Місце дії: аеродром Центрального аероклубу ім. О.К. Антонова. Час: 12 — 14 липня 2002 р. Змагання на Кубок пам’яті генерального конструктора О.К. Антонова з моделей, що вiльно лiтають.
Перші міжнародні змагання з авіамодельного спорту відбулися 1928 року. Й відразу ж завоювали любов радянських авіамоделістів. Хоча до масових цей вид спорту не зарахуєш, але краса й «легкість» стали визначальними факторами його бурхливого розвитку. Запуски в піднебессі планерних, гумово-моторних і таймерних моделей настільки припали до смаку радянським ентузіастам, що дуже скоро СРСР висунувся в число безперечних лідерів світового авіамоделізму. Приємно, що по праву найсильнішою школою вважалася українська. Говорять, що в республіканську команду було складніше потрапити, ніж у збірну країни. Секрет такого успіху полягав у тому, що авіамоделізм підтримували найпотужніші авіаційні інститути — Харківський та ім. О.К.Антонова. Завдяки їм моделісти отримали серйозну теоретичну й технологічну базу. Інженери із задоволенням займалися розробками моделей, їхнім удосконаленням. Сам великий конструктор також брав активну участь у розвитку цього виду спорту. Відомо, що він і сам захоплювався будуванням планерів. Саме він ініціював перший Кубок Антонова. Незабаром, завдяки найвищим результатам, змагання стали одним з етапів Кубку світу. А на сьогодні їх в Україні нараховується два. Другий проводиться в Харкові й носить ім’я Кубок Вербицького.
Українська школа, як і раніше, вважається не просто сильною, а найсильнішою у світі. На минулому Чемпіонаті світу українська команда здобула золото в двох особистих заліках і з великим відривом перемогла в загальнокомандному. Наші спортсмени на будь-яких змаганнях у центрі уваги. На них орієнтуються американці, німці, шведи... Проте таке домінування не всіх влаштовує, і наших спортсменів намагаються хоча б трохи «притримати». Бояться, тому що розуміють, що на класі їх не обіграти. У розпал перебудови, коли кращі наші фахівці подалися на Захід, авіамоделізм не став винятком. Конструктори, дизайнери, інженери, які працювали колись на благо радянської авіації та моделізму, з успіхом продовжують робити це для США, Канади, Франції. Але потенціал української школи був настільки великий, що навіть ці значні втрати не призвели до погіршення результатів.
Не вибила українських авіалюбителів з колії й тотальна нестача фінансування. Востаннє гроші для збірної країни давали в 95-му, після чого спортсменам доводилося їздити світом за свій рахунок. Буває, звичайно, невелика спонсорська допомога, але її вистачає, як правило, тільки на квиток, щоб приїхати на змагання. Намагаються допомагати Федерації авіамодельного спорту ДОСААФ і Управління фізкультури й спорту м. Києва, але, як водиться, підтримку надають в основному моральну. Але ж, крім дороги до Чемпіонату світу, треба платити ще й зовсім не маленький внесок для участі — близько $250. Тому колись масове захоплення стало нині елітарним видом спорту, в який ззовні попасти досить складно. Раніше ніхто не думав, що авіамоделізмом буде займатися надто дорого. Держава посилала спортсменів на найбільші змагання, надавала необхідне обладнання, організовувала масові старти... Нині ж можна на пальцях перерахувати ті міста, де авіамоделізм підтримується місцевою владою. Київ, Харків, Дніпропетровськ, Луганськ — ось практично й уся географія.
За рахунок чого вдається триматися на плаву? Насамперед, завдяки величезному досвіду. Незважаючи на те, що на Заході є достатньо фірм, що спеціалізуються на розробці авіамоделей, кращими вважаються не вони, а зроблені своїми руками, так звані майстрові. А кращі з них робляться — правильно, в Україні. Звичайна модель доводиться інженерами-авіамоделістами до такого рівня, на якому виграються чемпіонати Європи й світу. Європейці й американці із задоволенням купують українські моделі за $5, 10, іноді 20 тисяч. Найбiльш цінними вважаються радіомоделі-копії відомих літаків, де в масштабі, наприклад, один до семи відтворено літак МіГ-29. Це практично ювелірна робота, де кожна деталь, кожна заклепка зроблена вiдповiдно до оригіналу. А двигун найнепомітнішої на вигляд моделі коштує близько $1000. До речі, про якість українських моделей можна судити вже хоч би з того, що одна з них — танк — прикрашає кабінет Д. Робертсона.
