Відразу ж зазначу, що розмова ця – з розряду «з дорогою душею», «із задоволенням». Бо справді насолода спілкуватися з людиною, котра поєднує в собі багато талантів. Та ще й яких! Таміла Печенюк – мисткиня, доцент, завідувач кафедри художнього текстилю Львівської національної академії мистецтв, блискучий науковець, автор методичних праць, серед яких – підручник «Кольорознавство» для мистецьких вишів України та навчальний посібник «Художня культура. Живопис. Основи кольорознавства», автор концепцій і куратор мистецьких проєктів, а ще – великий ентузіаст у всьому, що робить, і великий пропагандист того, щоби робить.
Зустрілися ми з Тамілою Григорівною справді у гарячу пору – бо і випускні іспити, і от-от вступна кампанія. А спонукало мене до розмови, якщо відверто, те, з якою любов'ю і як детально Таміла Григорівна розповідала на ФБ-сторінці кафедри художнього текстилю ЛНАМ (яку, до речі, сама й адмініструє) про цьогорічних дипломниць бакалаврату та їхні чудові роботи. Власне, з них, оцих дипломних робіт, і почалася наша розмова, а далі ми говорили про доцільність у надшвидкому ХХІ столітті копіткої рукотворної праці, в цьому розрізі – і про коронавірус (куди ж тепер без нього!) та трошки – про шлях до «комбінованого» (мистецького, викладацького і наукового) фаху самої пані Печенюк.
Таміла Печенюк
НЕПОВТОРНІСТЬ – У РОБОТІ Й ТРАКТУВАННІ
– Розкажіть, будь ласка, як пройшли випускні іспити? І чи ви, Таміло Григорівно, задоволені результатами?
– Наприкінці червня у нас відбувся захист випускниць освітнього рівня «бакалавр». Ми ніби готові завжди до того, що захист – це свято. Тому що чотири роки навчання – це серйозне навчання і вони досягають гарних результатів. Але цього року дівчата потішили нас навіть більше, ніж ми очікували.
– Чим?
– Тим, що всі роботи були виконані у рукотворних техніках. Зараз популярні і ті принти комп'ютерні, плюс ми всі багато говоримо про експерименти, новації, і часто-густо студенти почали в тому контексті (я не кажу – зловживати) хитрувати: починають брати за основу комп'ютерний друк (хоча це абсолютно теж їхня робота, бо ми всі чотири роки навчаємо їх комп'ютерного проєктування, і вони дуже добре володіють всіма графічними техніками – на рівні графічного дизайну), але, коли виходять на матеріальну компоненту, беруть за основу цей свій комп’ютерний друк, а потім збагачують, доповнюють якимись рукотворними елементами. Такі речі відбуваються у нас часто й ефектно виглядають. Але в цьому році всі дівчата попрацювали в рукотворних техніках. І на дуже гарному, професійному рівні.
– Найбільше враження які роботи справили?
– Тішуся, що було багато гобеленів. Бо гобелен – дуже трудомістка техніка. Зрештою, гобелен – це ж королівське мистецтво.
Враховуючи час на виконання в матеріалі, це були гобелени середніх розмірів – до півтора квадратних метра.. А одна наша випускниця – Павлюк Юля зробила метр двадцять на метр вісімдесят! Вона створила сучасний килим – композиція з каймовим завершенням, але з врахуванням техніки виконання, насиченості елементами зображення, поєднанням різних технік ручного ткання (фактурні, структурні, гладкі…) він сягав рівня гобелену.
Анастасія Барабаш. «Лісова пісня»
– Скільки ж часу виконувалася ця робота?
– Від двох до двох з половиною місяців. Але всі виконані фантастично! В однієї дівчини (Христина Кореневич) гобеленовим тканням була виконана частина триптиху, що доповнювалася іншими частинами, виконаними технікою комп’ютерного друку з елементами стебнування. Тому я дуже тішуся оцьому поверненню до рукотворності. Бо новації – новаціями, але молодь повинна не лише досконало знати текстильні техніки, оскільки ми їх викладаємо, а й користуватися ними. Ці техніки – неповторні! Вони дають можливість настільки самовиразитися автору, що ніяка комбінована, друкована на комп’ютері річ не може відтворити отого авторського відчуття нитки, мазка пензлика. І у нас були два дипломи, виконані у техніці класичного гарячого батику. Олена Бондаренко зробила батик-капанку (як у традиційних писанках), і це – дуже цікава робота. Софія Ваць подала гарячий батик дуже незвично, тому що ми звикли, що особливістю гарячого батику є насичене кольорове звучання, коли під гарячим воском фарба стає ще яскравішою і потім, коли віск знімається, звучить на повну силу на традиційних тканинах – бавовні чи льоні. А Софія взяла напівпрозору тонку тканину (відбувся навіть певний пошук міри прозорості тієї чи іншої тканини, яка б відповідала авторському задуму) і на ній творила розписані технікою гарячого батику композиції, а потім поєднала (уявіть собі!) шістнадцять прошарків різноформатних елементів (виконаних з використанням такого розпису), кожен з яких ніс своє смислове навантаження. – А тема у неї була якась?
