Нарешті мені пощастило побувати в Києві на вернісажі, де обличчя добродіїв і дам, які зібралися, було позначено не снобізмом і нудьгою, а інтелектом. Готовністю зрозуміти, що насправді представлено до їхньої уваги і яка додаткова цінність проекту. Бо «Чингізіди України» не мають нічого спільного з поширеною в українському сучасному мистецтві практикою, коли збирають у художників роботи, а потім вигадують під них помітну назву. Тут був проект в початковому значенні цього поняття — як результат (дуже захотілося назвати «плодом») серйозної дослідницької роботи.
«У цій новій і «жирній» за місцем розташування галереї торгуватимуть радянським минулим, виключно», — такі були перші думки, які я чув про нову галерею «Дукат». Вона й справді відкрилася в центрі столиці, на вулиці влади. Але тут, про місцеположення, потрібно сказати, що нарешті — в правильному місці, бо згідно із законом галерейної діяльності розташовуватися їм бажано в прогулянковій частині міста. Це просто необхідна умова не лише для рівня продажу, але й з просвітницького погляду. І ось тут галерея й почала виконувати свою місію: представляючи проект «Чингізіди України», і дослідження «Повелителі двох материків» кримського історика Олекси Гайворонського — в його рамках. Що у вищій мірі виявилося доречним знову ж таки з погляду розташування — «Дукат» розташовано в одному приміщенні з Інститутом сходознавства НАН України. А також потрапляючи в уже задану специфікацію. Крім того, представляти таку науково-популярну працю — це честь і розкіш.
Просвітницькою родзинкою став і тонкий виступ сходознавця Юрія Кочубея. Корисно пригадати, що він був першим амбасадором незалежної України у Франції, і тут вимальовується важлива й далеко не всіма усвідомлена тема: в усі роки нашого перебування в складі СРСР Україна мала власну дипломатичну школу та власне представництво в ООН, покоління дипломатів, переважно — патріотів саме України, а не «великого й жахливого» СРСР.
Самі портретні роботи, створені Юрієм Нікітіним, являють нам обличчя кримських ханів династії Чингізідів. Максимально наближені до зображень відповідної доби, які збереглися, але, на відміну від них, позбавлені формальності та умовності, які диктувалися канонами ісламу, вони виникли внаслідок тривалої, скрупульозної роботи. Я б навіть сказала праці, але насамперед співпраці вченого й митця. Це — досвід реконструкції. Коли в точній відповідності зі стилістикою доби і слідуючи описам, зібраним із численних джерел, відновлено образи плеяди володарів. Вони самі собою мають безперечну художню цінність — те, що змушує розглядати довго, вдивлятися, роздивлятися. Навіть переживати. А людину, яку в ранньому дитинстві (мені тоді було п’ять років) уразило в Бахчисараї все, наклавшись на фільм-балет «Бахчисарайський фонтан», де Майя Плисецька (Заремба) з ревнощів згубила Галину Уланову, — поготів.
Безпосередність особистісного сприймання створює мультимедійність проекту. Чудова музика Алли Загайкевич, яка пропустила через себе кримськотатарський мелос ще працюючи над фільмом Олеся Саніна «Мамай», замикає простір виставки в суцільний світ. Не просто захоплюючий, але значущий для нашої національної самоідентифікації.
Ось і Дмитро Горбачов, мистецтвознавець, консультант аукціонів Sotheby’s і Christie’s, підкреслює: «До виставки можна застосувати термін, який ми зустрічаємо у російського письменника Андрія Платонова — «національний егоїзм». Дуже потрібна, продуктивна річ. У росіян це російськоцентризм, в українців — повинен бути свій погляд. У проекті «Чингізіди України» продемонстровано кримоцентричний погляд. Іноді він також буває «через край», наприклад, коли Тугайбея проголошують героєм українського народу. Але українці дійсно цінували й вдавалися по допомогу кримських татар, які були першокласними воїнами. У них була неперевершена 300-тисячна кіннота, яка пересувалася блискавично. У татар навчилися цього стилю й українські козаки.
У Москві зовсім інше ставлення до цієї історії, там не люблять згадувати, що ще 1700 року Москва юридично була васалом Кримського ханства. Кримські татари — поінформована нація. Я відчув це, побачивши лист із середньовічного Бахчисарая, написаний до Швеції латиною. Культура Кримського ханства була високою та впливовою. Надзвичайно важливо, що й виставка, й книги Олекси Гайворонського відкривають це українському загалу. Дають усвідомити спорідненість наших народів, історії. Тут важлива майстерність, із якою Юрій Нікітін використовує стилі тюркської та перської мініатюри, створюючи портрети-характери. Зображення Гераїв тут цікаві й за формою і за змістом. Подвійний портрет Мехмеда III і гетьмана Михайла Дорошенка, який загинув, звільняючи цього хана з полону, відкриває нам очі на побратимство не лише володарів, але й наших народів».
Куратор «Чингізідів України» Костянтин Дорошенко — історик за своєю сутністю, а не лише освітою. Він чудово розуміє, що без знання справжньої історії не можна досягнути адекватного розуміння власної країни, тим більше, коли йдеться про такий ласий шматок (сьогодні — зовсім не лише для істориків), як Крим. Про спадщину такого унікального народу, як кримські татари, долю якого так тісно переплетено з українською старовиною і, головне, актуальністю.
