуть показати, що вони безпощадні не тільки до «Спартака») — варто було з'явитися одночасно на полі Хацкевичу, Белькевичу і Яшкіну, навіть не в найкращій своїй формі, і гра «Динамо» відразу змінилася. Однак зауважте, що Хацкевич і Белькевич не є гравцями збірної України, не зіграв за Україну і Яшкін. А в збірній немає півзахисників, здатних грати на рівні Хацкевича і Белькевича на їхніх позиціях.
Видно, проблема не у тренерській безпорадності, а в незбалансованості складу, тобто проблема має кадровий характер. І ніякий універсалізм тут не врятує, і якщо у збірній за найближчі рік-два не з'являться два-три півзахисники хоч би рівня Хацкевича і Белькевича, ми ризикуємо не потрапити і на ЧС-2002.
Словом, не можу погодитися з думкою більшості вболівальників про те, що рівень Сабо і його помічників не відповідає рівню гравців збірної України. Навпаки, швидше співвідношення професійного рівня з невеликою перевагою на користь сьогоднішнього тренерського штабу.
Та коли вже питання з відставкою Йожефа Сабо на 99% справа вирішена, є сенс сказати два слова про можливих кандидатів на пост головного (або старшого) тренера збірної.
Кандидатуру Блохіна, яку досить активно до останнього часу обговорюють вболівальники, навряд чи можна розглядати всерйоз. Блохін, без усяких сумнівів, — найбільша зірка не лише українського, а й радянського футболу серед польових гравців (постійні намагання наших сусідів створити міф про найвизначнішого футболіста всіх часів і народів Стрельцова, який грав у допотопні часи, не викликають нічого, крім поблажливої посмішки). Однак далеко не кожен великий гравець стає видатним тренером. І поки що Олег Блохін швидше підтверджує, ніж спростовує цю тезу. Інформація, яка промайнула в інтерв'ю «Советскому спорту» президента «Ротора» про те, що тренером збірної України може стати пан Кучеревський, у мене, як у затятого фана нашої збірної, викликала просто шок. Це навіть не обмін шила на мило. Це два кроки назад. Безумовно, цікаві тренери Коньков і Заяєв, але мені здається, що вони приблизно одного рівня з Сабо і Буряком. Заміна ж Сабо на Леоніда Буряка стане підтвердженням того, що причина відставки старшого тренера лежить виключно в емоційній площині; як зазначив один журналіст газети «Команда»: «Уже другий відбірковий цикл поспіль під керівництвом Йожефа Сабо збірна України не потрапляє в основний турнір». (Можна подумати, без Сабо ми туди потрапляли). Порівняно з Буряком, варіант з призначенням Яковенка, на перший погляд, виглядає цікавішим. Чимало сходяться на тому, що серед тренерів нової пострадянської генерації Яковенко — найбільш перспективний, але, з іншого боку, у Яковенка немає поки що досвіду роботи на такому високому рівні, а тому — тут або пан, або пропав. Практично ніхто не прогнозує можливості приходу на тренерський місток збірної Анатолія Пузача. Однак, якщо буде віддано перевагу концепції, згідно з якою збірна і далі буде ослабленою копією «Динамо», то призначення давнього помічника й однодумця Лобановського виглядає цілком логічним.
Справді, багато кому хочеться випустити пару, знайшовши «козла відбувайла». Відшукати козла нескладно, складніше розібратися у глибинних причинах відносної невдачі, а ще складніше усунути ці причини. І ще раз підкреслюю, що коріння проблем збірної лежать не у тренерській, а в кадровій площині, і ці проблеми вирішуються не звільненням тренерів збірної, які працюють з тим, що є, а копіткою працею тренерів клубів з метою вирощування гравців європейського рівня. І якщо вже ставити тренерське питання, то ставити його так: чи достатньо кваліфіковані тренери українських клубів вищої та першої ліг, щоб вирощувати гравців високого рівня?
Кампанія, яку розгорнуто проти Сабо, на мій погляд, — це частина нашої характерної національної особливості — прагнення до підміни реальних проблем непотрібною метушнею, а також патологічного переконання в існуванні простих вирiшень складних проблем.