– Так. «Дзеркальне Я». Софія ніби подавала свою сутність через нашарування цих прошарків і зв’язків з різними людьми, які вплинули на неї, на її формування упродовж ще молодого її життя. І навіть витлумачила, що оці різнокольорові, але мало насичені фрагменти – це теж є свідченням того, що вона ще молода людина і не до кінця усвідомлює оцю якість впливу тієї чи іншої особи через відповідну ту чи іншу кольорову субстанцію. Ви розумієте? Тобто мислення всіх наших дипломниць – дуже цікаве. Це зауважили всі члени екзаменаційної комісії – наскільки молоді люди спроможні формувати свої думки, наскільки спроможні висловлювати свої переживання або трактувати свої творчі задуми, чого не було раніше. Отже, кожна з наших дипломниць була неповторна не лише у своїй роботі, а й у своєму оповіданні, своєму трактуванні. І це – дуже радує. Звісно, що така ситуація не випадкова, це результат колективної праці – і всіх наших викладачів, що вчили їх упродовж років навчання, і керівників дипломних проєктів. Важливо, що була і співпраця, і співпережиття.
Декорування тканин. Вузликове фарбування (класична техніка «шиборі»)
НАВЧАННЯ І ПЕРСПЕКТИВИ ПІСЛЯ НЬОГО
– Скільки кожного року берете студентів на текстиль?
– У нас дві освітні програми: художнє ткацтво і художній розпис тканин. На кожній програмі – п’ять бюджетних місць. Також бувають один – два платники. Отже, в цілому у нас десять – дванадцять студентів на кафедрі на першому курсі. Також на третьому курсі бувають випадки, коли долучаються випускники коледжів, як мають диплом «молодший бакалавр». Тому на виході випускників може бути і більше. Цього року було дванадцять дипломників.
– Чи відстежуєте потім, де вони себе реалізують, де працевлаштовані?
– Так, відстежуємо. Звичайно, не у всіх так складається, що працюють за фахом. Але, по-перше, це – бакалаврат. І вони можуть продовжити навчання на наступному рівні – на магістерці. І завжди так буває, що п’ятдесят – вісімдесят відсотків продовжують вчитися далі. Цього року відсоток трохи менший, і це пов’язано з кількома причинами. По-перше, другий рік, як ввели загальнодержавний іспит з англійської мови, який треба скласти, щоби мати право вчитися далі. Цей рубіж не всі долають, хоча минулого року всі наші дівчата успішно склали цей іспит. А цього року група випускниць мала певну особливість – майже всі були скеровані на практичну діяльність. Чотири дипломниці зареєструвалися на здачу екзамену на магістратуру, а інші говорили, що не планують далі вчитися, бо так у них складаються обставини. І це – нормально. Я вірю, що вони працюватимуть і за фахом теж. До речі: наші випускниці також можуть працювати викладачами у спеціальних мистецьких студіях, а ще – вчителями загальноосвітньої школи. Тому що ми даємо їм педагогічну компоненту, і це – три дисципліни: загальнотеоретична педагогіка і психологія, методика викладання спецдисциплін та педпрактика, яку вони проходять на четвертому курсі, працюючи у коледжах і художніх школах. Отож у них – доволі серйозний набір фахових компетентностей, що дозволяє успішно працювати. Мало того: багато з них організовують власні стартапи.
Мар'яна Головачук. Фрагмент серії одягових тканин
– Наприклад?
