23 жовтня відбудеться дебют імпровізованого ансамблю «вуличних» музикантів у Театрі ім. І. Франка. До його складу увійшли: Богдан і Остап Ступки (туба і скрипка), Володимир Ніколаєнко (флейта), Богдан Бенюк (мандоліна) і 11-річний Михайло Оводов (барабан). Диригентом дійства є режисер Андрій Приходько, який проводить репетиції вистави «Легенда про Фауста». Поки на сцені монтують «древо життя» — могутнього дуба, молоді актори розминають м’язи у пластиці, майстри розучують свої сольні партії (репетитором виступає Володимир Гданський), а потім пробують грати разом. Послухати цей концерт збігаються всі франківці, хто цієї миті знаходиться в театрі, а щоб краще було чути, Приходько перекваліфіковується у звукорежисера, перебігаючи з мікрофоном від одного до другого «віртуоза». Спочатку виходить досить кумедно, регочуть і самі виконавці, й слухачі, але квінтет так старається, що через 5 — 10 хвилин у какофонії звуків вже можна почути мелодію. У музик відкривається друге дихання, азарт, навіть кураж. Вони грають сидячі в кріслах, а потім, підбадьорені колегами, ускладнюють задачу — видають «трелі», йдучи через весь зал на сцену. Цю історичну подію фіксують молоді франківці, знімаючи факт на мобільні телефони, лунають овації, й актор Володимир Абазопуло пропонує записати саундтрек до вистави. Витираючи піт з чола, Богдан Бенюк, сміючись, каже: «Ну все, тепер ми не пропадемо, якщо за кордон поїдемо: зможемо гроші заробляти, як вуличні музиканти!»
За словами Андрія Приходька, звернутися до сюжету про Фауста він надумав, коли п’ять років тому в театрі проводили ремонт залу та сцени. «Подивився я риштування і подумав, що ці будівельні ліси можуть стати декорацією до якоїсь вистави. Почитав Гете, але щось мені його драма до душі не припала. А час іде... Керівництво театру мене запитує: коли ж почну репетиції? А я, все ще не бачу, як ставити «Фауста». Став перечитувати збірник «Легенд про Фауста», у якому зібрані твори різних авторів і різних епох.
Зацікавився п’єсою Кристофера Марло (саме цей автор написав перший драматичний твір на цей сюжет) і там угледів одну «зачіпку», коли Фауст запитує у Мефістофеля: «Хіба у вас є людські переживання?», а той йому відповідає: «Звичайно! Я ж бачив Бога... В мене є за чим сумувати, знаючи, що я втратив»... Втрачений рай — від цього я відштовхнувся, шукаючи режисерські ходи прочитання не лише п’єси Марло, а й творів Йоганна Шпіса і Гейсельбрехта, народного німецького епосу середньовіччя. Ця вистава буде не про відомого нам ще зі шкільних років доктора Фауста, який продав свою душу чорту, а про те, що може відбутися з кожним із людей. Бо у кожного є свій втрачений рай, свої помилки, які вже ніколи не можна виправити. З народження людину пестять, вона живе у злагоді, а виростаючи, хоче чогось невідомого, спокусливого... Всі щось своє шукають. Хтось знаходить, а хтось і втрачає: в стосунках, професії, коханні... За жанром це буде притча, а тому наша вистава називається «Легенда про Фауста».
Сценографію постановки створила Марія Погребняк, з якою Приходько вже четверту театральну роботу разом робить. У «Легенді про Фауста» глядачі побачать франківців різних поколінь. Головні ролі виконують Остап Ступка, Богдан Бенюк, Володимир Ніколаєнко і Богдан Ступка, а в образах духів та студійців глядачі побачать франківську молодь.
— Я граю роль Мефістофеля, — розказав «Дню» Богдан Ступка. — Режисер Андрій Приходько поєднав у виставі кілька драматичних сюжетів. Колись Мефістофель був разом з Богом, сидів коло нього, але, продавши душу Люциферу, повстав проти неба, і навічно йому вже бути у пеклі. Мефістофель — драматичний і навіть трагічний образ. Коли Фауст хоче підписати угоду з дияволом, то мій герой дуже переживає й каже: «Подивись, що зі мною сталося. І так буде всюди й завжди, де я знаходжуся»! Саме про це йдеться у нашій виставі. Приходько ставить народно-площадне дійство. Думаю, що воно зацікавить глядачів. Фауста грає Остап (за задумкою режисера, Фауст — це «подобіє» Мефістофеля). Треба сказати, що уроки музики для Остапа не новина. У дитинстві мій батько (Сильвестр Ступка — співак Львівського оперного театру. — Т. П.) відвів Остапа у музичну школи вчитися на віолончелі. Коли я запитав, чому він вибрав для онука цей інструмент, то почув: «Ростропович живе за кордоном і треба зробити йому достойну заміну»... До речі, перша роль Остапа була саме віолончеліста у виставі Олексія Кужельного, який ставив у той час у шкільному театрі. Тепер музичні знання сину знову знадобилися. А от для мене урок гри на тубі — серйозний екзамен. Хоча я і виріс за лаштунками Львівської опери, але раніше ніколи не брав у руки цей інструмент. Утім, артист має бути завжди готовий до несподіванок. У кіно мені прийшлося грати ролі диригента і композитора, зокрема, Леонтовича у фільмі «Дударики» Станіслава Клименка (дуже талановитий був режисер, шкода, що рано помер — у 54 роки)... Після гри на тубі в мене губи болять... навіть переживаю, як текст буду говорити, граючи завтра у виставі «Лев і Левиця». Знаєте, мені більше подобається танцювати. Тому я згодився виступити у складі журі програми «Танцюю для тебе» телеканала «1+1». У нас там гарна суддівська компанія зібралася: великий танцівник Вадим Писарєв (кілька передач його замінює легендарний танцівник Григорій Чапкіс), мій земляк-львів’янин, прекрасний режисер Роман Віктюк та чудова жінка, суддя міжнародної категорії з танців Вероніка Григорович. А так як у мене дружина колишня балерина (Лариса Ступка працювала у Львівському і Київському театрах опери і балету. — Т. П.), то я маю великий сентимент до танців і балету. У минулому телепроекті «Танці з зірками» син Остап був його учасником. Можна сказати, що у нас танцювальна сім’я. До речі, у молодості я дуже любив танцювати. Тому з радістю згодився на пропозицію телевізійників. Там змагаються цікаві пари, розказують про непрості долі людей, заради мрій яких на паркет вийшли учасники програми, і це дуже благородна ціль...
— Мені грати на скрипці не складно. Головне — нам разом в ансамблі зігратися. Наш квінтет розпочне дійство, а потім вже будемо грати як драматичні актори. Наша вистава не про сумне, — розказує Остап Ступка. — Це історія про кожного з нас, про те, що сидить у твоїй душі. Я вважаю, що Фауст сидить у кожному з нас... Ми граємо історію не Гете, а Марло. У «Легенді...» поєднана німецька середньорічна драматургія зі «шванками», і ставиться вона, як казка для дорослих, — закінчується по-філософськи: треба в усьому знати міру і вчасно зупинятись...
