«Я на прощі, щоб нав’язати зв’язки з країною, яка, як каже моє свідоцтво народження, є моєю, але якої я не знаю і не пам’ятаю». Так пояснює Аня Савич свою подорож в Україну 1991 року (й пізніші) у книжці «Поворот в Україну» англійською мовою: Ania Savage: Return to Ukraine, Texas A&M University Press, 2000. Й у висліді цих подорожей настає «українізація американської українки».
Книжка обіймає 27 розділів. У них автор описує свій побут у Славську, Варшаві, Коломиї, Львові, Заріччі, Києві, Москві, Заґорську, Ялті, Севастополі, Батумі та Сочі та в інших містах й проблеми, з якими вона там стрічалась.
Журналістка Аня Бойцун (за чоловiком Савич), котра малою дитиною змушена була покинути Україну та через табори для переміщених дістатись до США, надзвичайно талановито змальовує свій побут в Україні. Вона звертає увагу на великі відмінності, що існують між американським й українським способом життя, між американською капіталістичною і ще не визначеною посткомуністичною системою в Україні. Вона бачить, скільки «радянського», тоталітарно-бюрократичного є ще в сьогоднішній Україні. Але, крiм усього, вона бачить проблиски великого, радісного, багатого майбуття населення України.
Як журналістка, Аня звернула увагу насамперед на стан журналістики в Україні та на спосіб подання вісток. Кожна вістка є тут зразу ж коментована, згідно з наставленням репортера, чим унапрямлюють опінію читача. В Україні незрозумілим є подавати голу вістку про подію, що сталася, щоб читач сам міг її оцінювати згідно з його розумінням. Коментар до неї можна давати в редакційній чи іншій статті.
Автор розказує про невідрадні умови в лікарнях України, про взаємини в школах та вузах. Її вражає надто бюрократичне ставлення до людини, корупція і система, в якій важливе те, кого ти знаєш, а не те, чим ти справді є і чи твоя справа справедлива, чи ні.
Автор цікавиться не тільки жертвами українського народу під більшовицькою чи німецькою займанщиною (вбивства в тюрмах, голодомор, розправа з членами УПА тощо), їй не байдужі й доля євреїв під час фашистської окупації, і доля поволзьких німців, й, особливо, доля кримських татар (до яких вона має особливу симпатію), що їх радянський уряд виселив у холодний Сибір під час війни.
Автора теж цікавить життя жінок, які не мають великих можливостей у виборі свого звання, а радше стають тільки «берегинями» родинного життя, тобто мріють «бути вдома, дбати про дітей і варити». Жінка в Україні не має ще повних прав, хіба що на папері. Як жінка, автор звертає особливу увагу на одяг, хатню обстановку і страви та їх дбайливо змальовує.
Будучи вперше в Україні одразу ж по проголошенні незалежності (автор цієї рецензії теж був у той час в Україні), Аня слушно й з ентузіазмом описує величезну радість народу, що врешті став паном на своїй землі. Настало руйнування пам’ятників Леніну і будова символічних могил воїнам УПА. Але влада залишилась далі в руках колишніх радянських провідників. Дисиденти, націонал-демократичні діячі вміли критикувати, руйнувати, але в концентраційних таборах і тюрмах не мали змоги навчитися будувати, творити, правити державою.
Їдучи в Україну, автор переїжджала Німеччину, Чехословаччину й Польщу. «У Німеччині кожний шматок землі оброблено. Міста і села повні руху. Люди замітали, чистили, працювали. У Чехословаччині ми любувалися ланами хмелю... Навіть у Польщі на полях було багато людей, які збирали картоплю та капусту, старанно збираючи бадилля, яке кидали у великі вогнища. Але тут, у родючій Україні земля лежить облогом... Крім кількох старих жінок, ніхто не працює... У Чехословаччині й Польщі ми бачили Середню і Східну Європу, яка ставала кращою, яка просувалась вперед до добробуту. Але в Україні ми ввійшли в землю бідну і безнадійну, у Третій світ, що маскувався як надпотуга. Чому чужі кореспонденти 1970-х і 1980-х років подавали нам ні до чого не придатну «правду»?»
Аня Савич була теж у Росії, в Москві. Її спостереження про відмінність способу мислення, про відмінність культури, про різницю у ставленнi до чужинців між українцями та росіянами є дуже влучними. У своєму бібліографічному есе, вміщеному в кінці книжки, у поясненні до розділу 10 «Рух і повалення Леніна» автор подає коротку, але суттєву історію українсько-російських стосунків, розповідаючи про повільне, але систематичне загарбування українських земель, зосередившись зокрема на боротьбі СРСР проти УПА. «Хоча Сталін переміг УПА, йому не вдалося знищити прагнення України до незалежності».
Аня закінчує свої враження словами: «Україна є все ще в перехідному й мінливому стані. Можливо, незалежність і самоуправління прийшли заскоро... Дисиденти і поети не мали достатнього часу, щоб навчитися, як будувати, перед тим, як владу передано в їхні руки. Україна та її слов’янські сусіди потребують більше часу для перетворення в дійсно демократичні держави. Може Україна, а також і Росія та інші держави колишнього радянського блоку, розвинуться в виняткову Східноєвропейську інтерпретацію демократії, що погодить капіталізм Заходу iз соціалізмом Сходу. Я очікую дня, коли Україна перестане бути країною «на краю» й стане повноправним партнером Європи. Це мрія, про яку мріяли моя мати і її заслане покоління, і я підписуюсь під цією мрією теж».
Я вдячний Ані Савич за те, що так вміло збагнула проблеми України й дала змогу американському світові познайомитися з ними. Незважаючи на кілька культурних, історичних та церковних помилок, що трапилися в книжці, я щиро поручаю цю працю всім, зокрема англомовним українцям, щоб пізнали Україну «з першої руки», як і читачам в Україні, щоб познайомитися з поглядами діаспори.