– Я намагаюсь бути на контакті з нашими випускницями – багато хто з них має авторські мистецькі студії, працює з маленькими дітками. Або творчі дизайнерські студії, де створюється декоративно-ужиткова чи сувенірна продукція. Дівчата активно рекламують свою діяльність. Подекуди роблять дописи на ФБ-сторінці кафедри художнього текстилю, де зазначають, що тепер добре розуміють складність викладацької роботи, бо вже самі викладають: «Наскільки це тяжка і цікава робота». Також багато хто займає традиційну нішу – фрілансери, однак поєднують її з іншими формами праці, бо життя таке, що, звісно, потрібно заробляти на основній роботі… Крім того, це – дівчата. Їм потрібно влаштовувати особисте життя, а це – побут, малесенькі дітки. Тому, звичайно, трапляються перерви у творчій роботі. Але важливо, що за деякий час вони всі вертаються до фаху і розвивають його. І це – нормально. Я сама через це перейшла.
КЛІПОВЕ МИСЛЕННЯ І РУКОТВОРИ
– Наш час можна називати по-різному: стрімкий, комп’ютеризований, масового виробництва, товарів з Китаю і Туреччини, бананів, які чіпляються скочем на стіну, що спричинює неабиякий ажіотаж... Ви, напевно, зрозуміли, до чого я хилю. То наскільки рукотворний текстиль зараз популярний? Бо, звичайно ж, хочеться людині з доброю мистецькою освітою, яка створила щось власноруч, щоби це розходилося по людях…
Софія Пронів. Серія шоперів і аксесуарів
– Траплялися моменти, коли замислювалися: а чи потрібні ми, чи потрібні оті рукотворні техніки? Бо справді: вони – трудомісткі. Зараз молоді люди більше з кліповим мисленням, йдуть шляхом швидкої реалізації. Але я, як «непоінформований оптиміст» (це, до речі, визначення Бориса Гудзяка, яке мені дуже подобається), відчуваю, що відбувається перехід в іншу якість, коли люди починають усвідомлювати, що оця комп’ютеризація, оцей швидкий спосіб відтворення, який почав давати можливість дубляжу, призводить до втрати первинності, першої вартості, а особливо – в мистецькій сфері. Крім того, попри всі негаразди пандемії, страхи, жахи і ризики, усамітнення, брак комунікації, митці мали можливість зосередитися на творчості і на ось таких способах творення. Тому що була можливість зупинитися, переосмислити деякі речі, дуже важливі для художників, і повернутися до первинних технік. Це я говорю про фахівців. А скільки людей пересічних, які через локдаун і самоізоляцію були обмежені в роботі, у своїх традиційних способах діяльності і змушені були звернутися до відомих якихось традиційних рукотворів – хтось з огляду на психологічні обставини, а хтось – з огляду на те, щоби в якийсь спосіб компенсувати відсутність іншої роботи. Найосновніше, що це відбулося в думках людей, в головах! Вони інакше почали дивитися на ці речі – почали сприймати їх як важливі, необхідні, бо не все можна перекрити швидкоплинними, швидкочасовими техніками. Це – з одного боку. А з іншого… Власне, добре володіючи популярними і поширеними тепер комп’ютерними техніками, їх можна використовувати як етап, або засіб, або можливість створення свого. Багато з них навіть розпочинають свої стартапи, декоруючи футболки, друкуючи декор на текстильних торбинках (напевно ж, знаєте про відмову від пластикових пакетів, про екотекстиль)… І все це базується на створенні авторських унікальних зразків, а не на повторі наявних зображень. З’являються свої сторінки у соціальних мережах, рекламується своя продукція, яка потім і реалізується. До речі, саме випускники і нинішні студенти серед своїх побажань під час проведення опитування, які заходи потрібні для покращення якості освітнього процесу, зауважили на необхідності введення у навчальному плані обох освітніх програм дисципліни з менеджменту в мистецтві. І ми вже це зробили. І це – лише початок. Бо екомода, екотекстиль зараз стають настільки затребуваними і популярними, що теж вимальовується окрема лінія професійної реалізації. А ще (ви, напевно, бачили інформацію на нашій ФБ-сторінці) ми ввели окрему дисципліну на першому курсі – екопринт, тобто екодрук. І в нас є викладач Олександр Опарій, який серйозно заглибився у вивчення цієї технік. І зараз викладає дуже складну, але неймовірно цікаву технологію – як зробити так, щоби рослина віддала свій колір (рослина лишає свій відбиток з цікавою графікою, що відображає форму рослини, внутрішнє наповнення природної форми – прожилки). А колір може бути несподіваний, складний – залежно від того, як підготувати тканину. Листочки, гілочки лишають на тканині свій слід, створений природою. Тобто це чистий екопринт – тільки тканина і тільки рослина, але в певних технологічних режимах. Проводилися експерименти поєднання контактного (рослинного) фарбування й анілінових барвників. І що цікаво: листочок може знівелювати колір хімічної фарби на тканині – втрутитися своєю «кольоровою дією». І цей процес – на межі якихось магічних речей, бо ніколи не знаєш кінцевого результату.