Взагалі ж, дізнатися в авіалюбителів приблизну вартість їхніх моделей практично неможливо. В один голос вони, усміхаючись, говорять: «Вона безцінна». Саме ці слова я почув, наприклад, від Олександра Артеменка, авіамоделіста з тридцятирічним стажем. За ці роки він встиг як сам досягнути багатьох висот, так і виростити безліч учнів. З особливою гордістю він розказував про сина Ярослава, якому прищепив любов до цього спорту ледь не з пелюшок. У принципі, авіамоделізм, дійсно, можна називати сімейним спортом. Усе через те, що, повторюся, дорого починати з нуля. Без допомоги батьків не обійтися.
На Кубку Антонова змагання проводилися в декількох класах авіамоделей. Є кордові моделі, які, в свою чергу, бувають гоночними, швидкісними й пілотажними. Є вільнолітаючі, які, в свою чергу, діляться на гумово-моторні, таймерні й інші.
На Кубку конкуренція була величезна. Практично в усіх видах програми в суперфінал виходило по 5 — 8 осіб, що не припустилися жодної помилки в основних змаганнях. І це не дивно. Дійсно «зоряний» склад підібрався! Кілька чемпіонів і віце-чемпіонів світу, кращі спортсмени найсильнішої української Федерації авіамодельного спорту, яка на даний момент нараховує близько тисячі осіб. У додатковому старті на час вони розігрували місця на подіумі. Особливо хотілося б відзначити переможця в таймерних моделях, дворазового чемпіона світу, п’ятиразового володаря Кубку світу (насправді його регалії можна перелічувати ще дуже довго) Євгена Тимофійовича Вербицького. Йому 62 роки, а на свої перші міжнародні змагання він поїхав у 58-му. Завдяки заслугам цієї «легенди» авіамоделізму харківський етап Кубку світу назвали на його честь, який він відразу ж і виграв.
Кореспонденту «Дня» вдалося поспілкуватися з Євгеном Тимофійовичем. Колеги відзначають його високий професіоналізм і феноменальне чуття, що допомагає йому вже довгі роки перемагати всіх з величезним відривом. На запитання, за рахунок чого йому вдається утримувати таку високу планку, Вербицький відповідає, що немає якоїсь однієї складової успіху. «Це все в комплексі. Просто везіння тут недостатньо. Треба мати «правильну» модель, зроблену за найкращими технологіями, великі навички й досвід. Треба знати погоду, швидко орієнтуватися й працювати головою». Вербицький сам робить двигун до своєї моделі, яку називає не інакше, як «спортивний снаряд».
Дійсно, авіамоделізм — це і спорт, і інженерні новаторства, і нетрадиційний підхід. Наприклад, є так звані «кімнатні моделі», що важать усього лише декілька грамів. Це безмоторні конструкції, й чемпіонати з них проводяться в соляних шахтах. Це викликане тим, що там абсолютно безвітряно, й «моделька», запущена рукою, за рахунок своєї легкості може триматися й зависати в повітрі близько півгодини (!) З другого боку, є керовані по радіо моделі з розмахом крила завбільшки два метри.
Усе це авіамоделізм — вид спорту, хобі або стан душі. Кому як подобається. Несподівано елітарний, насправді він залишається напрочуд демократичним. Люди, які приїжджають сім’ями на черговий турнір, відпочивають, спілкуються й займаються улюбленою справою. Й не їхня провина, що найуспішніший(!) вітчизняний вид спорту забуто спортивними чиновниками. Поки є такі люди, як Євген Вербицький, віце-президент Федерації авіамодельного спорту України Валентин Павлович Горинін, президент київської Федерації авіамодельного спорту Сергій Ярославович Скалько, з якими мені вдалося поспілкуватися, надія на краще житиме. Тим більше, що й треба зовсім трішки. Адже затертий штамп «а результати прийдуть самі» тут не підходить. Результати є, потрібна підтримка.
