Кілька тижнів тому Львівський національний український драматичний театр імені Марії Заньковецької представив глядачеві прем’єрну музичну постановку «Львівське танго» Андрія Бондаренка та Наталії Боймук про перше кохання композитора-пісняра Богдана Весоловського (режисер – Богдан Ревкевич).
Наприкінці року публіці представлять ще дві нові вистави, зокрема – «Меланхолійний вальс» за новелою Ольги Кобилянської, і це – історія вчительки Марти, художниці Ганни та піаністки Софії, які світоглядно не вписувалися у формат пересічних жінок того часу. «Авторка перша в українській літературі зобразила типи інтелігенток, аристократок духу, які мають високу мету у житті, прагнуть удосконалити свою особистість, убираючи в душу світові культурні надбання», – зазначено про цей твір Ольги Кобилянської у Вікіпедії.
Режисер-постановник Львівського національного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької Ігор Білиць
Виставу, яка йтиме на Камерній сцені, готує режисер Ігор Білиць. Чому саме обрав цю новелу, датовану кінцем ХІХ століття, далі у розмові. Також говорили ми з постановником про те, який саме театр потрібен публіці у час найбільших випробувань, коли в країні – повномасштабна війна.
– Згадую, пане Ігорю, нашу, кілька тижнів тому, останню зустріч, коли ви мені зазначали, що визначаєтеся з постановкою, і от дізнаюся, що ставитимете «Меланхолійний вальс» за Ольгою Кобилянською. А чому саме ця вистава? Адже у планах її не було?
– Так, не було. Все вийшло дуже спонтанно. Я пропонував п’єси сучасних авторів – українських та зарубіжних, але, як виявилося, дуже важко зараз з авторськими правами. Тому й виник проєкт на Камерній сцені з п’єсою за Ольгою Кобилянською. Я давно думав про цей матеріал.
– Коли прем’єра?
– 23 грудня.
– Хто буде задіяний у виставі?
– Мирослава Солук, Світлана Мелеш, Наталія Боймук, Галина Далявська, Наталя Поліщук-Московець і Ірина Романчук.
– Говорите, що давно думали про цей матеріал. А чим саме він вас зацікавив?
– Я працюю над тим, щоби на українській сцені було менше колоніальності, Валуєвського указу. Мені хочеться, щоби на сцені було більше інтелігенції. Бо більшість матеріалу – про людей села.
У мене на першому місці у виставі будуть виконавці і їхня позиція щодо того, що відбувається зараз, і про те, що відбувалося століття тому, через ті меседжі, що їх передає Кобилянська. Ми через модернізм, через постмодерн намагаємося знайти точки дотику самих із собою і з глядачем через твори Кобилянської.
– Цю новелу уперше надруковано понад 100 років тому – 1898 року. Нічого не осучаснюватимете?
– Будемо осучаснювати. Й почнемо з тексту, бо деякі слова є тепер застарілими, отже їх мінятимемо. Також змінюватимемо кут зору. А ще – засоби сценічної виразності. Всього не перелічуватиму. Якщо коротко, ми – в пошуках найновіших тенденцій. Працюємо з документальним, постдокументальним текстом. Я думаю, що це буде сучасна річ.
Фрагмент вистави «П’ять пісень Полісся» Людмили Тимошенко (режисер – Ігор Білиць)
– На яку вікову аудиторію глядача розраховуєте?
– Вистава для тих, хто має вищу освіту – 23 – 25 років і старші. Треба бути розумним, щоби читати цю п’єсу.
– Бажаю успіху у постановці. Обов'язково прийду на перші ж прем’єрні покази. А наразі спитаю про загальні тенденції у театрі станом на зараз. Що, на вашу думку, потрібно зараз найбільше глядачеві, коли в країні війна і біда?
– У розрізі театру я думаю про особистість, яка може багато чого витерпіти і перемогти. Мені хочеться показати сильну особистість, бо, на мою думку, це є в кожному з нас. Треба лишень цю сильну особистість пробудити. Тому методами театру прагну показати, що ми всі – сильні особистості.
– Погодьтеся: Театр Марії Заньковецької – один із небагатьох театрів в Україні, котрий відкрито не зачіпає тих трагічних подій, в яких ми від 24 лютого, на жаль, перебуваємо. На вашу думку: це правильна чи неправильна позиція?
– Я не можу сказати, правильно це чи неправильно. Це позиція керівництва Театру Марії Заньковецької, а я приймаю позицію керівництва. Свою власну позицію виражаю в інших проєктах, за межами Театру Марії Заньковецької, досліджуючи тему війни.
Фрагмент вистави «П’ять пісень Полісся» Людмили Тимошенко (режисер – Ігор Білиць)
Пишу драматичні тексти. Зокрема, говорю про комедію про тарифи і стереотипи «Гей парад», яку готував з режисером Олексієм Доричевським для «Дикого театру» у Києві. А зараз написав гостро сатиричну п’єсу під назвою «ПаРаша», де зобразив пересічних росіян. Постановка теж буде в Києві. Тому сатисфакцію в нищенні ворога і дотику до війни відчуваю. Як художник реалізуюся у цьому.
– Переформулюю питання. Неодноразово чула від митців, що ту ситуацію, в котрій ми всі зараз перебуваємо, потрібно переосмислити, пережити, зробити висновки, а на це потрібен час. Бо зараз більше емоцій, ніж раціонального сприйняття. Як ви до цього ставитеся?
– Згоден. Ми перебуваємо у центрі подій, тому точно з цього приводу відрефлексувати неможливо. Але, незважаючи на це, все одно театр має реагувати на всі емоційні вузли, які створюються, на зачіпки всередині нас, на якісь події, на котрі не потрібно заплющувати очей.