Таміла Печенюк. Декоративна ширма «Східні мотиви» (2009)
З ОСОБИСТОГО
– Ви з такою любов'ю безмежною про це все говорите… А як самі, пані Таміло, на цю мистецьку стежку вийшли?
– Я навчалася у художній школі – паралельно із загальноосвітньою. У мене викладали Крип'якевич, Маркович, Ліщинський, інші видатні особистості. Це я вже зараз знаю й усвідомлюю, хто це. А тоді навіть і не думала про те, які талановиті у мене були вчителі. Щодо питання вибору професії, то воно переді мною не стояло. Думала тільки над тим, який це має бути відділ. А оскільки я тоді мало знала про текстиль, а моделювання одягу в ті, сімдесяті, часи було пріоритетним, то я й визначилася. Хоча ніколи не малювала отих лялечок з платтячками, як більшість дівчат… Готувалася до вступу й приватно. Але в останній момент чоловік моєї тітки, який закінчив відділ «Проєктування інтер'єру і меблів» Інституту прикладного і декоративного мистецтва і працював художником, запросив Михайла Лозинського (художник, скульптор, педагог. – Т.К.) до нас додому, щоби той глянув мої роботи і порадив факультет для навчання. Тоді Михайло Васильович сказав: «Дитино, йди на художній текстиль. Ти – добрий живописець, добрий графік. І в текстилі зможеш реалізувати себе, бо текстиль – найближче до моделювання. І зможеш реалізувати себе як художник. Цю кафедру закінчували прекрасні живописці». Я тоді прізвищ не питала, бо й не знала нікого. Але один із випускників кафедри текстилю – Олег Мінько, котрий багато років потім очолював нашу кафедру. Зрештою, й Ігор Боднар. Отже, я подавала документи на текстиль. Конкурс тоді був дуже великий. Але, повторю, я добре готувалася до вступу – фактично цілими днями. І тому дуже дякую Михайлові Лозинському за пораду. Згодом, наприкінці 80-х, взялася за науку і пішла в аспірантуру (закінчила на початку 90-х). Занурення у теоретичний контекст (як нині говорять) мистецтва художнього текстилю ще більше розкрило мені очі та розширило простір можливостей цієї ділянки професійної творчості. Крім того, час, новації…
Таміла Печенюк. Колаж «Ковчег», клейова техніка (2018)
– Яка тема дисертації?
– «Художній розпис тканин в Україні у 20 – 90-ті роки ХХ століття». Нас вчили того, що текстиль – це, в основному, ткацтво. Поділу не було. Окреме завдання було пов’язано з батиком. Тобто у 70-ті роки дуже поверхово давали нам ті ази. Причому вчили основ холодного батику. Щодо гарячого батику, то я його потім вивчала самотужки. І коли у 80-х роках почала працювати зі студентами, мені бракувало розуміння того, що це за техніка і які її можливості. Наша завідувач кафедри Марта Василівна Токар їздила тоді в Москву (возила наші дипломні роботи, які, до речі, там дуже добре звучали) і познайомилася з художницею Іриною Трофимовою, яка не викладала, але мала можливість бувати у Південно-Східній Азії і вивчити гарячий батик, як мовиться, з першоджерела. І потім стала провідною батикаркою тодішнього мистецтва російського художнього текстилю. Робила фантастичні виставки в Москві, популяризувала цю техніку. І Марта Василівна запросила її до Львова. Ірина Вадимівна привезла безліч кольорових слайдів, ми через діапроєктор їх дивилися, слухали її розмови, і я була зачарована – тим світом і тим батиком. Водночас було прикро – бо це ж, фактично, наші писанки, і ніхто й словом про це не обмовився і ніде про це нічого не написано! А це 1980-ті роки! І тоді прийшло рішення, що маю обов’язково зайнятися тією темою. Я вчилася в аспірантурі в Інституті народознавства, але на заочній формі, тому що мала троє дітей, крім того, мала навантаження викладацьке під тисячу годин. І так склалося, що за перший рік тільки двічі була у бібліотеці (у Львові, бо не мала можливості виїжджати). Тоді й прийняла рішення перевестися на очну форму навчання (втратила майже рік при цьому переводі). І вже будучи вільною від роботи в інституті (але не від сім'ї, і дуже дякую чоловікові та батькам, що підтримали), почала їздити і відкривати для себе багато-багато цікавого. А першим відкриттям мого дослідження було саме те, про що вже говорила. З подачі Карла Звіринського, бо саме він скерував мене до Наталі Паук – відомої львівської мисткині текстилю, адже на все життя (це його слова) запам’ятав з кінця 60-70-х років ті «чудові батики Наталчиних студентів, виконані гарячим батиком за зразком наших традиційних писанок». Про це я зазначала потім у статті 1991 року про шістдесятників українського батику в «Образотворчому мистецтві», де писала про Наталю Паук, яка у 1965 – 1970 роках розробила методику і вчила наших студентів тільки гарячому батику, спираючись на традиції гуцульського писанкарства. У нас тоді було дуже багато студентів з Азії, бо ми готували фахівців для всього Союзу. І казахи робили курсові і дипломи на теми «Гуцульське весілля», «Гуцульське свято», «Гуцульський танок» .., бо це все була методика Наталі Паук. Але з ідеологічних причин 1970 року її звільнили з інституту, а на гарячий батик було накладено табу. (Як бачимо, не такий вже й простий той гарячий батик виявився). Тоді я здійснила багато пошукової роботи. Шукала дипломні записки, чорно-білі фотографії… І тут не можу не згадати добрим словом і свою керівницю дисертаційного дослідження дорогу Раїсу Володимирівну Захарчук-Чугай (золота людина, хай спочиває з миром). Коли обирала тему дослідження і прийшла до неї, то вона мені сказала: «Це чудова тема, це така, Тамілочко, біла пляма, що ви будете першою по дослідженню цього виду професійного мистецтва в Україні. Єдине, про що я вас попереджаю: буде дуже тяжко. Але якщо ви це зробите, це буде фантастика»». І от, власне, з її благословення я й взяла цю тему і за два роки навчання в очній аспірантурі зробила до 80 відсотків дисертації. А з 1992 року поновилася на кафедрі. Тоді Дмитро Петрович Крвавич, який очолював комісію (щоб поновитися після навчання в цільовій аспірантурі, необхідно було отримати дозвільне рішення цієї комісії), сказав: «З тієї дівчини будуть люди». А 1994 року у нас, тоді вже не при інституті, а при академії, відкрили Вчену раду, і я почала активно закінчувати роботу, бо раніше не хотіла їхати до Москви, а Спеціалізованої ради не було ні в Києві, ні у Львові. Перший склад нашої Спеціалізованої ради був дуже поважний – Запаско, Міляєва, Логвин, Кара-Васильєва… Всі чекали відкриття в Україні такої ради. Почали поступово на захист вибудовуватися черги. 1996 року я закінчила роботу, вийшла на захист і захистилася.
– Скільки років очолюєте кафедру?
– Півтора місяця тому мене переобрали на другу каденцію. А до цього я десять років була заступником Олега Терентійовича Мінька (1938 – 2013. – Т.К.).
– Чи сверблять ручки до роботи? (Я зараз не маю на увазі керівництво кафедрою і викладацтво).
– Ой, сверблять!
– А час на це маєте?
– За останні п’ять років зробила тільки дві творчі роботи. Хоча ескізи і задуми є. Немає часу на виконання! Робота дуже напружена! Я навіть і не сподівалася. Останні п’ять років – час набуття чинності нового закону «Про освіту», час реформ. Наша автономія підвела до того, що ми самі повинні формувати свою роботу, навчальні плани, проводити зміни, створювати умови, розробляти документацію. Окрім кафедри, я вже п’ять років очолюю методичну раду академії. За ці роки через нас пройшли до тридцяти різних положень, і це – величезна праця! Кафедральна робота – складна робота. У нас на третину оновився склад. Постійно оновлюються навчальні плани. А тепер ще й Освітні програми на наші спеціалізації. І я вже другу каденцію є в міністерській підкомісії з розробки освітніх стандартів. Я є у складі розробників стандартів нашої спеціальності – 023 («Образотворче мистецтво, декоративне мистецтво, реставрація») Освітніх рівнів «бакалавр» та «магістр» для всіх навчальних закладів України. Наразі продовжується робота над розробкою стандартів «доктор філософії» і «доктор мистецтва» для нашої спеціальності. Наша академія перша в Україні отримала ліцензію на впровадження творчої аспірантури – «доктор мистецтва» (спеціальність 022 і 023). І цього року буде перший прийом у цю творчу аспірантуру. А це те, про що ми мріяли дуже давно!