На мою думку, коли тобі погано, не потрібно говорити, що все добре. Тому я й говорю про людину як про центр своєї творчості. Бо через людину можемо відчути, що людині болить і як вона з тим бореться. Треба мати силу, наснагу, щоби оцінити, прийняти і йти далі. І не йти тими дорогами, які були раніше прокладені. Це має бути інший, новий шлях.
Фрагмент вистави «Буна» Віри Маковій (режисер – Ігор Білиць)
– Як глядач сприймає оті емоційні сплески, які ви показуєте? Дякує, висловлює невдоволення, приходить удруге, втретє?..
– Слава Богу, є і те, і те. Кажуть, що це – важливо, цікаво, але настільки близько до мене, що інколи хочеться від цього відвернутися. Тобто інколи ми попадаємо точно в такі ситуації, і людям стає від цього не дуже комфортно. Я їх розумію. Але це – мій свідомий шлях. Для мене це є розвиток – натискати на якісь больові точки і рухатися далі, від розуміння, хто я такий – зі всіма моїми проявами, між минулим і майбутнім, але зараз от так.
Але я також не проти легких вистав. Потрібно вміти веселитися, сміятися, мати почуття гумору, що дуже важливо в моменти, коли постійним страхом затиснута твоя психіка. Це дуже важливо! Тому репертуар у заньківчан тепер – отакий. І це їхня правильна позиція – працювати зараз з такою легкою драматургією, легкими станами і показувати людям, що радіти можна, радіти треба! І радіти треба разом із усіма в залі.
– Можливо, зарано про це зараз говорити, бо «Меланхолійний вальс» в роботі. Але ж маєте, напевно, якісь вже задумки на потім?
– Зараз опрацьовую українську літературу ХХ століття. Зокрема, «Собор» Олеся Гончара, «Місто» Валер'яна Підмогильного, читаю Домонтовича, також – п’єси Івана Кочерги, Василя Земляка… Тобто набираю матеріал і думаю, що з ним робити в наступному сезоні. Це точно буде українська класика ХХ століття.
Фрагмент вистави «Буна» Віри Маковій (режисер – Ігор Білиць)
– 28 листопада відбудеться конкурс на заміщення вакантних посад акторів. Підете?
– Так, звичайно. Для мене це важливо, бо молоді актори точно братимуть участь у моїх наступних постановках.
– Можливо, здивує вас це моє запитання… Завжди все ж таки ішлося про те, що є столичні, а є провінційні театри. Як із цим зараз?
– Ці грані стерлися геть! Тому зараз нема жодної різниці в українському культурному просторі. Напевно, все ж таки, поділ на столиця і провінція – це наліт радянщини, якого ми позбуваємося. І я радію з того, як розширюється творчий діапазон – що не тільки в Києві можна побачити класну виставу, а можна побачити її і в Запоріжжі, і в Івано-Франківську, і в інших містах. І Львів, через який переміщуються біженці і де живуть дуже багато переселенців, зараз став центром, культурним форпостом України. Тим більше, що в Києві зараз через знеструмлення, через постійну загрозу ракетних ударів трохи інший стан. Я буваю в Києві, спілкуюся з колегами. Стан трохи гнітить. Так, ситуація поволі відновлюється, виправляється, але все одно обставини впливають на творчість. Львів зараз сильніший щодо творчості.
На підсумок хочу сказати, що ми вже перемогли – по духу, по своїй ідентичності. І я дуже щасливий, що живу разом із такими сильними представниками нації. Перемога – це технічна штука, яка має статися, але всередині з перших днів повномасштабного вторгнення я відчув, що ого! Що Україна – це світовий потенціал. І я щасливий, що народився в Україні.
Довідково:
Ігор Білиць розпочав театральну кар’єру 2002 року як актор – у Київському камерному театрі-студії “Дивний замок”. 2012-го закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Івана Карпенка-Карого за спеціальністю «режисер драми».
Цього ж року створив театральну студію Bilyts Art Centre, яка функціонує одночасно як школа і театр. Найвідомішою постановкою є вистава “Вій 2.0” (2014 р.) за Наталією Ворожбит у постановці Максима Голенка.
Професійне становлення режисера значною мірою відбулося у Львові, де пройшли прем’єри на гостру соціальну тематику у Театрі імені Лесі Українки: «ЛПС» Павла Ар’є (2016 р.), «Боженька» Валерія Пєчєйкіна (2018 р.), «Мої родичі та інші покидьки» за п’єсою «Мать Горького» Лєни Лягушонкової (2019 р.).
5 років тому Ігор Білиць дебютував як драматург із п’єсою “Гей парад”, яка перемогла в конкурсі “Тиждень актуальної п’єси-2017”.
Також Ігор Білиць співпрацює з квест компанією Mystery Play як сценарист інтерактивних квестів.
У своїх роботах неодноразово звертається до тем людської особистості, яка прагне жити краще, але залежна від свого минулого. Режисер розглядає суспільні проблеми середовища, в якому виріс, тому нерідко у фокусі його творчості – радянська спадщина українського суспільства.
З 2021 року працює режисером у Львівському національному українському драматичному театрі імені Марії Заньковецької.
Постановки у заньківчан: Камерна сцена, “Буна” Віри Маковій; Велика сцена, «Кассандра» за Лесею Українкою; Камерна сцена, “П’ять пісень Полісся” Людмили Тимошенко.
Фото «Дню» надали у Театрі Марії Заньковецької
